У десятій заповіді Бог забороняє будь-яке прагнення привласнити чуже добро.
Бажання людини в очах Бога означає стільки, скільки і сам вчинок. Свідоме і добровільне недобре бажання є вже ділом, здійсненним в душі, і таким самим грішним, як і саме діло (Мат. 5, 28). Отже, не можна під час сповіді оминати мовчанням такі гріхи (Соб. Трид. 14, гл. 5).
Кожний, хто прагне несправедливо відібрати ближньому його особисту власність, живе у стані тяжкого гріха.
Вже саме прагнення заволодіти чужим добром є гріхом. З цим гріхом, як і з кожним іншим, сполучаються й інші гріхи. Св. Павло говорить: "Корінь усього лиха — грошолюбство" (І Тим. б, 10).

Убозтво — це брак речей, необхідних для того, щоб вижити. Убогим, отже, є той, хто потребує допомоги ближніх, щоб не вмерти. — Бог неоднаково розподілив таланти; одному дав 5 талантів, другому — 2, третьому лише один (Мат. 25, 14-30). Так учинив Бог не без розумної мети. Якщо би всі були однаково наділені Богом благами, тоді кожному всього вистачало б і ніхто не потребував би допомоги ближнього, а, звідси, не було б жодної єдності між людьми. Тоді не потрібна була б любов до ближнього і людина не мала б нагоди, щоб заслужити майбутнє життя в небі.
Саме убозтво не є в очах Бога жодною ганьбою; ганьбою є лише скупість на добрі вчинки, тому що вона приводить до вічного осудження.
В іновірців убозтво було ганьбою, а убогі зазнавали людської зневаги. Навіть кращі серед іновірців говорили: "Хто дає убогому їсти і пити, той зовсім не робить йому послуги, тому що лише збільшує убогому його злидні, а при тому втрачає сам те, що дає йому" (Плавій.). А Платон говорить: "Якщо убогий захворіє, нехай умирає; лікар не повинен непокоїтися ним" (Де Republ. 3). Тому не знаходимо у іновірців жодних закладів для знедолених, напр., будинків для сиріт, лікарень притулків для інвалідів і т.п. Зате в очах вічної Правди убозтво зовсім не є ганьбою (Лев XIII). Сам Христос, хоча був багатим, став убогим (II Кор. 8, 9). Цар неба і землі, котрому все належить, жив у постійних злиднях; не мав навіть де своєї голови прихилити (Лук. 9, 58). Володар світу з'являється на світ як убоге дитя убогих родичів, в убогому вертепі.
Кожна людина може бути убогою щодо земних благ, однак дуже багатою в очах Бога щодо своїх добрих справ і доброчесностей. І, навпаки, можна бути багатим на тимчасові блага, а в очах Бога виглядати зовсім убогим (Лук. 12, 21). Лише острах перед Богом є славою багатих і убогих (Сир. 10, 22). Істинним багатством є не тимчасові блага, а доброчесність (св. Берн.), "Вірте мені, мої брати, що не той багатий, котрий має повні скрині золота і срібла, але той, хто живе в Возі і повний Св. Духа (св. Авг.).
Убогі легше досягають спасіння, ніж багаті.
Сам Христос говорить: " Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство" (Мат. 19, 24). І це зрозуміло. Багаті грішать, надмірною гордістю та скупістю, є лінивими, немилосердними і швидко забувають Бога. Маєток дає їм змогу задовільнити кожну, навіть грішну, примху. Убогий же не має нагоди до скоєння гріха. Як подорожньому легше мандрувати без зайвих речей, так легше й убогому дійти до кінцевої мети. Борець позбувається будь-якого зайвого одягу, щоб йому було вигідніше боротись і легше перемагати; так само убогий легше долає будь-які спокуси диявола. Тому не один убогий займе в майбутньому житті набагато почесніше місце, ніж теперішній багач. Сам Христос говорить: "І багато з перших стануть останніми, а останні — першими" (Мар. 10, 31). Убозтво посилає Бог людині для добра її душі.
Не одна людина зловживала би багатством заради грішного життя, накликаючи таким чином на себе вічний осуд. Бог це передбачає і позбавляє її тимчасових благ. Убозтво і багатство походять від Бога (Сир. 11, 14). Св. Антоній побачив одного разу, як над будинком піднімалися Ангели. Коли довідався, що в цьому будинку живе убога удова з трьома доньками, послав їй досить значну милостиню. Через деякий час знов побачив, що над тим будинком піднімаються вже не Ангели, а злі духи; зацікавившись, що сталося, дізнався, що його милостиню жінки використовують для веселих забав. Відразу перестав давати милостиню. Подібно чинить і Бог. Що робить учитель у школі, якщо бачить, що дитина бавиться і не слухає пояснень? Чи мудрий батько дозволить малій дитині бавитися ножем?
Бог із великою любов'ю ставиться до вбогих.
Бог особливо сприяє покинутим і нещасним. Христос називає їх блаженними (Мат. 5, 3), кличе до Себе всіх, котрі знесилені та немічні, щоб їх утішити (Мат. 11, 28). Зневажених і гноблених наділяє Бог Своєю особливою прихильністю (Мат. 5, 10). Віра в це повинна піднести дух убогих і приборкати будь-яку гордість багатих і високопоставлених (Лев ХШ). Саме убогим наказує Христос проголошувати Своє Євангеліє (Мат. 11, 5). Будь-яке благо, зроблене убогому, відносить Христос до Себе самого, як це бачимо з Його слів про страшний суд (Мат. 25, 40). Жертва убогих є Богу дуже приємною. Чи Христос не цінує вище монети убогої удовиці, ніж щедрі дари багатих? (Мат. 12 41). Бог обіцяє вислухати молитви гноблених у першу чергу (Як. 5, 4). Убогих пастирів, а не багатих фарисеїв обдаровує Бог ласкою при народженні Христа. Справді, не звертає уваги Бог на особи (Рим. 2, 11). Убогий є такою самою дитиною Божою, як і багатий (Прип. 22, 2).
