Розрізняємо терпимість речову і особисту. Правда як така не знає терпимості речової, зате зазнає особистої терпимості.
Математика вчить, що 2x2=4. На щось інше, напр., що 2x2=5, математика ніколи не згодиться, тому що це невірно. Отже, математика виключає речову терпимість. Однак жодна освічена людина не буде переслідувати, зневажати або бити того, хто скаже, що 2x2=5. Та терпимість щодо людини, котра помиляється або думає інакше, називається особистою терпимістю. Саме так чинить Церква; блуду вона не терпить, зате вчить, що треба мати терпимість для особи, котра помиляється.
Науці і справам Ісуса Христа притаманна велика терпимість щодо тих, хто помиляється.
Ісус Христос велить любити ближнього, любити ворогів, бути терплячим і лагідним і т. д., тобто спонукає людину до терпимості щодо ближніх, а передусім щодо тих, хто помиляється. Знаємо також, яким лагідним був завжди Ісус Христос щодо грішників, напр., щодо Магдалини в домі Симона (Лук. 7), або щодо жінки, котру фарисеї привели до Нього в храм і хотіли укаменувати (Йоан 8). Саме тоді Спаситель сказав пам'ятні слова: "Хто з вас без гріха, — нехай перший кидає у неї камінь" (Йоан 8, 7). Суворо виступав Ісус Христос лише проти злої волі і лицемірства і за це неодноразово картав фарисеїв (Мат. 23, 27). Христос спеціально вишукував тих, хто помиляється, і радо розмовляв із ними, як, напр., з самарянкою біля криниці Якова. Він говорив: "Здорові не потребують лікаря, лише хворі" (Мат. 9, 12).
Переслідування іновірців несумісне ані з духом Христа, ані з намірами Церкви.
Ісус Христос велів Апостолам не переслідувати іновірців, а приєднувати їх до правди через повчання. Церква також не переслідує іновірців, а, навпаки, молиться за них під час кожної Служби Божої. Католицька Церква вчить, що й іновірці можуть досягти спасіння, якщо живуть чесно, а помиляються через несвідомість. При укладенні мішаних шлюбів Церква зобов'язує като­лицьку сторону намагатися довести другу сторону до пізнання правди через повчання і добрий приклад, а не примусом. Ніколи католицька Церква не навчала тому, щоб єретиків карати смертю. Якщо б якийсь католицький вчений оголосив такий принцип, то це приписали би його недоумству. Якщо колись і були переслідування іновірців, то не Церква, а вони самі були в цьому винні. Єретики намагались змінити державний лад, виступали проти шлюбу, власності або влади. Тому їх переслідувала світська влада. Так, напр., в 1415 р. в Констанції спалено на вогнищі єретика Яна Гуса. Однак не єпископи були причиною цього жорстокого вироку, — вони були проти цього; король сам, спираючись на державні закони, виніс вирок Гусу як бунтівникові. Доказом того, що Гус справді був бунтівником, є гуситські війни, які він викликав. Часто переслідували іновірців також тому, що останні намагалися підступністю і насильством добитися влади в державі, через що наживали собі багато заздрісників і ворогів. Отже, іновірців переслідували не так із релігійних, як швидше з політичних причин; Церква завжди стояла осторонь таких суперечок і не чує за собою жодної провини. Лише політичні причини, суперечки про владу в державі довели до страшної різні в ніч св. Варфоломея (24 серпня 1572 р., за Карла IX), коли за одну ніч у Парижі було замордовано 2000, а в усій Франції 30000 гугенотів. У 1578 р. Рудольф II запровадив у Відні процесії на честь Пресвятої Євхаристії. Він сам із своїм двором брав участь у процесіях. Розлютовані цим протестанти напали на процесію, а цісар під охороною солдат ледве встиг утекти до своєї палати. Результатом цього було те, що він заборонив відправляти у Відні протестантські богослужіння і вигнав з країни лютеранських проповідників. А якщо б навіть і правдою було те, що часом невинно переслідували іновірців, то треба врахувати, що люди завжди залишаються людьми і злих завжди багато, та що ніхто не витерпів стільки релігійних переслідувань, як католики.
Релігійні переслідування найбільше далися взнаки католикам.
Хто зрікається правди, той пристрасно виступає проти неї і проти тих, хто їй служить. Нечиста совість часом перетворює таких людей у диких звірів. І, навпаки, того, хто служить правді, нелегко вивести з рівноваги і переконати у протилежному. Тому неважко зрозуміти, чому саме католики витерпіли і терплять стільки переслідувань заради своєї релігії. Ще аріянські імператори наполегливо переслідували католиків, котрі не хотіли зректися своєї релігії; вони карали їх в'язницею або топили. Відомо також, що вже в нові часи в Англії, Ірландії, Данії, Швеції і Шотландії було введено смертну кару за проповідування католицькій релігії. Англійський король Генріх VIII засудив на смерть 20 єпископів і кількасот священиків лише за те, що вони лишилися вірними католицької релігії. Єретик Кальвін (+1564) у Женеві (Швейцарія) прирік багатьох католиків на тортури і смерть. Іспанського лікаря Михайла Сервета, котрий був проїздом у Женеві, Кальвін наказав у 1553 р. палити на малому вогні за те, що він був іншої думки, ніж Кальвін, щодо науки про Пресвяту Трійцю. Таких прикладів ми могли б навести тисячі. Отже, зовсім несправедливо звинувачувати католицьку Церкву у переслі­дуванні іновірців.
Не можна навертати когось до справжньої релігії силоміць, а лите через повчання, любов до ближнього та добрий приклад.
Нікому не можна чинити проти власної совісті, хоч би, навіть, голос совісті помилявся; хто робить інакше, той грішить. Тому не можна залучати когось до Церкви примусом; треба намагатися переконати його в правді. Немає у Бога вартості те, що робиться примусом. Мусульмани керуються неправильним принципом у поширенні своєї релігії (вогнем і мечем).
Іновірців треба переконувати з гідністю, стримано, помірковано, без пристрасті й образливих слів. Витримка якраз і є знаком і доказом правди. Хто виступає пристрасно, фанатично, той викликає сумнів. Найбільшого досягається через прояв любові до ближнього, бо любов до ближнього — це найголовніший принцип, яким керуються і який проповідують учні Христа. Отже, хто любить іновірців і цю любов проявляє на ділі, той доводить, що знаходиться недалеко від джерела правди. Якщо ми, християни, повинні любити ворогів, то повинні ми любити також і іновірців, котрі є нашими братами, хоча їхня віра помилкова. Папа Пій IX, не роздумуючи, влаштував за свій кошт у художню академію в Римі одного протестанта, а коли побачив на вулиці зомлілого єврея, відвіз його у власному повозі додому. Так чинять мужі великого духу і глибокої віри.
Висміювати когось або ображати через його віросповідання є прикладом поганого виховання.
Те саме стосується і тих, котрі примушують іновірців виконувати якусь релігійну практику проти їх совісті.