У восьмій заповіді заборон безчестити ближнього, застерігає від будь-якої фальші і обману.

Слава (добре ім'я) — це цінне добро, без якого тяжко жити на світі.
Слава (добре ім'я) полягає в тому, що люди добре про нас думають і добре відгукуються. Протилежністю слави є сором, неслава. Добре ім'я важить більше, ніж багатство; бути любим для когось краще, ніж володіти золотом та сріблом (Прип. 22, 1). Серед оточуючих нас благ найкращим є добре ім'я (св. Франц. Сал.). Добре ім'я — це джерело, з якого пливе багатство. Без слави не може людина бути задоволеною життям і по-справжньому щасливою. Чи може бути щасливим той, на котрого люди дивляться з презирством та зневагою? (Ґалюра). Кого шанують ближні, той більше прагне до праведного життя, ніж той, котрий не має такої поваги.
Тому ми повинні прагнути здобути собі добру славу і підтримувати її в очах людей. Здобудемо собі славу тоді, коли робитимемо добрі справи і оборонятимемо нашу честь, якщо хтось на неї посягатиме.
Бог хоче, щоб ми дбали про свою честь, бо глибоко прищепив нам це почуття честі і огиди до сорому. Якщо б ми хотіли тамувати в собі це почуття, то чинили би проти розпоряджень Бога (Ґалюра).
Ми повинні здійснювати добрі діла привселюдно. Якщо хочеш, щоб люди говорили про тебе добре, то не вихваляйся сам, а хай про тебе говорять твої діла! Спаситель виразно бажає, щоб ми чинили добре на очах наших ближніх, бо говорить: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мат, 5, 16). Наші добрі справи — це наче приємний запах (II Кор. 2, 15), бо роблять нас милими нашим ближнім так, як милий запах (Ґалюра). Якщо здійснюємо добрі справи привселюдно, то найкраще захищаємо наше чесне ім'я і примушуємо замовкнути злі язики (І Петро, 12). Дбаймо про добро не лише перед Богом, але й перед людьми (II Кор. 8, 21). "Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома" (Филип. 4, 5), "Стримуйтесь від усякого роду лукавства" (І Сол. 5, 22). Звичайно, звідси не випливає, що ми не могли б розраховувати на будь-яку нагороду у Бога (Мат. 6, 2).
Ми повинні захищати знеславлену честь. Перших християн ганьбили всі. Звичайно, християни боронили своє чесне ім'я; вчені Церкви писали спеціальні заступницькі листи (апології) і передавали їх імператорам, доводячи, що поширені пересуди є зовсім безпідставними. Захищався і Христос, коли Йому докоряли, що виганяє демонів Вельзевулом (Мат. 12, 27), або коли архієрейський слуга вдарив Його в обличчя (Йоан 18, 23). Св. Павло також оборонявся перед Найвищою Радою, перед намісником і перед правителем (Діян. Ап. 22, 26). Однак, не треба, знову ж таки, бути надто вразливим і ображатися з будь-якої дрібниці. Краще прощати і терпіти, ніж сваритися і нарікати. Хто живе пристойно і порядно, той не повинен боятися втратити своє чесне ім'я; випадково втрачену честь поверне обов'язково назад. Лише той, хто чинить зле, назавжди втрачає добре ім'я.
Захищаючи свою честь, ми повинні дотримуватися певної міри. Сильні та великодушні характери терплять мовчки; лише у важливих справах дають волю своїм почуттям (св. Франц Сал.).
Лише тоді, коли хтось звинувачує нас у непристойних та безсоромних вчинках, треба себе захистити (св. Франц Сал.). Треба також пам'ятати про те, що, терпляче зносячи образи, ми не раз можемо досягти набагато більше, ніж найстараннішим піклуванням про свою честь. Знамениті мужі — св. Франц Ксаверій, блаженний Климентій Гофбавер — не раз терпляче зносили найтяжчі образи з боку безбожників і саме тим якраз сприяли їхньому наверненню та виправленню.
Однак не треба надто запопадливо піклуватися про свою шану у людей, тому що таким чином можемо її якраз втратити, а разом з нею втратити і милість Бога. Необхідно також пам'ятати, що в багатьох випадках неможливо подобатися одночасно і Богу і людям.