Убогого, котрий веде праведне життя, Бог не забуде ніколи і ощасливить його вже тут, на землі.
Бог, котрий дбає про птахів небесних і одягає так красно польові лілеї, тим більше піклується про людей, котрі набагато більше того варті (Мат. 6, 25-30). Чи ж не говорить Христос: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість (тобто турбуйтеся про спасіння душі і дотримуйтеся заповідей), а все те (все, що необхідне для підтримки фізичного життя) вам докладеться" (Мат б, 33)? Цар Давид говорить, що був молодий і постарів, але ніколи не бачив ні залишеного Богом праведника, ні дітей його, котрі б жебрали (Пс. 37, 25). Якщо ж деколи з Божої волі якийсь праведник (як Йов, Товит, Йосиф), потрапив у нужду і його спіткало нещастя, то завжди приходив час, коли Бог знову нагороджував його усякими благами. Доброчесність уже в цьому житті ніколи не залишається без благословення (Пс. 112, 2-3). Убогий може навіть у своєму убозтві почувати себе щасливим. Адже щастя в цьому житті не полягає у численних тимчасових благах (Лук. 12, 15), а лише у внутрішньому задоволенні, а цьому радіє кожен праведник, чи багатий, чи бідний. Св. Павло не раз хвалився, що нічого не має, однак почуває себе щасливим, наче володіє всім (II Кор. 6, 10).
Убогі не повинні випрошувати у багатих милостині для себе; вони повинні терпляче нести свій хрест і зносити страждання, які випали на їх долю, передусім шукаючи допомоги у Бога.
Обов'язок давати милостиню не є обов'язком справедливості (хіба у випадку необхідності), лише обов'язком християнської любові; тому й не можна вимагати милостині, напр., через суд. (Лев ХШ). Св. Отці завжди тільки нагадували багатим, щоб давали милостиню, але ніколи не наказували це робити. Св. Золотоуст говорить: "Уділяй із своєї власності. Зрозуміло, якщо не хочеш, то я тебе не примушую; не застосовую силу, а лише заклинаю тебе". Зате бідні завжди мають право бажати, щоб їм за працю було виплачено належну заробітну плату. "Убогі повинні здобувати для себе небо терпеливістю, багаті — справами милосердя" (св. Людовик IX). Подвоює убогий свої нещастя, коли відвертається від Бога і порушує Його заповіді; не має жодної користі тут, на землі, а після смерті чекає на нього вічний осуд.

Христос якнайсуворіше наказав нам у Своїй науці про страшний суд, щоб ми допомагали потребуючим (Мат. 25). Ця заповідь є доповненням другої частини заповідей Божих. Як відомо, у шести заповідях Божих забороняється завдавати шкоди ближньому. У заповіді Христа наказується, крім того, допомагати ближньому в потребі. Далі піде мова про справи милосердя.

Тимчасові блага не додають людині вартості в очах Бога, не примножують її заслуг, а лише збільшують її відповідальність.
Не володіння, а добре використання тимчасових благ гарантує нам істинну вартість у Бога. Правдиві гідність і велич людини полягають у його моральності, а саме в доброчесності, а не в багатстві (Лев ХШ). Тому нехай жодна багата людина не хизується тимчасовими благами, якими володіє. Гроби померлих нагадують нам про марність земних благ; зауважмо, що ніхто не може взяти з собою маєтку на той світ (І Тим. 6, 7). Тому ми не повинні занадто ретельно дбати про земні блага і прагнути їх так, ніби лише гроші та маєтки є єдиним щастям і спасінням людини. Пам'ятаймо слова Спасителя: "Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мат. 6, 20-21). Гарно молився Соломон: "Не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба" (Прип. 30, 8). Св. Павло говорить: "Маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені" (І Тим. 6, 8).
Земні блага потрібні людині, бо завдяки ним можна набути заслуг на вічне життя.
Земні блага сприяють нашому тимчасовому щастю; вони позбавляють нас смутку і печалі, роблять приємним наше життя і забезпечують більший вплив на ближніх. З другого боку, земні блага є засобом для досягнення вічного щастя. Це випливає зі слів Ісуса Христа, які Він скаже в день суду тим, хто буде стояти по Його праву руку (Мат. 23, 34). Ви не отримали свого маєтку, щоб бенкетувати і розважатися, але, щоб допомагати убогим (св. Золот.). Земні блага призначені для того, щоб служити людині, а не для того, щоб людина їм служила (св. Альф.).
Якщо живеш у достатку, згадай про того, хто живе в нужді.
Паном і володарем усіх земних благ є Бог, а ми є лише їх тимчасовими господарями.
Бог — володар усіх земних благ. "Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці" (Пс. 24, 1).
Ніщо не можемо назвати своєю власністю, бо все належить Богові (Терт.). Коли даємо милостиню, розподіляємо лише чуже добро, а не своє власне (св. Петро Дам.). Ми лише тимчасово користуємося та володіємо земними благами.
