Людина по своїй природі охоче зберігає речі, які нагадують їй людей, котрих любила і шанувала. Діти зберігають предмети, пов'язані з родичами, ми всі шанобливо зберігаємо речі, котрі належали колись знаменитим людям.
Мощами називаємо тіла Святих або їх останки, а також всі предмети, котрі були пов'язані колись із особою Ісуса Христа або Святих.
Слово "мощі" означає речі, котрі містять в собі чудесну силу, міць. Отже, мощі — це або усе тіло Святого, його рука, нога, або хоча б маленька кістка. Такі мощі зберігаються найчастіше у вівтарях; деколи вони стають власністю приватних осіб. Правдиві мощі завжди позначені іменем Святого і печаткою єпископа. Продавати їх заборонено, а предметом купівлі може бути лише їхня дорога оправа. З давніх-давен шанують також такі предмети, котрі були пов'язані з особою Ісуса Христа або Святих, напр., хрест Спасителя, ясла, ризи Ісуса Христа, хустка св. Вероніки і т.п. Святий хрест Спасителя відшукала імператриця Олена у 325 p.; частина його знаходиться в церкві Гробу Ісуса Христа в Єрусалимі. Частина ясел Дитяти Ісуса знаходиться в Римі в церкві Марії-Маджоре. Риза (туніка) Ісуса Христа, в яку Він був одягнений перед смертю, зберігається в кафедральній церкві у Тревірі. Стіл з кедрового дерева, при котрому Ісус Христос встановив Пресвяту Євхаристію, знаходиться в лютеранській церкві в Римі. Деякі мощі Ісуса Христа знахо­дяться в церкві в Аквіграні. Полотно, яким було оповите Тіло Христа у гробі, зберігається в Турині, хустка Вероніки — в церкві св. Петра в Римі. Дорого­цінними мощами є для нас уся свята Земля. Середньовічні походи хрестоносців (з 1096 по 1270) свідчать про те, як високо завжди цінували ці мощі християни. Особливою шаною користуються у святій землі місце розп'яття Спасителя і Його гріб на Голгофі (там височить церква св. Гробу, 100 м в довжину, збудо­вана імператором Костянтином у 334 p.); печера смертної тривоги і місце Вознесіння на горі Оливній, світлиця на горі Сион, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення в Назареті (хатина Пресвятої Діви знаходиться в Льоретто Італія з 1295 p.).
В усіх цих місцях височать церкви, які збудували імператор Костянтин та його матір св. Олена.
З давніх-давен шанують також ризи Святих або засоби тортур мучеників, а також місця, де ті Святі народилися або поховані. Св. Антоній Пустельник (+356) шанобливо користувався плащем, який дістався йому у спадщину від св. Павла-пустельника, і який був пошитий з фігового листя; одягав його лише у найбільші свята (св. Єр.). Над гробами Святих збудовані вівтарі і церкви, в котрих відправляються Богослужения.
Мощам, тобто останкам тіл Святих, необхідно віддавати шану тому, що тіла Святих за життя були святинею і засобом Св. Духа, і колись воскреснуть у славі (Соб. Трид. 25).
Останки померлої людини були для іновірців чимось огидним, для христи­ян же — навпаки, дорогоцінним предметом (св. Вас), тому, що були оселею Св. Духа (І Кор. З, 6; 16, 19) і є насінням, з якого в день воскресіння постане дорогоцінне тіло (І Кор. 15, 42). Сам Бог шанує мощі Святих, бо діє через них, творячи найрізноманітніші чуда. Тому тіла деяких Святих є нетлінними, напр., тіла св. Тереси і св. Франца Ксаверія. У останках інших святих лиши­лись нетлінними лише окремі члени, напр., язик св. Івана Непомука, св. Антонія з Падви, або права рука св. Стефана угорського; деякі тіла виділяють приємний аромат, напр., тіло св. Тереси. "Бог взяв Собі душі Святих, а нам залишив їх тіла" (св. Золот.).
Святих шануємо, шанобливо їх зберігаємо і відвідуємо їх.
