На горі Синай Бог сказав: "Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене" (Вихід 20, 3), а це значить: "Лише Мене повинен шанувати як справжнього Бога, а не вшановувати чужих богів" (Рим. Кат.). У першій заповіді Бог бажає від нас внутрішнього і зовнішнього вшанування (св. Альф.). Цю заповідь має на увазі Ісус Христос, коли говорить до диявола: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4, 10).
У першій заповіді Божій Бог нам наказує, щоб ми Його вшановували, і забороняє будь-яке ідолопоклонство і фальшиве шанування Бога.

Ми поважаємо і шануємо звичайно таких людей, котрі чимось перевер­шують нас, — чи то силою, чи досвідом, чи знанням і т. п. Поважаємо прави­телів, старців, вчених мужів і т.д. Чим вище хто стоїть над нами, тим більшою буде наша повага, наша шана до нього. Бог є найвеличнішим від усіх, а ми — нічим порівняно з Ним, отже, Йому належить наша найбільша і незрівнянна повага. Таку повагу називаємо "величанням" або "поклонінням".
Ми повинні возвеличувати Бога, бо Бог є найвеличнішим серед усіх нас і серед усіх істот, а також тому, що ми і всі істоти повністю залежимо від Нього, як від нашого Творця.
Зупинімося дещо на розважаннях про безмежну велич Бога. Поміркуймо спочатку про Його всемогутністю, котра так гарно виявляється в зоряному небі: "Небеса оповідають славу Божу, славу і діло рук Його проголошує твердь небесна" (Пс. 19, 2). Поміркуймо про Божу вічність: "... один день перед Богом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Поміркуймо про мудрість Його, про те, як чудово Він усе у всесвіті впорядкував, що навіть зло перетворює у добро. "О глибино багатства, мудрости і знання Божого!
 Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги" (Рим. 11, 33). Оцінімо Його батьківську турботу, котра не обминає навіть найдрібнішого створіння. Про Своє народження Бог сповіщає, пастухам і поганам, вбогу дівчину обирає Собі матір'ю, простих рибалок — Апостолами, убогим наказує проповідувати Євангеліє і т. д. "Хто, як Господь, Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз, на небо і на землю?" (Пс. 113, 5). Яка ж безмежна прірва відділяє нас від Бога! "Любимо Бога, бо пізнаємо Його, а возвеличуємо, бо не розуміємо Його" (св. Григ. Наз.). Ми всі повністю залежимо від Бога як нашого Творця, "... бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо" (Рим. 14, 8). Ми є власністю Бога. Від Нього маємо тіло, силу нашої душі, наше Існування, Він урятував нас від вічної смерті. Якщо би хтось віддав тобі втрачені руки, очі, ноги, чи не був би ти вдячним його слугою до самої смерті? А ось Бог дав тобі не лише руки, очі і ноги, але й усі можливі блага тілесні і душевні. Тому справедливо, що ми повинні Йому служити і возвеличувати Його (св. Франц. з А.). Величання Бога — це дорогоцінна мазь, котра приготована з розважання над Божими добродійствами (св. Берн.). Треба також зважити на те, що ми зовсім не могли б існувати без допомоги Бога. Відбере в нас Бог їжу, — ми загинемо; забере в нас життя — ми помремо; дасть чортові більшу владу над нами, то скоїмо тяжкі гріхи. Те саме можна сказати і про всі інші створіння, — і вони повністю залежні від свого Господа і Творця. "Достойний ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь, і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Одкр. 4, 11). "Ходіть, поклонімося, і ниць припадім; припа­дімо на коліна перед Господом, творцем нашимі Бо Він наш Бог, і ми народ Його пасовиська і Його руки отара" (Пс. 95, 6-7).
Возвеличувати Бога — значить визнавати Його Володарем всесвіту і виявляти повну залежність від Нього.