Отже, людина повинна користуватися земними благами лише так, як цього хоче Бог. А Бог бажає, щоб ми те, чим володіємо, використовували на благо потребуючим.
Як кожний управитель маєтку повинен складати звіт своєму господарю, так повинна це робити і людина перед Богом; Бог зажадає від нас звіту за використання нами наших талантів (Мат. 25, 14). Кожному з нас скаже Бог у хвилину смерті: "Дай звіт про твоє управління" (Лук. 16, 2).

Христос, нагадуючи про страшний суд, строго наказав при цьому, що лише ті отримають від Нього вічне щастя, хто допомагатиме ближнім у потребі.
У день страшного суду Спаситель поставить одних по праву руку, а других — по ліву. Тим, що стоятимуть праворуч, скаже: "Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене". Тоді озвуться праведні до нього: "Господи, коли ми бачили тебе?... "А цар, відповідаючи їм, скаже: "Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили". Тоді скаже й тим, що ліворуч: "Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний..., бо голодував я, і ви не дали мені їсти, мав спрагу, і ви мене не напоїли"... Тоді озвуться і ті, кажучи: "Господи, коли ми бачимо тебе?... А він відповість їм: "Істинно кажу вам; те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили" (Мат. 25, 34-45).
Із цих слів зрозуміло, що кожен із нас зобов'язаний допомагати тим, хто потрапив у скруту. Справедливо зауважує Людовик IX: "Убогі повинні здобувати собі небо терпеливістю, а багаті — справами милосердя", 3 радістю жертвуємо меншою річчю, аби не втратити найважливішої: дозволяємо відрізати собі руку або ногу, аби лишитися живим. Так само радо повинні ми віддавати частину свого добра, аби не втратити добра найвищого — вічного щастя.
Найбільше зобов'язані допомагати потребуючим багаті люди.
Ісус Христос говорить: "Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть" (Лук. 12, 48). Багаті повинні надміром свого достатку ділитися з бідними (II Кор. 8, 14). Але заможні люди не часто радо дають бідним, тому й живуть у постійній небезпеці втратити спасіння. Про них говорить Христос, що легше верблюдові пролізти через вушко голки, ніж багатому увійти до Царства небесного. "Тимчасове щастя — це горня з окропом; вважай, щоб не попарити" (св. Вінк. Фер.). Причину скупості багачів треба шукати в тому, що багаті вважають своє теперішнє заможне становище справжнім щастям. І лиш у хвилину смерті вони відчують свою нужду, як птах, спійманий у сильце, відчуває це лише тоді, коли хоче вилетіти. Коли багаті у хвилину смерті прокинуться з життєвого сну, то відчують себе так само ошуканими, як людина, котрій снилося безмежне щасливе життя (Пс. 76, 6). Тому Бог поставив на дорозі до багатства численні перешкоди, — так рільник загороджує терням своє поле, якщо не хоче, щоб його толочили (св. Берн.).
Потребуючому ближньому може допомагати і вбогий.
Товит говорить: "Милостиню роби згідно з тим, що маєш; коли у тебе є достатків повно, роби з них, а коли мало маєш, то не бійся й з того дати" (Тов. 4, 8). Якщо хто з любові до ближнього подасть йому горня води, тому що більше нічого не зможе дати, то це йому буде зараховано так, як було зараховано митареві Закхею те, що він роздав убогим половину свого майна (св. Авг.). Маленька жертва убогої вдови мала більшу вартість, ніж всі дари багатих (Лук. 21).
Відомо, що убогі швидше допоможуть потребуючим, ніж багаті. Вони краще знають, як тяжко жити у злиднях і тому намагаються якнайшвидше полегшити становище того, хто їх зазнав.
Хто не хоче допомагати ближнім у потребі, не знайде милосердя у Бога.
Св. Яків говорить: "Суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя" (Як. 2, 13). Євангельський багач тому потрапив до пекла, що не давав милостині (Лук. 16, 19). Немилосердну людину не вислухає Бог (Прип. 21, 13). Багач із жорстоким серцем схожий на злодія, бо ховає у своїй касі скарби, які відібрав у ближніх (св. Золот.). За кожне знехтування милостинею чекає нас таке ж покарання, якого заслуговують ті, котрі в ближнього крадуть його власність (св. Золот.). Хто забуває про нужду убогих, не заслуговує, щоб йому добре велося.
Будь-яка допомога, яку надаємо нашим ближнім в потребі, називається справою милосердя або милостинею.
Така допомога називається справою милосердя, бо до неї нас спонукає співчуття, тобто милосердя. А поскільки той вогонь любові християнського милосердя розпалює в людині Св. Дух, "Учитель опечалених", то з давніх давен існує звичай присвячувати будинки для хворих Св. Духові. Ще в середньовіччі знаходимо в Римі й інших великих містах "шпиталі Св. Духа", над входом котрих зображено голуба як символ Св. Духа.
Розрізняємо справи милосердя щодо тіла і щодо душі, відповідно до того, чи допомагаємо ближньому духовно, чи у фізичній потребі.
Тіло ближнього може потребувати їжі, питва, одягу, захисту, свободи, здоров'я або життя. Духові ближнього може не вистачати пізнання правди (тоді треба навчити або порадити); доброї волі, внаслідок чого ображає або Бога, або нас (тоді треба або напоумити, або терпляче знести образу, або пробачити), або душевної рівноваги (тоді ми повинні його утішити). Якщо ж не можемо ближньому нічим допомогти, то ми повинні просити допомоги для нього в Бога у молитві.