Мойсей, виходячи з Єгипту, забрав зі собою кістки Йосифа (Вихід 13, 19); отже, бачимо, що і євреї шанобливо зберігали мощі. Ще перші християни шанували та зберігали мощі св. мучеників. Св. Ігнатія, єпископа Антіохського, кинули на розтерзання левам у римському амфітеатрі, залишилися лише його кістки. Вночі ті кістки позбирали його товариші і віднесли до Антіохії (107 p.). Коли св. Полікарп, єпископ Смирни, загинув на вогнищі (166 p.), християни зібрали його кістки, і зберігали їх із більшою шаною, ніж дорогоцінні камені. Вже тоді почали будувати над гробами мучеників церкви, каплиці або вівтарі і відправляли там Службу Божу. Мощі Святих зберігають у дорогих посудинах (хрест Спасителя або ясла Дитяти Ісуса зберігають у срібних оправах). Тіла деяких Святих зберігаються у срібних домовинах, напр., тіло св. Івана Непомука в церкві св.Віта у Празі. Деякі мощі зберігають навіть у золоті, напр., мощі св. Боніфатія у Фульді. Так вшановує Церква мощі своїх Святих.
З давніх-давен існує звичай здійснювати паломництва до гробів Святих. До гробу св. Петра і Павла в Римі, а також до Св. землі здійснюються палом­ництва протягом 10 століть. Ще перші християни тисячами відправлялися в Св. землю; той, хто не відвідав Св. землі, вважався менш побожним, ніж інші (св. Єр.). Оріґен, найвидатніший християнський учений свого часу (+254), зробив обітницю здійснити паломництво до гробів Верховних Апостолів у Римі. "Відвідуємо гроби Святих і падаємо на землю перед ними, аби випросити для себе в Бога якусь милість" (св. Золот.).
Вшановуючи св. мощі, можемо заслужити собі у Бога багато благ (Соб. Трид. 25).
Мощі є для нас джерелом спасіння, з якого пливуть від Бога численні блага (св. Іван Дам.). Як зі скелі у пустині прорвалася вода (Вихід 16, 35), бо такою була воля Божа, так і біля мощів Святих спадають на нас численні блага, тому що так хоче Бог (св. Іван Дам.). Тіла Святих і гроби мучеників відганяють диявольські напасті і сприяють зціленню від найтяжчих хворіб (св. Юст.). Отже, шанування тіл померлих сприяє зціленню тіл живих. Св. Августин розповідає про численні випадки оздоровлень і два випадки воскресіння малих дітей, які одужали біля мощів св. Стефана у Північній Африці. Ще у Старому Завіті розповідається про те, як один померлий ожив, коли його тіло зіткнулося з кістками пророка Єлисея (І Цар. 13, 21). Ще за життя Святих творив Бог чудеса через їх тіла. Хвора жінка одужала, лише доторкнувшись до краю одягу Ісуса Христа (Мат. 9, 22). Одужали й ті, хто потрапив у тінь від постаті св. Петра (Діян. Ап. 5, 15) чи доторкнувся до хустки чи поясу св. Павла (Діян. Ап. 19, 12). Зрозуміло, що це не мощі творять чудеса, а Бог заради заслуг Святих. Отже, не слід вважати забобоном те, що побожні люди здійснюють паломництва до святих місць, де Бог завдяки мощам і образам Святих творить чудеса (св. Авг.).
 
Бога вшановуємо, присягаючи або даючи обітницю.
Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).

Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення — це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга — це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвер­дження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).
Давати присягу або присягати — значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.
Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" І т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвер­дження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.

Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові.
Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6, 16).
Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшано­вуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; — а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. — Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі — душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.).
Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).
Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур).
Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, спов­ниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).
Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку.
Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23).
Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є недозволеним. Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.
Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження.
Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фаль­шиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, — учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, — учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що лрисягае при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, — живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, — не повинен дотриму­ватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод.
Порушення присяги є гріхом тяжким або легким, відповідно до того, великої чи малої ваги була обітниця.

Обітниця — це добровільна обіцянка Богу виконати будь-яку добру справу.
Обітниця — це обіцянка, дана Богові. Отже, звертаємося при тому до Бога (бодай в суді) кажучи, напр.: "Боже, обіцяю Тобі... і т.д.". Звичайне рішення ще не є обітом, бо не дає нікому (отже, і Богу) права чогось чекати від нас. Обітниця — це обіцянка добровільна. Ніхто не зобов'язаний давати обітницю (Второзак. 23, 22), не можна також нікого примушувати давати її. Вимушена обітниця неістотна; важливою є обітниця, дана зі страху перед хворобою або у хвилину потреби, тому що тоді людина завжди чинить добровільно.