Ще бойовий клич Архангела Михаїла "Хто яко Бог?" був виразом вшану­вання Бога. Бог не є залежним від жодної істоти, а кожне створіння залежить від Нього, хто це визнає, — вже вшановує Бога. "Шанувати Бога — значить визнавати не свою мізерність, але силу Бога" (М. Лят.). Хто шанує Бога, той може говорити за Давидом: "...вік мій — немовби ніщо перед тобою" (Пс. 39, 6), Пошана Бога виявляється передусім у внутрішній покорі перед Богом, а відтак зовнішніми проявами (св. Тома з Акв.). Людину, котра по-справж­ньому вшановує Бога, називаємо побожною.
Внутрішньо вшановуємо Бога через віру, надію і любов.
Якщо віримо всім висловлюванням найправдивішого Бога, то шануємо Його як найвищу Правду. Якщо надіємося на всемогутнього і найкращого Бога — творця всього доброго, то шануємо Його як джерело усіх благ. Якщо любимо Бога і лише Його бажаємо, то обожнюємо Його як нашу найвищу мету. Належне пізнання Бога є найкращим свідченням початку поваги до Бога (св. Авг.); тому що неможливо пізнати Бога і не вшановувати його. "А якщо хто знає всемогутність Бога і Його готовність робити добро, чи ж може не надіятися на Бога?" (Рим. Кат.). Чи міг би не любити Бога той, хто знає, скількома добродійствами він завдячує Богові? "Чи може будь-яке створіння пізнати Бога і не любити Його?" (Св. Тома Віль). А за любов'ю обов'язково йде пошана та величання, "бо ми шануємо те, що любимо" (св. Авг.). Між любов'ю до Бога і побожністю (величанням Бога) немає ніякої різниці, як між вогнем і полум'ям (св. Франц. Сал.). Вшанування Бога складається з трьох частин: віри, надії, любові (св. Берн.). Бога потрібно шанувати вірою, надією та любов'ю (св. Авг.). Зовнішнє служіння Богові є нічим іншим, як лише вираженням віри, надії та любові.
Внутрішню пошану проявляємо зовні тим, що даємо пожертвування, приймаємо св. Тайни, молимося, стаємо на коліна, б'ємо поклони, складаємо руки в молитві, б'ємося в груди і т. п.
Пожертва перевершує всі інші прояви пошани, як сонце перевершує зірки, тому що пожертва єднається із зреченням. Пожертва — це віддання чи зни­щення видимого дару Божого, щоб таким чином возвеличити Бога, найвищого Господа. Пожертвою заявляємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, що ми готові віддати заради Нього усе майно і життя, словом, все, що лише маємо найдорожчого; коли ж знищуємо жертовний дар, визнаємо зазначуємо, що Бог є найвищим Господом світу і що перед Ним ми всі є нічим.
Порівняно з пожертвою всі інші зовнішні вшанування є лише тінню, тому що пожертвою визнаємо нашу підпорядкованість Богу не лише словом (як при усній молитві), не лише знаком (коли стаємо на коліна, або б'ємо себе в груди), але ділом. Приймання Св. Тайн — це дійства, встановлені Ісусом Христом; вони сприяють нашому освяченню.
Приймаючи св. Тайни, виражаємо нашу залежність від Бога. Коли стаємо на коліна або б'ємо поклони (як це робив Ісус Христос на Оливній горі), засвідчуємо, що перед Богом ми є маленькими; складанням рук визнаємо, що ми зв'язані або безсиллі самі по собі; коли б'ємо себе в груди (як митар у храмі), засвідчуємо, що ми заслуговуємо биття, тобто покарання. Знімання головного убору означає свободу в служінні Богу. І, навпаки, покрита голова (як це прийнято у євреїв) є знаком підкорення закону (І Кор. 11, 4-10).
Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи.
Як душа, так і тіло — це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. — "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпа­люють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, — те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо 6 хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитв є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.).
Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.
Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відпо­відати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай баль­замувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", — лице­мірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри — це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара.
 Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'я­тати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків.
Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п., ні, — справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вша­новує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).
Божу пошану можемо віддавати лише самому Богу, бо лише Він є найвищим Володарем неба і землі.