Справами милосердя щодо тіла є наступні: голодного нагодувати; спраглого напоїти; голого одягнути; подорожнього в дім прийняти; невільника викупити; хворого відвідати; померлого поховати.
Вдова з Сарепти нагодувала Іллю, Авраам — трьох подорожніх, Ісус Христос — п'ять тисяч людей. Св. Єлисавета з Туріньї роздала під час неврожаю (1215 р.) усі припаси хліба; Папа св. Григорій Великий (+ 604) неодноразово годував за своїм столом 12 убогих; св. Людовик, король французький (+1270), годував щоденно 120 убогих, а в свята — 200, часто навіть прислуговуючи.
Самарянка біля кринці Якова напоїла Ісуса Христа, Ревекка — Єлезара, слугу Авраама. Убогим можна давати різні напої: воду, молоко, ліки і т. д.
Тавита в Йонії одягнула убогих удовиць. Св. Мартин віддав убогому половину свого плаща (333 p.). Різдвяні подарунки для бідних дітей також є справою милосердя.
До гостинності закликає нас св. Павло словами: "Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили" (Євр. 13, 2). Авраам і Лот мали щастя приймати у себе Ангелів у подобі людей. Милосердний самарянин відвів пораненого єврея до готелю. Марія і Марта прийняли у своєму домі Христа, пригостивши Його.
У деяких країнах становище в'язнів є настільки важким, що їм необхідна допомога. Той, хто відвідує таких ув'язнених або якось інакше їм допомагає, робить добру справу.
Може трапитись і таке, що засуджують і ув'язнюють зовсім невинних людей. Зрозуміло, що визволення таких людей є справою милосердя. Авраам врятував від розбійників Лота, християни з Дамаску звільнили з в'язниці св. Павла. Заслуженою шаною користувався чин Святої Трійці, заснований близько 1200 р. Метою діяльності цього чину було визволення полонених християн із турецької неволі. Монахи викуповували бранців, Вносячи гроші, або самі йшли в неволю замість звільнених. Таким чином було звільнено понад мільйон бранців.
Відвідування хворих є лише тоді справою милосердя, коли маємо намір допомогти їхній душі або тілу.
Приятелі Йова відвідали його, коли він захворів, але їх вчинок не був учинком милосердя; такий учинок здійснив милосердний самарянин, котрий потурбувався про пораненого єврея. Доглядав хворих св. Іван Божий. Він заснував чин "Милосердних Братів" (1617 p.), який опікувався хворими. З цією ж метою св. Вінкентій із Сан-Пауло заснував чин Сестер Милосердя (1618). Сьогодні майже в усіх країнах існує товариство Червоного Хреста, члени котрого опікуються хворими людьми. Справою милосердя є також самопосвята католицьких священиків, котрі спішать з Найсв. Дарами до кожного хворого, часто навіть ризикуючи своїм життям.
Щодо померлого здійснюємо справу милосердя, влаштувавши йому достойний похорон, відпровадивши його тіло на місце постійного спочинку або спорудивши на його гробі пам'ятник.
Товит ховав померлих під час переслідування євреїв при Сеннахерибі. Йосиф з Ариматеї і Никодим займалися похованням Ісуса Христа. Не можна нам занедбувати тіла померлих, передусім тіла праведників, бо вони були знаряддям їх душі (св. Авг.). У деяких містах і селах існує непотрібний звичай — влаштовувати після похорону пишні поминки. Замість допомогти померлому добрими справами, люди напиваються і втрачають Божу ласку, яку заслужили собі участю в похороні.
Крім згаданих семи справ милосердя щодо тіла, є ще й інші, напр., позичка грошей, врятування життя ближнього, допомога у нещасному випадку, під час стихійного лиха і т.д.
Милосердно вчинили донька фараона, рятуючи малого Мойсея; Вероніка, подаючи хустку Спасителю. Кожне ввічливе слово або ввічлива відповідь не залишаються поза увагою Бога, якщо ми вимовляємо їх з думкою, що ближній, з яким ми розмовляємо, заступає місце Христа. Тому говорить Спаситель, що не залишиться без винагороди навіть чаша холодної води, подана ближньому в Його Імені (Мар. 9, 40).
Справи милосердя щодо душі наступні: невігласа навчити; тому, хто сумнівається, порадити; грішника навернути; терпляче зносити кривду; образу прощати; сумуючого втішити; за живих і померлих молитися.
Невігласа у справах релігії можемо навчати основам християнства, неука — основам наук, невмілого — побутовим справам. Це можливо робити через повчальні твори. Справу милосердя в чужих краях здійснювали всі Апостоли, проповідники, місіонери, здійснюють її катехити, сповідники, християнські письменники та всі вчителі. Хто знайомить інших із релігійним вченням, досягне на небі найвищого спасіння і вічного щастя. Даниїл говорить: "Розумні сяятимуть небесним сяйвом, — і ті, що навернуть багатьох до справедливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (Дан. 12, 3).
Дати пораду тому, хто сумнівається, справді є милосердям, однак перед тим, як радити, необхідно добре подумати і не нав'язувати своєї поради ближнім. Добру пораду дав Йосиф єгипетському фараону, Ісус — багатому юнаку, Гамалиїл — Високій Раді.
Грішника ми повинні навернути, якщо можемо це зробити без шкоди для себе, і якщо можна сподіватися, що наші настанови будуть мати успіх.