Можна обіцяти Богу лише те, що Йому приємне, і ніколи, що —лихе, як це, напр., зробив Єфте: Він пообіцяв Богу перед битвою у випадку перемоги пожертувати Господу те, що першим зустріне після повернення додому. Першою побачив доньку, котра вийшла назустріч, і дійсно приніс її в жертву, щоб, дотриматися обітниці (Суд. 11). Така обітниця є нерозумною і неприємною Богові (Еккл. 5, 3). Безбожною є обіцянка, яку можна виконати лише через злочин (св. Ізид. Сев.). Такої обітниці не треба дотримуватися.
Звичайно обіцяємо Богу здійснити якусь добру справу, хоч до того нас ніхто не зобов'язує, (напр., паломництво). Можна також обіцяти щось таке, що ми зобов'язані робити, напр., дотримуватись церковних постів, святкувати неділі, бути невибагливим в їжі і т. п. Якщо такої обіцянки не дотримуємося, грішимо подвійно. Один власник фабрики пообіцяв Богу, що заборонить працювати робітникам у неділю і у свята, якщо одужає його хвора донька. Донька одужала, і він дотримав слова. Тепер він був подвійно зобов'язаний відзначати свята. Чому? Перший раз — тому, щоб виконати церковну заповідь, другий раз — тому, щоб виконати обітницю.
Деякі обітниці даються лише умовно.
Коли даємо обітницю, то, звичайно, ставимо якусь умову, від якої залежить її виконання. Отже, ніби укладаємо угоду з Богом. Яків обіцяв пожертвувати Богу десятину свого майна, якщо Бог дозволить щасливо повернутися додому його батькові (Буття 28, 22). Звичай здійснювати процесії у так звані хресні дні в Церкві латинського обряду виник біля 500 р. під час голодомору внаслі­док обітниці, даної св. Мамертом, єпископом з Вієн. Так само латинські про­цесії св. Марка були започатковані у 600 р. внаслідок обітниці, даної папою Григорієм Великим під час епідемій. Страсні видовища, які відбуваються кожних 10 років в Обер-Аммергаві, є наслідком обітниці місцевого населення, даної у 1633 р. під час якоїсь епідемії. Людовик IX — святий, король Франції, тяжкохворий, обіцяв відправитися в хрестовий похід (1248 p.). І сьогодні не один тяжкохворий або знедолений обіцяє здійснити паломництво до якогось відпустового місця або щось подарувати церкві, або поставити статую чи хрест, або що буде постити протягом якогось часу в деякі дні і т.п. Велику відпустову церкву в Марія — Цель збудував угорський король, виконуючи обіцянку, дану перед битвою з турками (1363). Церква св. Карла у Відні постала внаслідок обітниці Карла VI, даної ним у 1713 р. під час епідемії.
Найтяжчі обітниці — це обітниці чернечі; це добровільне принесення Богові обіцянки зберігати три євангельські ради.
Обітниці монахів — це обітниці вбогості, чистоти і послуху. Ними людина переборює три основні джерела гріха (гордість, похіть і спокусу) набагато успішніше, ніж за допомогою молитви, посту та милостині. Чернечими обіт­ницями людина повністю відмежовується від світу, щоб краще служити Богу. Ці обітниці дуже приємні Богу, тому що, складаючи їх, присвячуємо Йому не лише наші добрі справи, але й себе самих. Хто дає не лише плоди з дерева, але ціле дерево разом із плодами, дає більше (св. Анз.). Багато хто приносить у дар Богу, напр., одяг, оливу, віск і т.п.; однак, найкраще чинимо, коли приносимо в жертву Богу свою душу (св. Авг.). Чернечі обітниці можуть бути урочистими і звичайними; це залежить від того, як Церква їх приймає. Урочистий обіт поєднується зі свого роду самопожертвою (св. Тома з Акв.). Хто дає урочисту обітницю, той остаточно присвячує себе службі Богу (Лємкуль). Від урочистих обітниць може звільнити лише Папа, зважаючи на дуже поважні причини. Той, хто хоче дати урочисту обітницю, спочатку повинен відбути протягом року новіціят, а відтак дати спочатку на три роки звичайну обітницю (Пій IX, 19. III. 1857). Від звичайних обітниць може звільнити єпископ або настоятель монашого чину. (Про чернечі обітниці і чернечі чини дивися розділ "Засоби досягнення досконалості").
Складаючи обітницю, робимо добру справу, приємну Богу. Отже, того, хто дає якусь обітницю, Бог швидше вислу­хає і швидше доведе до досконалості.