Останньою метою того, хто надто ретельно піклується про добру славу у людей, є вже не Бог, а лише честь. Така людина стає занадто гордою (честолюбною) і за це упокорить її Бог (Лука 14, 11). Згадаймо, як упокорив Бог гордого Авесалома або честолюбного Наполеона. Неможливо одночасно служити Богу і подобатись людям (Гал. 1, 10). Людину, котра живе праведно, по-християнськи, багато хто висміює та ганьбить. У багатьох нерозумних людей честь або сором не є мірилом доброчесності; основну увагу вони звертають на речі, які не мають для людини справжньої вартості, а саме на багатство, становище, одяг і т.п. (Ґалюра).
Крім того, нам необхідно остерігатися всього, що може пошкодити славі або честі ближнього, а саме: обмовлянь, ганьби, сіяння незгоди, зневаги, осудження та підозри.
Обмовляння — це виявлення, без обгрунтованих причин, помилок ближнього, які він дійсно допустив.
Обмовляння є применшенням доброї слави ближнього. Коли грішимо обмовлянням, чинимо несправедливо. Ближній, звичайно, може мати скриті недоліки, однак через це не втрачає поваги у людей. Хто, однак, оприлюднює ці недоліки, той позбавляє ближнього його слави. Не можна обмовляти свого ближнього ні живого, ні мертвого. "Про померлих говори лише добре". Гріх обмовляння найпоширеніший із всіх гріхів. Головною причиною цього є надмірна гордість; багато хто думає, що якщо він буде інших зневажати та принижувати, то таким чином піднесе свої власні заслуги (св. Франц Сал.). Деякі обмовляють інших, щоб таким чином відвернути людську увагу від своїх власних недоліків та помилок. Вони схожі на злочинця, котрого переслідують, а він вказує пальцем на інших.
Обмовлянням грішить той, хто добрі вчинки людей кривотлумачить, а також той, хто, знаючи про чесність якоїсь особи, не засвідчує її і т.п.
Обмовлянням грішить не лише той, хто має намір шкодити ближньому на славі, а також і той, хто дозволяє обмовляти іншим.
Не грішить, однак, обмовлянням той, хто на основі обгрунтованих причин виявляє скриті помилки другого (якщо, напр., хтось повідомляє родичам про хиби їх дітей, щоб родичі їх виправили і т.п.). Не грішить також обмовлянням той, хто говорить про вже відомі вади тієї чи іншої людини.
Знеславлюємо тоді, коли приписуємо комусь помилки, яких він не чинив, або зводимо наклеп на когось. Якщо хтось, говорячи про чиїсь помилки, перебільшує, тоді обмовляння пов'язане зі знеславленням.
Жінка Путифара несправедливо знеславила Йосифа, сказавши, що він хотів її звабити (Буття 39). Євреї несправедливо обвинувачували Ісуса Христа перед Пилатом у тому, що Він ніби підбурював народ, відраджував платити правителям податки і т.д. (Лук. 23, 2). Поштовхом до знеславлення є переважно помста, ненависть або невдячність. Той, хто знеславлює, грішить двічі: говорить неправду і завдає шкоди ближньому на славі (св. Франц Сал.). Хто ж потайки чорнить ближнього, схожий на вужа, котрий скрито кусає (Сир. 10, 11). А дехто знеславлення перетворює в жарти і розголошує ці жарти у формі дотепних анекдотів. Такий засіб знеславлення гірший, аніж інші. Звичайне знеславлення, можливо, не привернуло б уваги, а знеславлення у формі анекдотів залишає глибокий слід в пам'яті оточуючих (св. Франц Сал.).
Якщо хтось безвинно зазнає образи честі, нехай собі пригадає, що Найсвятіший Ісус безвинно був засуджений на смерть; хто про це пам'ятає, той буде терпляче зносити усі прикрощі.
Гріхи обмовляння та знеславлення можуть бути тяжкими або легкими. Це залежить від того, про яку хибу людина розповідає (якщо розповідає про тяжку ваду ближнього, тоді буде тяжким гріхом; якщо ж розповідає про вади малі, тоді, звичайно, буде малим гріхом); від того, яка особа говорить про чужі хиби (не так грішить особа, котру поважають люди і легко їй вірять, по-іншому грішить та особа, котру не поважають (котра є пліткарем), бо такій особі переважно не вірять); від того, про чиї хиби людина розповідає (розповідь про недолік однієї особи може бути тяжким гріхом, розповідь про той же недолік іншої особи малим).