Жорстоко вчинила б та людина, яка, бачачи на краю урвища сліпого, не застерегла б його; ще більш жорстоким є той, хто може врятувати свого брата від вічної смерті, і не робить цього, бо є лінивим (св. Авг.). Хто може щось виправити і не робить цього, без сумніву, бере участь у скоєнні гріха (св. Григ. В.). Бог буде вимагати від нас звіту за душі наших ближніх, які ми могли б урятувати, але не зробили цього (св. Григ. В.). Якщо хтось забризкає собі болотом одяг, то звертаємо йому на це увагу; однак, якщо хтось осквернить собі душу, то дозволяємо йому загинути (св. Золот.).
Праведні мужі ніколи не забували про навернення ближніх. Ной закликав до покаяння своїх сучасників, розбійник, розп'ятий про правиці Христа, скартав свого товариша з лівого боку; єпископ Амврозій знеславив на порозі церкви імператора Теодозія за вбивство. Звичайно, докір неприємним, але дуже корисний.
Ми не зобов'язані наставляти когось на розум тоді, коли це може нам пошкодити, бо ми не повинні любити ближнього більше, ніж самих себе. Лише настоятель повинен завжди повчати, бо це є його обов'язком справедливості. Можна і тоді відмовитись від напоумнення, коли переконаємося, що воно не принесе користі. Наприклад, не варто докоряти п'яній людині чи повчати її. Це можна зробити пізніше, коли вона протверезіє.
Напоумляючи, ми повинні притримуватися порядку, визначеного Христом.
Спочатку ми повинні постаратися вплинути на ближнього, розмовляючи з ним віч-на-віч; якщо це не допоможе, можемо зганьбити його при свідках; якщо ж і це виявиться марним, тоді слід звернутися за допомогою до настоятелів Церкви (Мат. 18, 15).
Ми повинні пам'ятати, що лише тоді зможемо вплинути на ближнього, коли діятимемо лагідно та з любов'ю.
Чим уважніше ставимося до ближнього, докоряючи йому, і чим більше проявляємо до нього любові, тим успішнішим і кориснішим буде наш вплив на нього. Тому перед тим, як докоряти ближньому за щось, варто поговорити про його позитивні якості, а пізніше по-дружньому заохотити до виправлення. Однак, не досягнемо позитивного результату, якщо докорятимемо грубо, ранячи самолюбство людини. "Грішник не виправиться, якщо не буде переконаний у тому, що його щиро люблять" (св. Альф.). Треба засуджувати лише помилки ближнього, а не особистість у цілому.
"Той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті і силу грішників покриє" (Як. 5, 20).
Той, хто навертає ближнього, схожий до мореплавця, котрий поспішає на допомогу людям з тонучого корабля. Скільки сил приклав св. Йоан Єван-гелист, щоб урятувати юнака, котрий уже був раз навернений, але знову став розбійником. Він вирушив у гори, щоб його знайти, а коли юнак став утікати, побачивши його, біг за ним і кричав: "Чого втікаєш, мій сину, перед своїм батьком, безборонним старцем? Не бійся! Я сам буду просити для тебе прощення у Христа і сам спокутую твої гріхи". Ці слова, пройняті любов'ю, і навернули юнака. Відбираючи у Христа душі, завдаємо Йому великого болю; повертаючи Йому заблукані душі, виявляємо до Нього велику пошану і любов (св. Авг.). Така милостиня важить набагато більше, ніж увесь світ, бо одна душа цінніша від усього всесвіту (св. Авг.). Немає нічого, що можна було б порівняти з ціною однієї душі. Хоча би ти пороздавав великі суми грошей убогим — це ніщо в порівнянні з, наверненням однієї душі (св. Золот.).
Коли ми терпляче зносимо несправедливо заподіяну нам кривду, то це приносить користь не лише нам, але й ближньому, бо стримує його від скоєння ще більших гріхів і примушує задуматися над своїми вчинками.
Давид терпляче зніс образу Семея; останній визнав свою помилку і просив у царя вибачення (І Цар. 16, 10). Ми нічого не втрачаємо, терпляче зносячи кривду. Наша невинність рано чи пізно буде доказана, а тоді вже чекає на нас за нашу терплячість нагорода.
Ми не повинні намагатися відразу виправдати себе, якщо нас звинувачують у чомусь (св. Тер.). Однак можемо і захищатися, якщо наша терплячість могла би нам швидше зашкодити, ніж допомогти. На дрібну зневагу не треба зважати, але треба захищатися у випадку звинувачення у тяжкому злочині (св. Франц. Сал.). Найкраще, однак, у всьому дотримуватись середини.
Прощати кривдникам означає не чинити їм помсти, поводитися з ними ввічливо, якщо це можливо, робити їм добро.
Йосиф не помстився своїм братам, хоча міг це зробити, а, навпаки, обійняв, поцілував їх і щедро обдарував. Цар Давид пробачив Семея і не мстив йому. Якщо прощаємо нашим кривдникам, простить і нам Бог наші гріхи, як навчає нас Христос в "Отче наш". Хто прощає ближньому, той може розраховувати на Боже милосердя.
Потішити сумуючих можемо, виявивши їм своє щире співчуття, розвіявши їх журбу і допомагаючи їм у потребі.
Втішати ближнього можна по-різному. Убогих і нещасних можемо втішити, нагадуючи їм про Боже Провидіння та майбутнє щастя на небі; грішнику можемо нагадати про безмежне Боже милосердя і т.п. Чинимо найблагородніше, коли намагаємося допомогти нещасному. Так втішив Христос матір юнака з Наїн і сестру Лазаря.