Тому говорить Ісус Христос дияволу, котрий Його спокушав: "Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся, і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4,10). Я образив би знаменитого мужа, якщо б відвернувся від нього і зайнявся б іншою людиною, не такою знаменитою. Так само було б образою Божою, якщо б людина усі свої думки звертала на якесь створіння, а Пана Бога знева­жала. Однак потрібно шанувати і створіння, поскільки вони є відображенням Божої досконалості. Таке вшанування не є уславленням; воно має свій початок у Богові і до Нього відноситься. Тому й вшанування Святих дозволене та й наказане Церквою.

Кожна людина відчуває свою залежність від якогось найвищого єства і відчуває внутрішню потребу вшановувати це найвище єство.
Отже, хто не пізнає і не вшановує справжнього Бога, той змушений спря­мувати свою пошану на якесь створіння, тобто стати ідолопоклонником. Хто не хоче вшановувати Бога об'явленим Ним і приписаним Церквою способом, той буде Його вшановувати, але нерозумним способом. Вшанування Бога випливає з віри; отже, яка віра в людини, така й її пошана до Бога. Якщо віра фальшива, то фальшивою буде й пошана, яка віддається Богові.
Ідолопоклонство проявляється тоді, коли Божа пошана віддається якомусь створінню, напр., сонцю, вогню, тваринам, ідолам і т. п.
Євреї неодноразово відступали від віри в справжнього Бога і захоплювалися ідолопоклонством. Знаємо, що у пустелі вшановували золоте теля (Вихід 32), що відтак вшановували ідола Навуходоносора (Дан. 3). Знаємо, що солдати Юди Макавея полягли в боротьбі за те, що мали при собі речі, пов'язані з поганськими жертвами. За полеглих наказав Юда принести щедрі жертви, аби перепросити Бога (II Мак. 12, 40). Християни також захоплювалися ідолопоклонством, передусім у час великих переслідувань, коли не один приносив жертви божкам зі страху перед муками. Французи стали ідолопоклонниками під час французької революції, коли в церкві вшановували смертну жінку, називаючи її богинею розуму (10. ХІ.1793р.).
Ідолопоклонство існує серед іновірців і сьогодні.
Іновірці "проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, чотириногих і гадів" (Рим. 1, 23). Народи Азії, над якими сяйво небесних тіл сильніше, ніж над нами, вважали божками сонце, місяць і зірки, а також вогонь як джерело світла, вітер і воду (Прем. 13, 2). Єгиптяни шанували переважно тварин, як домашніх, так і диких, напр. котів, кроко­дилів; образам тих звірят також віддавали Божу пошану. Римляни і греки вшановували переважно ідолів і образи божищ. І що іновірці внаслідок ідолопоклонства грішили, то це було лише справедливою карою їм за те, що відмовилися від правдивого Бога (Рим. 1, 28). Вони уявляли собі своїх богів грішниками, навіть опікунами гріха. Так, напр., вважали бога Меркурія опікуном злодіїв та брехунів, Вакха — опікуном пияків. Вони вважали, що, здійснюючи подібні гріхи, роблять своїм богам послугу. Апостол називає ідолопоклонників спільниками диявола (І Кор. 10, 20), бо диявол був душею усього ідолопоклонства. Він вселявся в ідолів, а не раз і промовляв їхніми вустами. Давид говорить, що всі нехристиянські боги є дияволами (Пс. 95, 5). Як же ж ми повинні дякувати Панові Богу за те, що просвітив нас світлом Євангелія! Цю вдячність виявляємо тоді, коли встаємо під час читання Євангелія на Службі Божій. Церква ретельно працює над тим, щоб навернути іновірців, посилаючи з цією метою місіонерів, які незважаючи на небезпеку, навертають іновірців до правдивої віри. Обов'язком кожного християнина-католика є допомога місіонерам у першу чергу молитвою та милостинею.
Ідолопоклонством грішить також той, хто душею і тілом віддається якійсь створеній речі.