Можливий і такий випадок, що хтось завдасть великої шкоди якійсь особі, розповідаючи лише про незначні недоліки (напр., якщо б хтось сказав про єпископа, що він говорить неправду, той грішив би тяжко). І, навпаки, розповідь про недолік другого, навіть тяжкий, може бути легким обмовлянням.
Гріхом проти честі людини є сіяння незгоди.
Сіяти незгоду — означає обмовляти або знеславлювати з тією метою, щоб розсварити між собою ті особи, які живуть у дружбі та любові. Від обмовляння та знеславлення сіяння незгоди відрізняється тим, що той, хто прагне цього, намагається скрито зруйнувати дружні стосунки і посіяти незгоду.
Той, хто добровільно слухає обмовляння другого і радіє тому, що ближнього знеславлюють, так само грішить, як і той, хто обмовляє.
Хто ж другого намагається схилити до того, щоб він обмовляв та знеславлював когось, такий тяжко грішить проти справедливості і стає причиною кривди, яку ближній через нього потерпів.
Хто словами ображає честь ближнього, той роздуває вогонь, а хто його слухає, той докладає у той вогонь дров. "Якщо би ми не мали прихильних слухачів, не говорили би про чужі недоліки" (св. Ігн). Отже, той, хто слухає такі розмови, також стає винним. Спаситель нагадує нам: "Лицеміре, вийми перше колоду з ока свого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого" (Лук. 6, 42). Придивляється та прислухається до недоліків інших той, хто не хоче бачити власних недоліків (св. Берн.). Отже, ми не повинні допускати розмов такого роду. Тому намагайся виправдати ближнього, честь котрого плямують у твоїй присутності; або вислови своє невдоволення такою розмовою, або вчасно переведи розмову на іншу тему. Св. Августин на своєму столі написав: "Нехай не сідає за цей стіл той, хто плямує честь ближнього". "Вагу та міру для слів своїх вироби, ворота й засуви зладнай для своїх уст" (Сир. 28, 28). Наклеп — це потрійний меч, який одним ударом наносить три рани: ранить наклепника, бо вводить його в гріх, ранить того, кого знеславили, тому що позбавляє його доброго імені, ранить, нарешті, того, хто прислухається, бо і той грішить (Св. Верн.). Наклепник губить душу того, котрий радо прислухається до наклепу, він чинить, як вуж, котрий отруйними речами вигнав Єву з раю (св. Ант. Пуст.).
Зневага — це несправедливе плямування чужої честі, здійснене у присутності особи, про яку говорять.
Обмовляючи, плямуємо честь іншої людини поза її спиною, зневажаючи, плямуємо честь у її ж присутності. Між зневагою та обмовлянням різниця така, як між розбоєм та крадіжкою (св. Тома з Акв.). Якщо обмовляння та знеславлення підривають добру думку, яку люди про когось мають, то зневага позбавляє ближнього шани, яку люди виявляють до нього зовні. Семей образив царя Давида, назвавши його "диявольським мужем" і кинувши навздогін каменем (II Цар. 16, 5). Євреї часто зневажали Христа, називали Його "Самарянином" і "навіженим" (Йоан 8, 48). Зневажає найчастіше той, хто несправедливий до інших. Хто є справедливим і правдивим, не потребує допомагати собі зневагою та приниженням людей; правда завжди перемагає сама по собі. Різновидом зневаги є також насмішки або глузування. Насміхаючись над ближнім, завдаємо йому великих прикрощів і втрачаємо його прихильність. "Удар батогом залишає смугу — удар язиком ламає кістки" (Сир. 28, 21).
Язик стинає швидше, ніж меч.
Для того, щоб дізнатися, чи зневага є легким чи тяжким гріхом, треба взяти до уваги слова або діла того, хто зневажає; хто саме зневажає; кого зневажає.
Осудження — це тверде переконання у гріху ближнього без вагомої причини.
Гордий фарисей у храмі вважав митаря, котрий стояв на дверях, великим грішником, однак дуже помилявся (Лук. 18). Три приятелі Йова вважали його безбожником лише за те, що Бог послав йому тяжкі страждання (Йов. 5). Фарисей Симеон уважав Магдалину, котра впала до ніг Христа, великою грішницею, а вона, тим часом, була вже святою покутницею. Спаситель знав це і не відштовхнув її (Лук. 7, 39). Св. Павло під час шторму на морі опинився на острові Мальта. Щоб зігрітися, св. Павло назбирав хмизу і розпалив вогонь; із хмизу виповзла змія і вкусила його в руку. Коли це побачили присутні, то відразу осудили його в душі; говорили між собою, що ця людина є, очевидно, злочинцем, якщо її так переслідує доля (Діян. Ап. 28).