Смуток — це хвороба розуму, шкідлива для людини (Прип. 25, 20). Хто утішає сумуючих, робить добру справу, як і той, хто доглядає хворих (св. Григ. В.). Потіха у смутку — наче дощ під час посухи (св. Золот.).
Молитва за живих і померлих дуже приємна Богові. Вона приносить користь і тим, за котрих молимося, і нам. Передусім Бог бажає, щоб ми молилися за наших родичів і добродіїв, за Папу, за того, хто стоїть при владі, за єпископа і душпастирів, а також і за наших ворогів (Лук. 6, 28).
Св. Павло говорить, що молитва за всіх людей дуже приємна Богу (І Тим. 2, 8). У св. Письмі сказано і про те, що треба молитися і за померлих (II Мак. 12, 46). Якщо заступаємося перед Богом за ближнього, не втрачаємо нічого, а, навпаки, дуже багато отримуємо (св. Ґертр.). Молитва, яку промовляємо за ближніх, примножує наші заслуги (св. Франц Сал.). Завдяки молитві заслуговуємо на Боже благословення. Однак треба пам'ятати, що не завжди відразу здійснюється те, про що просимо в молитві за когось Св. Ґертруда не раз нарікала, що не бачить жодних зрушень на краще у людей, за котрих молиться. На це сказав їй Христос: "Жодна щира молитва не залишається без успіху, хоч не раз людина не помічає того". Знаємо із св. Письма, що Авраам заступався перед Богом за Содом, Мойсей молився за свій народ, християни — за ув'язненого Петра. Ісус Христос під час Тайної Вечері молився за своїх учнів та за усю Церкву, а на хресті — за Своїх ворогів. Отже, ми повинні наслідувати Спасителя, молячись за ближніх.
У справах милосердя беруть участь і ті, хто сприяє їх здійсненню, роблячи грошові пожертви.
Сприяючи злій справі, стаємо її співучасниками і поділяємо відповідальність за неї з тими, хто її скоїв. Коли ж сприяємо добрій справі, поділяємо заслуги того, хто її здійснює.
Духовній справі милосердя щодо іновірців сприяють, отже, ті, хто грішми підтримує місіонерів.
Як ми повинні здійснювати справи милосердя?
Ми не повинні давати милостиню з думкою про щось тимчасове, бо тоді не отримаємо від Бога жодної нагороди.
Той, хто чинить добро своєму ближньому лише тому, щоб це бачили люди і хвалили його, або той, хто чинить ближньому добро з надією, що він йому віддячить "отримали вже свою нагороду на землі" (Мат. 6, 1); (Лук. 14, 12). Спаситель говорить: "Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права" (Мат. 6, 3); тобто ти повинен так давати милостиню, ніби ти сам про неї не знаєш. Саме тому майже всі Святі давали милостиню скрито. Св. Миколай, єпископ, (+342) мав звичку кидати убогим милостиню вночі через вікно. Подібно чинили й інші святі. Чим меншу нагороду отримаємо тут, на землі, за милосердні справи, тим більшої нагороди можемо сподіватися після смерті. Отже, ми повинні охочіше робити добро таким людям, котрі не можуть нам за це віддячити, а саме: убогим, хворим, калікам, сліпим і т.д., як цього вимагає Спаситель (Лук. 14, 13). Добродійні люди, як і Бог, найчастіше отримують невдячність за своє добро. Однак вони, як і Бог, не повинні платити за невдячність злом; саме в тому і полягає сила милосердя і запорука нагороди.
Ми повинні робити добро ближньому з думкою про Бога.
Святі щедро давали милостиню, бо були переконані в тому, що те, що вони роблять для убогих, роблять для самого Христа, адже Христос сказав: "Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили" (Мат. 25, 40). Один праведний єпископ, коли убогий просив у нього милостиню, мав звичку говорити: "Ісус приходить знов до мене в особі убогого". Св. Магдалина з Пассіс справедливо ставила справи милосердя вище молитви. Вона говорила: "Коли роздумую, допомагає мені Бог; коли ж роблю добро ближньому, тоді я допомагаю Богу; бо якщо що-небудь роблю для ближнього, на це дивиться Бог так, наче я для Нього це роблю".
Ми повинні допомагати ближньому не гаючись і делікатно
Не відкладаймо дарування милостині на завтра, якщо можемо дати зараз (Прип. З, 28). Два рази дає той, хто дає не гаючись. Хто дає милостиню, нехай це робить із радістю (Рим. 12, 8). Ніколи не дорікайте убогому, даючи милостиню. Допомагаймо потребуючому з власної волі, не чекаючи на його прохання.
Ми не повинні дарувати ближньому таких речей, які вже ні на що не придатні, зіпсовані чи які можуть йому пошкодити.
Хто дає убогому несвіжу страву (споживши яку, міг би захворіти) або зовсім подертий одяг (котрого вже не можна носити), не дає йому жодної милостині, а, навпаки, вартий за це покарання.
Зрозуміло, що ми можемо давати милостиню тільки з надлишку.
Ніхто не вимагає від нас віддавати те, що нам необхідне для життя і для підтримання певного становища в суспільстві.
Лише Святі радо давали милостиню навіть із того, що було їм необхідне для життя, бо вони любили ближнього самовіддано.
Ми маємо право давати милостиню лише з власного маєтку і лише таким людям, котрі є справді убогими і не можуть працювати.