Такими ідолопоклонниками є насамперед скнари (Єф. 5, 5); бо всі свої бажання і прагнення, усе своє життя і здоров'я приносять у жертву зажер­ливості, користолюбству, тимчасовим благам. Скупість — це ідолопоклонство (Кол. З, 5).
Такими ідолопоклонниками є люди скупі, горді, нечисті, непомірковані і т. п.
Богом кожного є те, чого він бажає і що шанує (св. Авг.). Богом скупих є гроші (Ос. 8, 4). Богом гордих є почесті, богом непоміркованого — черево (Фил. З, 19), богом нечистих — тіло (І Кор. 6, 15). Зажерливість, гордість і розпуста — це потрійний бог дітей світу (Мег.). Ідолопоклонниками є також батьки, котрі надто люблять своїх дітей (Прем. 14, 15).
Ідолопоклонство — це злочин проти величі Бога.
Ідолопоклонство — гріх, найтяжчий з усіх гріхів (св. Тома з Акв.). У євреїв ідолопоклонство каралося смертю (Вихід 22, 20). За Божим наказом загинуло одного разу 23.000 євреїв, котрі згрішили ідолопоклонством (Вихід 32, 28). Ідолопоклонство — це найтяжчий злочин на землі (Терт.), це перша і найбільша провина (св. Григ. Наз.). Хто поринає в ідолопоклонство, той накликає на себе прокляття Бога (Второзак. 27, 15), тобто, потрапляє в біду. Бачимо це на прикладі народів — нехристиян; деякі з них упали так низько,
що займаються людоїдством. Ідолопоклонники, нечисті, скупі люди, пияки і т. д. не потраплять до Царства небесного (І Кор. 6, 10).

Фальшивим вшануванням Бога є забобони, ворожба, спіритизм і чародійство.
Забобон — це фальшиве наслідування справжньої побож­ності (Соб. Трид. 22). Забобон — це фальшиве релігійне переко­нання, яке спонукає нас покладати надію на певні благі і часто навіть небезпечні дії; або відлякує нас (фальшиве релігійне переконання) від звичайних речей, наділяючи їх надприродною СИЛОЮ. Якщо людина хоче пізнати, чи певна дія забобонна, чи ні, воно повинна подумати над тим, чи та дія може мати наслідки (допомогти нам або пошкодити) сама по собі, чи наказу Бога. Коли ж дія не може мати наслідків ні сама по собі, ні з наказу Бога, тоді людина грішить забобоном, якщо відда­ється тій дії. Напр., якщо хтось носить із собою якесь зілля, переконаний в тому, що вона врятує його від небезпеки або обдарує достатком, то він грішить забобоном, тому що те зілля не має такої сили ні за своєю природою, ні за наказом Божим. Забобоном є також віра в те, що голос сови здатний спричи­нити смерть, або якщо заєць пережене фіру, то станеться нещастя; голос сови не має за своєю природою жодної сили, щоб когось умертвити, так само і заєць не має такої сили, щоб перевернути фіру. Було б забобоном також вважати, що коли краще покропиш свяченою водою якусь річ, або коли її посвятити сім разів, то вона набере більшої сили. Забобоном є також віра в так званий "Божий лист", який часто поширюють між людьми. Він не має ніякої церковної ваги, а написала його світська людина, котрій вдалося велику кількість людей ввести в оману і т.д. Однак, не вважається забобоном, якщо людина заздалегідь за певними ознаками передбачає дощ або вітер. Якщо кури піють, кажемо, що буде дощ. Чому? Тому що на організм цих птахів впливає повітря, як впливає воно на людину, хвору ревматизмом, котра відчуває сильніший біль напередодні дощу. Не можна вважати також забобоном і те, якщо по сонцю або по місяцю розпізнають якусь зміну, тому що це також робиться на основі певних ознак і т. д., і т.п. Забобон бере свій початок у поганстві. Римляни, напр., взнавали волю богів із нутрощів убитих жертовних тварин. Греки досліджували своє майбутнє таким чином. Вибрана жриця воссідала на золотому триножнику, котрий стояв над тріщиною в землі, звідки виходили випари. Запаморочена тими випарами, жриця впадала в стан несвідомості і видавала з себе напівзрозумілі слова, які жреці записували і оголошували як пророцтво. Є нерозумні люди, котрі говорять, що Церква поширює забобони. Це очевидна неправда; Церква, навпаки, на кожному кроці намагається поборювати забобони. Скільки ж давніх забобонних звичаїв зникло з виникненням християнства! Деякі посилаються на різні забобонні, ніби-то чудесні речі (листи з неба і т. д.), розповсюджені серед простонароддя; та не раз доведено, що авторами і пропагандистами таких речей є якраз вороги Церкви, котрі хочуть у такий спосіб висміяти нашу релігію. Смішно було б говорити, що самі священики поширюють між людьми такі речі, котрі применшують роль релігії та Церкви. Цікаво, що забобони зустрічаємо передусім серед таких людей, котрі не вірять не визнають релігії. Безвір'я і забобон завжди йдуть у парі.