Приказка говорить, що кожен судить по собі. "Хто сам не є злим, не буде осуджувати інших" (св. Григ. Назн.). Лише зла людина радо вірить у те, що інші такі самі, як і вона (св. Золот.). Чим більше хтось має вад, тим більше їх буде вишукувати в інших. Краще помилитися і судити добре про злих, аніж зле про добрих (св. Анз). Справедлива людина, котра любить по-справжньому, відкидає всякі недобрі думки про людей, уважаючи, що судити має право тільки Бог (св. Франц. Сал.). Так зробив св. Йосиф, обручник Пресв. Діви Марії (Мат. 1, 19). Нехай ніхто не думає погано про ближніх своїх (Зах. 8,17). Якщо хочеш, щоб інші довіряли тобі, довіряй їм. Довір'я народжує довір'я — і, навпаки, з недовір'я виникає недовір'я.
Осудження є тяжким гріхом за таких умов: коли людина осуджує іншу в скоєнні гріха без достатніх причин; коли людина осуджує іншу в тяжкій матерії; коли людина усвідомлює, що судить іншу в тяжкій матерії без достатньої на це причини, але не відкидає свого переконання у грісі тієї людини; коли людина осуджує знайому людину або знайому родину.
Підозра — це припущення, що хтось допустився поганого вчинку, яке виникло без обгрунтованих підстав.
Якщо б у господаря вкрав хтось із хати якусь річ, а господар, не знаючи, хто це зробив, звинуватив би свого слугу, то такий господар грішить підозрою. Якщо ж він (господар) має докази, то не чинить гріха. Підозра взагалі є малим гріхом.


Наклепник зобов'язаний якнайшвидше повернути обмовленому добре ім'я, відшкодувати всі тимчасові кривди, які наніс ближньому, обмовляючи його, і про які може здогадуватися. Може статися так, що наклепник завдав ближньому великої кривди в тимчасових благах; у такому випадку наклепник зобов'язаний під страхом тяжкого гріха, виправити все, що заподіяв.
Той, хто знеславив ближнього, зобов'язаний признатися в цьому, навіть якщо зашкодить своїй славі.
Коли людина не зобов'язана відновлювати добре ім'я ближнього?
Коли вважає, що не сплямувала честі ближнього; якщо ті, хто слухав, не повірили наклепу, або якщо хтось перешкодив наклепникові, вчасно зупинивши його; якщо вже усунено кривду чи через суд, чи завдяки свідченню інших, або якщо з бігом часу про це вже забуто; якщо ображений прилюдно чи якимось іншим способом наклепнику вибачив (однак не завжди можна обмовнику пробачати, особливо тоді, коли через це можуть постраждати інші); коли виправити вчинене неможливо; коли ображений також порушив честь того, хто його образив, і не хоче відновити його доброго імені.


Якщо хтось когось зневажив, то він зобов'язаний відновити честь ображеного, а також відшкодувати усі незручності, які були з цим пов'язані.
ЩО ПОВИННО НАС УТРИМАТИ ВІД ПЛЯМУВАННЯ ЧЕСТІ БЛИЖНЬОГО?
Ми завжди повинні пам'ятати, що хто надто суворо судить свого ближнього, того колись і Бог буде судити так само.
Ісус Христос говорить: "Не судіте, щоб вас не судили" (Мат. 7, 11).
"Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені" (Лук. 6, 37).
Той, хто судить ближнього, чинить несправедливо щодо Бога, бо втручається в Його права.
Один є законодавець і суддя... А хто є ти, що судиш ближнього? (Як. 4, 12). Ти хто є, що судиш чужого слугу? (Рим. 14, 5). Хто не є всезнаючим, не має права судити, бо чи є якийсь учинок поганим чи добрим, залежить від наміру серця, а це якраз нам невідоме (св. Франц Сал.).
Хто відбирає ближньому добре ім'я, того карає Бог суворо часто вже тут, на землі; звичайно підстерігає його те саме нещастя, якого бажав для ближнього.