Багато хто вважає, що можна давати милостиню одному, забираючи в другого. Така милостиня, над якою тяжить несправедливість, ображає Бога (св. Авг.). Отже, насамперед треба сплатити борги, якщо вони є, а потім уже давати милостиню. "Справедливість йде попереду доброчинності" (св. Авг.). Хто дає милостиню людині, знаючи, що вона дармоїд, ледар або пияк, той стає співучасником її гріхів. Не можна, однак, відмовити в милостині справді потребуючому лише тому, що він, можливо, є грішником. Чи ж ми, грішники, не отримуємо від Бога щедрих милостинь?
Роздаючи милостиню, ми передусім повинні пам'ятати про наших родичів, ближніх, наших єдиновірців і людей, що знаходяться в особливій скруті.
Св. Павло нагадує нам: "Поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі" (Гал. 6, 10). Св. Августин говорить: "Якщо не можеш допомогти всім, то повинен допомагати перш за все тим, котрі з тобою якимось чином пов'язані". Однак це не означає, що ми можемо відмовити в милостині тій людині, яка є іншої віри, іншої нації або навіть нашим ворогом. Навпаки, ми повинні в цьому випадку чинити так, як учинив милосердний самарянин.
Яку користь приносять нам справи милосердя?
Даючи милостиню, позичаєш Богу (св. Золот.). А таку позичку повертає нам Бог сторицею. Тому читаємо у св. Письмі: "Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за Його добродійство" (Прип. 19, 17). Отже, милостиня є капіталом, який приносить нам найбільший дохід.
Даючи милостиню, досягаємо прощення гріхів.
Тому говорить Христос: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Маті 5, 7). Як вода гасить вогонь, так милостиня знищує гріхи (Сир, 3, 33). Тому св. Авмврозій дає грішникові таку пораду: "Викупися своїми гріхами". Таку саму пораду дав Даниїл царю Навуходоносору (Дан. 4, 24). Грішник завдяки милостині здобуває діючої Божої ласки, котра сприяє його поступовому наверненню. "Чоловік милосердний творить добро собі самому..." (Прип. 11, 17). Отже, даючи милостиню, ми рятуємося від вічної смерті, як говорить Архангел Рафаїл Товиту: "Милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву" (Тов. 4, 11). Бог не допустить, щоб людина, котра співчуває ближнім і є милосердною, загинула; Він сам дасть їй ласку донавернення (св. Авг.). Праведник завдяки милостині здобуває прощення гріхів; отже, рятує себе від чистилищного вогню. Св. Тома з Аквіну вважає, що милостиня має більшу силу навернення, ніж молитва і піст.
Даючи милостиню, здобуваємо Боже благословення; Бог примножує наше добро, обдаровує нас здоров'ям і щастям.
Даючи милостиню, ніхто не збідніє. У Св. Письмі говориться: "Доброзичливий буде благословенний, бо він дає бідному з свого хліба" (Прип. 22, 9). Щедрому примножує Бог його добро. "Хто є щедрим для убогих, для того буде Бог іще щедрішим", (Бел.). Благословення Господнє збагачує (Прип. 10, 22). Христос сам говорить: "Дайте, то й вам дасться" (Лук. 6, 38). Щедрою була вдова зі Сарепти для пророка Іллі і за це отримала набагато більше, ніж дала Іллі; борошно й олива не зменшувалися в неї протягом голодомору. Св. Золотоуст говорить: "Благословення, яке йде поруч із щедрістю, — це найкраще добро, котре можемо залишити нашим нащадкам". Щедрого Бог обдаровує здоров'ям. За те, що Товит був милосердним, Бог послав на землю Архангела Рафаїла, щоб оздоровив його (Тов. 12,14). Тавиту в Йонії воскресив Петро, віддячивши за ЇЇ велику щедрість (Діян. Ап. 9, 36). Щедрий має щастя в усьому. Щасливий той, хто пам'ятає про потребуючого та убогого, — в день лихий врятує його Господь (Пс. 41, 1).
Ми не повинні чекати негайної нагороди за милосердя.
Нагороди дочекається кожен, якщо не відразу, то пізніше. Насіння, кинуте в землю, також не відразу сходить і не відразу дає врожай.
Даючи милостиню, праведна людина досягає вічної нагороди.
Праведним називаємо того, хто живе праведним, благочестивим життям і знаходиться у стані освячуючої ласки. Для такої людини милостиня є заслугою на вічне життя. Милостиня — це наче насіння, розсипане по полю; воно не гине, але дає багатий урожай (св. Золот.). Неможливо, щоб душу милосердної людини охопив якийсь смуток і неспокій (св. Золот.).
Завдяки нашому милосердю заслуговуємо на швидке вислухання наших молитов.
Ніщо так не полегшує нам дороги до Бога, як милосердя (св. Григ. Наз.). Товит так повчав свого сина: "Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе" (Тов. 4,7). Корнилію говорить Ангел: "Твої молитви і твої милостині піднялись перед Богом, і він згадав про тебе" (Діян. Ап. 10, 4). Якщо хочете, щоб Бог вислухав вашу молитву, вислухайте благання убогих (св. Тома Віл.). Милостиня і піст — це крила молитви (св. Авг.).
Милостиня робить убогих нашими друзями; вони моляться за нас, а їх молитва має велику силу.
Єврейська верхівка підтримала прохання поганського сотника, котрий збудував для них синагогу, оздоровити його слугу, і Христос відразу вислухав його (Лук. 7, 3). Убогі в Йонії просили за Тавиту, і Петро воскресив її (Діян. Ап. 9, 39). Бог сам запевняє, що молитва убогих не залишається невислуханою (Пс. 22, 25; 69, 34). Однак найбільше моляться за своїх опікунів ті убогі, котрі вже на небі.