Чи грішить забобоном той, хто вірить у сни? Передусім треба знати, що сни можуть бути троякого роду: або від Господа Бога, або від диявола, або від самої людини. Про те, що сон може бути від Господа Бога, свідчить св. Письмо. Згадаймо сон Йосифа Єгипетського, сон фараона, Навуходоносора, св. Йосифа Обручника, Пречистої Діви Марії. Бог є найвищим Володарем, тому може проголошувати свою волю, як Йому подобається, отже, також і через сон; однак, з другого боку, було б зарозумілістю робити висновок, що і нам Господь Бог уділить такої ласки. Коли Господь Бог відвідує людину у сні, то людина відчуває, що це сон від Господа Бога. Коли Господь Бог через Ангела оголосив св. Йосифові, щоб він із Матір'ю Божою та з Дитятком Ісусом утікав до Єгипту, св. Йосиф без жодного сумніву прислухався до того наказу. Не говорив собі, що це був лише сон, що це, можливо, неправда, але відразу прислухався до цього Божого голосу. Однак, можуть бути і випадки, коли людина не зовсім упевнена, що це сон від Господа Бога. Як у такому випадку чинити? Тут треба брати до уваги наступне: чи гідне Господа те, що сниться; чи спонукає людину до того, щоб вона творила добро; чи душа після такого сну спокійна й охоча до побожних справ. Якщо так дійсно є, то людина повинна йти за тим сном. Коли сниться, напр., щоб людина висповідалась, щоб звільнилася від гріха, або сниться Матір Божа чи Ісус Христос, — це все заохочує до добрих справ, до любові до Господа Бога; такий сон людина повинна прийняти і чинити так, як було сказано у сні. Якщо ж людині сниться беззмістовний, марний, грішний сон, або такий, котрий спонукає до зла і приносить неспокій, таким сном треба знехтувати і забути про нього. Сон може бути також від диявола. Диявол намагається спокусити і покликати до гріха людину і під час сну. Він може впливати на фантазію людей, а також на їхні думки з метою спокусити. Тому, коли людина прокинеться, повинна знехтувати таким сном, а не розтлумачувати його, а тим більше за ним іти. Сон може походити також від самої людини. Звичайно, сни — це наче темне, заплутане віддзер­калення наших почуттів, нахилів, думок, занять або наших намірів. Такі сни, хоч вони були б не знати якими, не мають найменшої сили, щоб життя людини зробити щасливим або нещасливим; проте не можна на таких снах ворожити, щоб пророкувати, тому що хто так чинить, — грішить забобоном. Отже, забобон — коли людина думає, що з родини хтось помре, якщо сниться полотно, хоругви, корови, чи що зуб випав, що вікно випало; чи якщо сняться бджоли, то буде вогонь; або якесь нещастя, якщо сниться священик; або якесь щастя, якщо сниться диявол і т.д. і т.д. Чи вважалося б це Божою святістю, якщо б Господь Бог бавився з людьми такими дурницями? Такі сни не мають сили, щоб впливати на майбутнє життя людини ні за своєю природою, ні з наказу Бога. Буває, не один говорить, що снам треба вірити, бо вони збуваються. Скільки було таких випадків, коли про когось говорять, а він у той момент приходить. Чи те, що про нього йшла мова, притягнуло його? Ні, це чистий випадок. Так само, коли щось сниться, якраз так і стається — чи причиною цього був сон? Ні, так вже мало бути. Забобоном є також гра в лотерею на основі снів, тому що і в цьому випадку сон не може передбачити, які цифри виграють. А якщо виграють ті самі цифри, котрі приснилися, то це також лише випадковість, а, можливо, втручання в цю справу злого духа  з тією метою, щоб привести людину до загибелі. Якщо людина не вірить у сни, не ворожить собі на снах, може про них думати (хіба би сон був сам по собі грішний), може також і другим розповідати.