Людині з лихим язиком не буде добре вестися на землі (Пс. 140. 12). Єзавель, жінка єврейського царя Ахава, намовила двох злих людей, щоб підло звинуватили Кавутея в богохульстві, бо останній не хотів продати цареві своєї винокурні. Та невдовзі була покарана сама Єзавель. Новий цар наказав скинути ЇЇ з вікна палати, і тіло її пошматували коні та з'їли пси (І Цар. 21). Хто для кого яму копає, сам до неї потрапляє (Пс. 8, 16).
 Хто позбавляє ближніх честі, може бути покараний також і світським судом за образу честі.
Хто звик завдавати шкоди ближнім на славі, той вже на дорозі до вічного осудження.
Не один може багато молитися і часто ходити до церкви, і люди вважають його побожним; однак його лихий язик, котрим він безчестить інших, є найкращою ознакою смерті його душі (св. Альф.). Образа честі тому є таким тяжким гріхом, що честь — цінніше благо, ніж багатство (Прип. 22, 1). Несправедлива образа честі ближнього — це свого роду вбивство, бо ми таким чином руйнуємо його громадське життя (становище в суспільстві), головною підвалиною якого є честь і добре ім'я (св. Франц. Сал.). Ті, хто злословить, не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Ті, котрі лжесвідчать на свого ближнього, є дітьми диявола (І Цар. 21, 13). Наклепники варті смерті (Рим. 1, 32). Хто завдасть своєму братові тяжкої образи, той заслуговує пекельного вогню (Мат. 5, 22). Не допоможуть молитва і пости, якщо будемо судити інших та лихословити (св. Берн.).


Бог є самою Правдою; Він забороняє нам будь-яку фальш, зокрема брехню, лицемірство та підлабузництво.
Бог є Правдою, тому ненавидить фальш. Бог не може говорити неправду (Євр. 6, 18). Христос говорить про Себе: "Я — путь, істина і життя" (Йоан 14, 6). Саме тому наказує Бог: "Не крадіть, не брешіть, не ошукуйте один одного" (Левіт 19,14). "...відкинувши брехню, говоріть кожен правду ближньому своєму..." (Ефес. 4, 25). Бесіда ваша нехай буде відвертою та правдивою, якщо хочете бути дітьми Того, котрий є Отцем правди і самою Правдою (св. Франц Сал.).
Брехуном називаємо того, хто говорить неправду навмисне.
Якщо хтось говорить неправду, то не завжди маємо право називати його брехуном, або взагалі звинувачувати його у брехні, бо він міг помилитися. Обман — це свідома брехня. "Не для того володіє людина даром мовлення, щоб обдурювати інших, але для того, щоб викладати свої думки" (св. Авг.)
Ми можемо говорити неправду в таких випадках: із необхідності, щоб від себе або від інших відвернути якусь небезпеку (обман по потребі) — так обманув Петро, коли на подвір'ї архієрея сказав: "Не знаю я цього чоловіка" (Мат. 26, 74); жартуючи, щоб інших розвеселити (обман жартівливий); врешті, щоб комусь завдати шкоди (обман шкідливий). Так обманув Яків, коли прикинувся Ісавом перед своїм батьком і виманив у нього благословіння (Буття 27).
Той, хто розповідає якусь вигадану історію (напр., притчу або казку), щоб навчити когось, не грішить обманом, бо не має наміру ввести когось в оману; адже й Ісус Христос розповідав багато притч.
Брехуна можна порівняти з фальшивими грішми, які здаються чимось іншим, аніж є насправді (св. Ів. Клим.).
Яку відразу до обману мали перші християни, бачимо на прикладах того, що не раз могли обманом врятувати своє життя й уникнути мученицької смерті, однак цього не робили.
Лицемірство полягає в тому, що людина за допомогою гарних слів або справ намагається приховати від інших свої злі наміри.
Юда поцілував Спасителя на горі Оливній, наче був найкращим його приятелем; однак, зробив це лише тому, щоб Ісуса зрадити (Мат 26, 49). Цар Ірод говорить трьом мудрецям: "Якщо знайдете Дитятко, повідомте мені, щоб я пішов уклонитися Йому". В душі, однак, думав собі: "Коли довідаюся, де є це Дитя, накажу Його вбити".