Складаючи обітницю, засвідчуємо Богу нашу вірність, приносимо дар Богу, зобов'язуючись чинити лише добро. Отже, якщо хтось, напр., постить унаслі­док обітниці, — виконує справу досконаліше, ніж якщо би він постив без неї (св. Франц Сал.), звичайно, якщо чинить це з неменшим почуттям любові до Бога. Саме тому й досягає швидшого вислуховування молитов той, хто дає обітницю. Мешканці Обер-Аммергава у 1633 р. під час епідемій склали обіт­ницю і з тієї хвилини не помер там від епідемії жоден мешканець. Побожна Анна дала обітницю, просячи Бога про нащадка; Бог дав їй сина, великого пророка Самуїла (І Цар. 1, 11). Цю істину підтверджують також численні вдячні таблиці з жертвами у відпустових місцях, численні статуї при дорогах і дорогоцінні речі в деяких церквах. Складаючи обітницю, людина швидше досягає досконалості (св. Франц Сал.). Саме обіт примножує наші сили для здійснення доброї справи, тому що зміцнює нашу волю (св. Франц Сал.). Пам'ять про дану Господу Богу обітницю є для нас сильним поштовхом до здійснення доброї справи. "Найсвятіші мужі часто давали побожні обітниці, щоб таким чином зв'язатися узами Божого покарання" (св. Григ. В.).
Той, хто не дотримує даної обітниці, ображає Бога так само, як і той, хто без причини відкладає здійснення обіту (Второзак. 23, 21).
 Якщо ми даємо слово людині і мусимо його дотримати, то тим більше ми повинні дотримати слова, даного Богу. "Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати" (Проповід., 5, 4).
Облудного боржника, котрий не дотримує слова, суд може притягнути до відповідальності; а якщо хтось не дотримується обіту, даного Богові, то хіба він може бути непокараним? (св. Петро Дам.). Хто не дотримується обіту, скоює гріх (тяжкий або легкий) у залежності від того, якої — важливої чи менш важливої — справи стосувався обіт). Людина може одночасно скоїти два тяжкі гріхи, якщо вона не дотримається обіту, який стосувався якоїсь заповіді Божої. Якщо хтось не може здійснити свій обіт із якихось причин, незалежних від нього, той не грішить, але повинен бодай стільки зробити, скільки може.
Кожний, хто хоче скласти якийсь обіт, повинен добре обмір­кувати, чи зможемо дотримати обіцянки.
Якщо збираємося щось будувати, спочатку складаємо кошторис і обмір­ковуємо, чи зможе довести цю справу до кінця (Лук. 14, 18). Так само треба добре замислитися перед тим, як давати обіт. Нерозумно давати обіт відразу на все життя; краще взяти на себе зобов'язання на певний (короткий) проміжок часу, а відтак можна його продовжити. Св. Франц Салезій дав обіт щоденно відмовляти протягом усього життя цілу вервицю, а пізніше не раз шкодував, що пообіцяв це, не подумавши. Св. Альфонс дав обіт ні хвилини не перебувати без справи; але перед тим довгий час пробував, чи можливе здійснення такого обіту.
Перед тим, як дати складний обіт, краще звернутися за порадою до досвід­ченого священика. Саме тому Церква вимагає, щоб чернечим обітам передував цілий рік новіціяту. Хто відбуває новіціят, повинен добре зважити, чи має покликання до чернечого життя. Хто ж помітить у собі брак покликання, а всупереч тому дасть обіт, повинен відтак звинувачувати себе самого, а не свій стан.
Хто не в змозі дотримати обіт, повинен звернутися за пора­дою ДО священика. Священик щось порадить або відішле до єпископа, щоб останній або ліквідував обіт, або змінив його. Єпископ має на це право, бо Ісус Христос сказав Апостолам: "... все, що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Єпископ може замінити обіт на якусь добру справу, яка може бути корисніша для спасіння душі того, хто дає обіт; найчастіше пропонує прийняття св. Тайн. Є п'ять обітів, від котрих може звільнити лише Папа, а саме: обіт вступу до чернечого стану, обіт довічної чистоти, обіт паломництва до гробів Верховних Апостолів у Римі, обіт палом­ництва до св. Гробу в Єрусалимі і обіт паломництва до гробу св. Якова в Компостеллі. Від цих обітів єпископ може звільнити лише у критичних випадках або, якщо їх дали умовно, без повної свободи, без належних роздумів, або, врешті, без усвідомлення наслідків обіту. В ювілейні дні священики мають право заміняти майже всі обіти іншими добрими справами.
Той, хто дав обіт, може замінити його кращим. За це Бог не буде ображатися, як не ображається людина, якщо хтось хоче їй віддати більше, ніж винен (св. Берн.).