Наслідком забобонів були у середні віки так звані процеси чарівниць.
Тридцятилітня війна, котра почалася у 1618р., принесла зі собою у Німеччину страшні злидні і нестатки. Багато хто приписував ці нещастя покаранню небесному, інші вбачали причину нещастя в окремих особах, котрі ніби-то були в союзі з дияволом і зуміли накликати на людей різні біди: війну, хвороби, вогонь, повінь, неврожай і т.д. Таких осіб називали чарівни­цями. Світська влада чинила нерозважливо, тому що скрізь направляла спе­ціальних "інквізиторів" (слідчих суддів), котрі повинні були стежити за особами, підозрюваними в чародійстві. Підозрювали в першу чергу побожних людей, які мали ворогів, і ті вороги хотіли їх позбутися. Підозрілого викли­кали до інквізитора і тут чекала на нього неминуча загибель. Якщо людина намагалася виправдовуватися, її піддавали страшним тортурам, аби лише змусити до правдивого чи неправдивого зізнання. Засоби, котрі застосовували інквізитори, щоб примусити людину признатися, були жахливі: затискали у спеціальних лещатах пальці рук або ніг так, що трощили кістки, зв'язували руки ззаду і на шнурку тягнули поволі догори, викручуючи суглоби в руках, або підвішували людину за руки, а до ніг прив'язувати тягарі, або припікали вогнем підошви чи інші частини тіла. Звинувачений, хоч і був невинним, майже завжди зізнавався в усьому, аби уникнути страшних мук. Після такого зізнання людину засуджували до спалювання живою на вогні, а майно конфіс­ковували. Жертвою цих забобонів були найчастіше заможні жінки. Такі проце­си над чарівницями відбувалися як серед католиків, так і серед протестантів. У місцевості Вольфенбітель, де проживали протестанти, можна було побачити цілий ліс стовпів, на котрих спалювали чарівниць; його й назвали пізніше лісом чарівниць. Першими, хто рішуче і відверто виступив проти цих варварських процесів, були єзуїт Адам Таннер і єзуїт Фредерік Шпе (+1636). Останній змушений був як священик підготувати до смерті понад 200 жінок, засуджених за чародійство, і бачив, що це були переважно особи зовсім невин­ні. На захист переслідуваних ніби-то чарівниць і проти їх катів він написав листа і переслав його тодішньому імператорові Фердинанду та елєкторам. Під впливом цього листа перший елєктор Могунцький заборонив ці варварські процеси у своєму елєкторстві. Його підтримали й інші, однак значно пізніше. Отже, бачимо, що Церква та релігія не мали зовсім нічого спільного з такими зловживаннями. Вину слід приписати нерозсудливості і злобі людей, передусім тих, котрі завдяки своїй посаді мали змогу і були зобов'язані запобігти злу, але цього не зробили.
Ворожбою грішить той, хто за допомогою невідповідних засобів намагається довідатися про таємні речі або передбачити майбутнє.
Такою ворожбою була, напр., у нехристиян астрологія, тобто тлумачення долі людини на основі руху зірок. У римлян авгури пророкували майбутнє на основі спостережень за польотом і криком птахів або ворожили на жирі святих курей.