Лицемірами є також такі люди, котрі зовні вдають із себе дуже побожних, а насправді є безбожними й аморальними (таких називаємо облудниками). Облудники схожі на диявола, котрий також уміє перетворитися на світлого Ангела. "Грішити відверто не є таким великим злом, як прикидатися святим" (св. Єр.). До облудників подібні ті, що в церкві безнастанно хрестяться, б'ються в груди, клякають, але зовсім не думають про те, що роблять. Спаситель порівнює облудників з пофарбованими гробами, які зовні гарні, а в середині повні кісток і усякої нечисті (Мат. 37, 27), а також з хижими вовками в овечій шкірі (Мат. 7, 15).
Підлабузництво полягає в тому, що нещиро, понад міру хвалимо когось в очі задля якоїсь власної користі.
Цар Ірод Аґриппа, котрий наказав ув'язнити Петра, був розлючений на мешканців Тиру і Сидону. Прийшли посланці з тих міст, щоб його перепросити; а коли Ірод звернувся до них, вигукнули, ставши на коліна, щоб йому сподобатися: "Це голос Божий, а не людський". Зрадів Ірод і став пихатим і гордовитим; але в ту хвилину вразив Ангел Господній його нутрощі гниттям (Діян. Ап. 12, 22). Підлабузники говорять нещиро: в очі хвалять, а поза очі — висміюють. Вони насамперед дбають про власну користь (Юд. 16). Підлабузники вихваляють понад міру, тобто приписують Іншим риси, яких ті не мають, занадто підносять їх справжні достоїнства, а недоліки та помилки виправдовують. Тому підлабузники дуже небезпечні: виправдовуючи вади інших, вони вводять останніх у гріх. Вірний товариш постійно звертає нам увагу на наші недоліки, а підлабузник не дбає про те, чи допоможе комусь, чи зашкодить; для нього головне — здобути чиюсь прихильність та ласку. Підлабузник підкладає грішнику подушку під голову, щоб той не пробудився, а спав якнайдовше (св. Вінк. Фер.). Підлабузництво — це джерело усіх пороків (св. Тома з Віл.). Підлабузники втягують людей у гріх, але й самі вони горітимуть у пекельному вогні (Св. Берн.). Ісайя погрожує підлабузникам: "Горе тим, що зло добром звуть, а добро — злом" (Іс. 5, 20). Отже, треба завжди остерігатися тих, хто нас занадто вихваляє. Як злякалася, напр., Мати Icyсова, коли почула слова Ангела!


Той, хто говорить неправду, стає схожим на диявола і немилим Богу; він втрачає довір'я у ближніх, чинить багато зла і стає здатним до будь-якої нечесної справи.
Брехун стає подібним до диявола, бо диявол також є брехуном і батьком брехні (Йоан 8, 44). Першою Єву обманув диявол у раю. "Всі, хто обманює, є дітьми диявола" (св. Авг.). Брехуни є дітьми диявола не за своєю природою, а лише тому, що наслідують диявола (св. Амвр.). Брехун повинен соромитися (Сир. 4, ЗО). Брехуни неприємні Богові. Адже Бог є самою Правдою, отже, бридиться брехуна. Ні з ким не був таким суворим Ісус Христос, як з фарисеями. Чому? Тому що були облудниками (Мат. 23, 27). З кожного роду грішників вибрав Ісус Христос людей і ощасливив їх (напр., серед лихварів — Закхея, серед розбійників — розп'ятого з правого боку, серед пропащих жінок — Марію Магдалину і самаритянку біля криниці Якова, серед гонителів Церкви — Савла), але серед брехунів і облудників — нікого. Тому що Христос є Правдою, жоден грішник не протистоїть Йому так, як брехун (Форнерус). Неодноразово тяжко карав Бог брехунів. Ананію і Сафіру за брехню Бог покарав смертю (Діян. Ап. 5). Гієзію, слугу Єлисея, покарав проказою (II. Цар. 5). Бридкі Господу брехливі вуста (Прип. 12, 22).
Брехун втрачає довір'я у ближніх. Завзятому брехуну ніхто не повірить, хоча навіть частково говорив правду. Брехун втрачає в очах людей будь-яку повагу і довір'я. Він сам породжує до себе ненависть Бога і людей (св, Єфр.). Брехуни не раз стають причиною великих нещасть. Розвідувачі, які були вислані до обіцяної землі, обманули ізраїльтян і налякали їх. І чого ж добилися цією брехнею?