Спаситель говорить: "Більше щастя — давати, ніж брати" (Діян. Ап. 20, 35), бо хто дає милостиню, той має право бути нагородженим Богом, а обдарований, прийнявши дар, не здобуває жодної заслуги, але зобов'язаний бути вдячним.
Хто отримав якусь милостиню, якесь благо, повинен бути вдячним спочатку Богові, а відтак своєму добродію, бо Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані блага.
Взірцем вдячності є для нас Товит; оздоровлений, він дякує спочатку Богові, а пізніше своєму товаришеві. Бути вдячним — означає визнавати добродійства і намагатися віддячити за них своєму добродію. Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані добродійства (І Сол. 5, 18); Христос розсердився на оздоровлених прокажених, котрі не прийшли Йому подякувати (Лук. 17, 17). Бог часто нарікає на людську невдячність устами пророків; говорить, напр.,: "Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє" (Іс. 1, 3). Св. Павло часто нагадував вірним про вдячність (Кол. З, 15; 5, 20). Бог сотворив тіло людини з землі, а не з повітря, золота, мармуру або дорогоцінного каміння тому, що хотів, щоб людина вчилася вдячності від своєї матері-землі, бо вона примножує вкинуте в неї насіння, чого не робить повітря, золото і т.д. (св. Амвр.).
В першу чергу потрібно віддячити Богу, бо кожний добрий дар походить від Бога.
Св. Яків говорить: "Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни" (Як. 1, 17). Люди — лише слуги і знаряддя Бога, тому їм треба дякувати після того, як віддячилися Богу. Як тільки Ісус отримував якесь благо від свого Отця небесного, відразу здіймав очі догори і говорив: "Отче, величаю Тебе", або "Отче, дякую Тобі". Так було, напр., під час воскресіння Лазаря (Йоан 11, 41). Ісус ніколи не вставав з-за столу, не подякувавши Своєму Отцю; так було під час Тайної Вечері і в Емаус. Подібно робили також Святі. Давид вигукує: "Чим Господеві я віддячу за всі добродійства для мене?" (Пс. 116, 12).
Першим кроком Ноя, коли він зійшов із корабля, було принесення Богові вдячної пожертви (Буття 8). Звикай говорити після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу". Ці слова часто повторювала Матір Божа. Добре також говорити: "Слава Отцю і Сину і т.д."
І лише після того, як принесли подяку Богові, треба віддячити безпосередньо добродію.
Давид, котрий чимало добра зазнав від Йонатана, просив після його смерті привести до себе його кульгавого брата, втішав його, чинив йому багато добра, садив його за свій стіл і віддав йому маєтки Савла (П Цар. 9). Під час походу проти непокірного сина, не вистачило одного разу Давидові продовольства, але несподівано допоміг йому один багатий 80-літній старець. Давид хотів віддячити йому, взявши з собою до Єрусалиму, де б він міг щасливо жити до смерті. Коли ж старець відмовився, Давид взяв з собою його сина і зробив йому багато добра, а перед смертю нагадував своєму сину Соломону, щоб той не забував про сина того старця і щоб садив його за свій стіл. Товія на знак вдячності хотів віддати своєму товаришеві, архангелу Рафаїлу, половину привезеної суми (Тов. 12).
Віддячивши за добро, здобуваємо нові блага, а невдячність накликає на нас нужду та нещастя.
Через вдячність досягаємо нових ласк і благословення Божого. Тільки-но Ной подякував Богу за порятунок, як уже отримує від Нього нові обітниці (Буття 8-9). Рільник кидає в щедру землю насіння, бо знає, що збере багатий врожай. Подібно чинить і Бог. "Немає нічого кращого для Бога, як вдячність за отримані добродійства" (св. Золот.). Про людину, яка дякує Богові, дбає Бог більше, ніж про інших, і піклується про неї ретельніше (св. Ґертр.). Вдячність — це дорога, на якій досягаємо Божої допомоги (Пс. 50, 24). Подяка одночасно є проханням нових благ. Невдячна людина зазнає нужди і нещастя. "Не заслуговує нових добродійств той, хто не вміє дякувати за отримані" (св. Тома з Акв.). Невдячність ворог ласки і спасіння (св. Берн.). Не полишить зло хати того, хто відплачує злом за добро (Прип. 17, 13). Вдячну душу Бог робить своєю приятелькою, а невдячною заволодіває диявол (св. Клим. Рим.). Невдячним був Ахітотель, із котрим Давид сідав за один стіл, робив йому добро, і котрий згодом приєднався до бунтівника Авесалома, на що Давид гірко скаржився (Пс. 55, 13 і сл.). Хто є невдячним для людей, є тим більше невдячним для Бога; бо "хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить" (І Йоан 4, 20). Невдячні люди найчастіше є безбожниками. Отже, завжди і за все ми повинні дякувати Богові. Треба бути вдячним за найменшу річ, бо хто не пошанує малої речі, той не вартує більшої.
Кожен, хто хоче зробити людині добро, повинен заздалегідь бути ГОТОВИМ ДО невдячності. Прислів'я говорить: "Світ платить невдячністю". Свого часу невдячності зазнали пророки, Спаситель, Апостоли. Заслуги багатьох видатних осіб були визнані людством лише після смерті цих людей. Але слід пам'ятати: хто зазнає невдячності від людей у дочасному житті, буде нагороджений Богом у майбутньому.