 Та й сьогодні нерідко зустрічаємося з ворожінням. На основі появи комети не один пророкує війни, неврожай або епідемію. Розповсюджена ворожба на картах.
Пояснення снів, сонники, ворожіння на лівій руці, відгадування майбут­нього на основі чисел, цифр і різних подій — все це веде свій початок із забобонної ворожби. Так, напр., чхання зранку повинно означати дарунок, виття собаки — віщування смерті сусіда; якщо годинник зупиниться без при­чини — помре хтось із рідні, якщо сова сяде на дах — також помре хтось із рідні і т.п.
Про ворожбитів говорить св. Амвросій: "Не знають свого майбутнього, а хочуть знати майбутнє інших. Нерозумно чинить той, хто вірить у щось подібне".
Спіритизмом називаємо виклик духів, щоб дізнатися від них про потаємні речі.
Найдокладніші подробиці про спіритизм читач знайде в науці про Ангелів. Спіритисти стають знаряддям духа, вони хочуть, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, як знаряддям, тим чи іншим способом; напр., стуканням виявив їм свої думки і таємниці. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)" (св. Тома з Акв.). Господь зневажає тих, хто хоче дізнатися правди у померлих (Второзак. 18, 11-12). Спіритистів виправдовують часто тим, що вони є християнами, що часто вживають ім'я Боже і навіть моляться. Про це говорить св. Золотоуст: "Якраз тому гордую ними, що зловживають іменем Божим і зневажають Його, що називають себе християнами, а чинять, як погани" (св. Золот).
Чародійством називаємо виклик духів, щоб за їхньою допомогою чинити чудесні діла.
Відомо, що були, в основному між іновірцями, люди, котрі робили мнимі чудеса за допомогою чорта. Такі чародії жили в Єгипті у часи Мойсея і повторювали його чудеса (Вихід 7,11). Чародієм був Симон із Самарії, котрий жив у часи Апостолів і обманював багатьох своїми чародійствами (Діян. Ал. 8, 10). Антихрист також буде робити багато мнимих чудес за допомогою злого духа (II Сол. 2, 8).
Фальшиве вшанування Бога засліплює людину і призводить до помилок
Забобонні люди стають боягузами. Вони лякаються кожної дрібниці: виття собаки, шуму вітру, каркання ворони і т.п. Віра у забобони робить їх неспра­ведливими відносно ближнього і нечуйними до чужої біди; вони легко стають необ'єктивними і осуджують ближнього без підстави. В певні дні нікому нічого доброго не роблять, тому що переконані, що через це щастя залишило б їх. Як далеко може зайти нерозумна поведінка, причиною якої є забобони, послу­жить такий приклад. Одна жінка була невиліковно хворою і лікар заохочував її прийняти св. Тайни. Хвора вже майже згодилася, коли раптом почула голос зозулі. Вона відразу змінила своє рішення і сказала: "Зозуля накувала 12 разів, отже, буду жити ще 12 років". Неможливо було її намовити з'єднатися з Богом. її стан погіршився і через кілька годин вона померла (Льорнер.) Забобонних людей Бог не любить. Бог говорить: "Хто звернеться до заклиначів мерців і знахарів, щоб слідом за ними блудувати, я звернуся проти нього й викоріню його з-поміж його люду" (Левіт 20, 6). Хто надіється на скороминучі реалії або навіть на злих духів, той наділяє їх більшою силою, ніж Бога — отже, відкидає властивості Божі, його святість, всемогутність, мудрість і т.д. Тому справедливо карає Бог таких фальшивих шанувальників. Ізраїльський цар Ахаздія вислав одного разу послів до Еккарону, щоб у храмі довідалися в божка Ваал-Зевува, чи скоро одужає. Послів зустрів пророк Ілля і сказав їм: "Хіба в Ізраїлі нема Бога, що ви йдете питати Ваал-Зевува, екронського бога?" (II Цар. 1). Невдовзі Ахазія вмер. Сором тому християнину, котрий відновлює союз із чортом (св. Єфр.).