Ізраїльтяни богохульствували, хотіли укаменувати двох чесних розвідувачів і повернутися до Єгипту, чим викликали гнів Бога (Числа 13). Яків обманув свого батька, за те хотів його вбити брат Ісаїв, і Яків змушений був утікати (Буття 27) Ось які сумні наслідки брехні! Язик — то малий член, однак стає причиною великих справ (Як. З, 5). Хто вуста свої широко відкриває, тому біда (Прип. 13, 3). Той, хто обманює, впадає легко в інші пороки. Приказка говорить: "Хто замолоду бреше, той під старість краде". Де облуда, там обман і злоба (Св. Авг.). Брехун ніколи не може бути побожним, бо Св. Дух цурається облудників (Прем. 1, 5). Брехливі люди — безчесні люди (Прип. 20, 28). Праведник ненавидить брехливі розмови (Сир. 13, 5).
Шкідлива звичка обманювати призводить до смертного гріха і до вічного осудження.
Брехня сама по собі є звичайно гріхом повсякденним; однак може стати тяжким гріхом, якщо брехнею завдамо великої шкоди. Хто має звичку часто обманювати, ризикує втратити спасіння, бо Бог відбирає свою милість у брехуна. "Святий-бо Дух — виховник від лукавства втікає..." (Мудр. 1, 5). Брехливі вуста вбивають душу (Мудр. 1,11). "Злодій не такий злий, як брехун, бо злодій може повернути те, що вкрав, а брехун не може повернути того, що взяв, а саме доброї слави ближнього" (К. Гуро). "Ліпше злодій, аніж безнастанний брехун; а втім, вони обидва успадкують погибель" (Сир. 20, 27). Бог занапастить тих, хто обманює (Пс. 5, 7). Брехун не ввійде до небесного Єрусалиму (Одкр. 21, 18). Христос погрожує лицемірам страшним "горем" (Мат. 23, 13 і наст.).
Отже, брехня заборонена, навіть якщо завдяки їй можна було б досягти найбільших достатків.
Обман заради добра ближнього також є гріхом, як крадіжка задля добра убогих (св. Авг.). Якщо обманом можна було б навіть урятувати життя ближнього або власне життя, все одно брехня не була б дозволена (св. Авг.). Добра мета ніколи не виправдовує засобів.
 Лише обман жартома не є гріхом, коли всім зрозуміло, що це жарт, тому що в такому випадку немає наміру когось увести в оману.
Однак, грішить той, хто жартує нерозумно, і чиї жарти можуть мати сумні наслідки. Там, де є намір обманути ближнього, присутні вже брехня і гріх. Якою би незначною не здавалася будь-яка брехня, вона завжди завдає болю або нам самим, або іншим, тому що спотворює правду. "Розмова ваша нехай буде щирою і правдивою, якщо хочете бути дітьми Того, котрий є Отцем правди і самою ЇІравдою" (св. Франц Сал.).
Однак можна ухилитися від відповіді перед тим, хто не має права нас питати, або якщо наша відповідь комусь зашкодила б.
Все, що говориш, нехай буде правдою; однак остерігайся говорити все, що є правдою. Слово — срібло, а мовчання — золото. Якщо правда може комусь пошкодити, краще промовчи або дай двозначну відповідь. Святий Тома, архієпископ з Кантербури, переслідуваний королем, змушений був утікати на коні, переодягнувшись у вбоге вбрання. В дорозі зустрівся зі своїми переслідувачами. Коли вони його спитали, чи він не є, випадково, архієпископом, Тома відповів: "Посудіть самі, чи так подорожує архієпископ". Якщо хтось не дуже надійний і пунктуальний просить нас позичити гроші, також можемо відповісти: "Не маю" (тобто не маю для того, щоб тобі позичити). Людина відповідає двозначно, коли суддя, не маючи доказів, хоче її примусити зізнатися; тому що ніхто не зобов'язаний звинувачувати самого себе (св. Альф.). Щоб не збрехати, можна просто відмовитися від відповіді. Навіть Христос відповів не на всі питання Пилата. Зрозуміло, що двозначні відповіді можна давати лише тоді, коли до цього нас змушують обставини: необхідність збереження честі Бога, добра ближнього або власна безпека. Хто ж відповідає двозначно лише для того, щоб ближнього ввести в оману, той грішить. Ми повинні відверто відповідати передусім тоді, коли той, хто запитує, має право і причину знати всю правду (напр., при складанні угоди, купуючи щось або продаючи і т.п.).
Щира людина схожа на Бога і Богу приємна, її поважають люди.
Христос є Правдою (Йоан 14, 5); тому той, хто любить правду, стає схожим на Христа. Правдомовного Натанаїла хвалить Спаситель словами: "Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства" (Йоан 1, 47).
Людину, котра любить правду, поважають ближні. На св. Івана Кантого одного разу напали розбійники і пограбували його. На питання, чи має ще щось при собі, відповів: "Ні". Коли ж відійшов, пригадав собі, що має ще кілька золотих монет, які були зашиті в одязі. Отже, вертається до розбійників і віддає їм ті гроші. Розбійників це так вразило, що вони віддали йому все, що в нього забрали (Вен. XIV). Отже, деколи добре відверто визнавати свої помилки, тим більше, що завдяки цьому можна заслужити помилування або бодай послаблення кари. Наша відвертість часом може призвести до певних незручностей, але, разом з тим, вона забезпечить спокій нашій совісті. Хто йде дорогою простою, йде безпечно (Прип. 10, 9). Ісус Христос нагадує нам, щоб ми були простими, як голуби (Мат. 10, 16). Фальш нікого ще до добра не довела, отже, треба бути завжди відвертим.
 
Св. Отці говорять, що без гріхів язика було б на світі на одну третину гріхів менше.
Гріхів, спричинених язиком, найкраще можемо уникнути тоді, коли будемо утримуватися від балаканини і взагалі будемо обережними в розмові, а також, і тоді, коли, слухаючи розмови, які ображають добре ім'я ближнього, намагатимемось це добре ім'я захистити, а почуте не будемо поширювати.
Ми повинні уникати зайвої чи пустої балаканини. "Мовчання — це смерть гріхів" (св. Ант.) Хто вміє мовчати, той є мудрим у розмові. Грецькі філософи наказували мовчати своїм учням довгий час; таким способом останні повинні були навчитися говорити розумно. Хто навчився мовчати, той зуміє розумно говорити (св. Григ. В.). Хто вуста свої стереже, той збереже свою душу; хто ж нестриманий у розмові, з таким буде лихо (Прип. 13, 3). Хто багато говорить, той не вбережеться від гріха (Прип. 10, 10). Ми повинні мати не серце на язиці, але язик у серці (св. Гумберта). Як вибираєш собі страви, які хочеш їсти, так добирай також і слів, які хочеш сказати (Св. Авг.). Ми повинні добре обміркувати, що ми хочемо сказати, тому що промовлене раз слово і висловлена раз думка ніколи вже не повернуться назад. Раз висловлена думка не повертається, як не повертається також раз випущена стріла (св. Петро Дам.), Христос говорить, що люди повинні будуть у день суду звітувати про кожне промовлене пусте слово (Мат. 12, 36). Крім того, Ісус Христос має намір судити нас, спираючись лише на наші слова, тому що говорить: "... за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений" (Мат. 12, 37). "Смерть і життя — у владі язика" (Прип. 18, 21).
Коли хтось у нашій присутності несправедливо ганьбить ближнього, треба того ближнього виправдати.
Св. Письмо наказує нам відкривати свої уста на користь німого, тобто захищати тих, котрі по причині своєї відсутності не в змозі себе захищати (Прип. 31, 8). Ми повинні захищати добре ім'я ближнього, яке хтось поганить злим словом. Коли при нас критикують ближнього, ми повинні підкреслювати його позитивні риси. Так чинила св. Тереса, і ніхто не смів у її присутності говорити недобре про інших. Почувши розмову, котра ображає честь ближнього, ми повинні своєю поведінкою, виразом обличчя, голосом показати, що не схвалюємо цього. Можемо також перевести розмову на інший предмет, перешкодивши тому, хто лихословить, продовжувати розповідь. Хто радо слухає розмови, котрі ображають честь ближнього, той стає співучасником у скоєнні гріха.
Не можна розголошувати подібні розмови. Якщо ти почув щось компроментуюче про свого ближнього, то нехай це умре в тобі. Будь дуже обережним у розмовах про свого ближнього. Пильнуй свого носа, а не чужого проса. Вимітай сміття із своєї власної хати, а не з чужої.