У п'ятій заповіді Божій Бог забороняє нам посягати на власне життя або на життя ближнього; а також бути жорстокими у ставленні до тварин.

Під час прийняття кожної Тайни на нашому тілі здійснюються обряди, котрі мають певне значення. Саме цим свята Церква хоче підкреслити гідність нашого власного тіла і хоче дати нам зрозуміти, що тіло має велику вартість.
Життя тіла — це дуже цінне благо, бо тіло є оселею і знаряддям душі.
Здоров'я вартує більше, ніж численні багатства (Сир.3О. 17). Наше тіло створене для того, щоб бути оселею безсмертної душі. Від стану цієї оселі часто залежить і стан душі. Чим є мешканець у хаті, тим є душа в тілі. В нездоровій хаті мешканці, звичайно, хворіють; подібне діється також із душею у хворому тілі. Це розуміли ще давні римляни, котрі говорили: "В здоровому тілі — здоровий дух". Треба також врахувати, що тіло людини є не її власністю, але власністю Бога (І Кор. 6, ІЗ). Наше тіло належить Богові не тільки тому, що Бог його сотворив, але і тому, що Христос викупив його за велику ціну через справу спасіння (І Кор. 6 19). Отже, тіло є власністю Бога, а чужу власність треба шанувати. Ми не маємо права завдавати шкоди своєму тілу, котре є оселею нашої душі, створеної Богом, і котре належить Йому. "З нашим тілом ми повинні обходитися так, як з чужою власністю" (св. Верн.). Наше тіло є знаряддям душі. Господь Бог довірив нам наше тіло, щоб за його допомогою ми заслужили собі вічне життя. Тілом, як і будь-яким знаряддям, можна зловживати, а цього треба остерігатися. Згадаймо слова св. Апостола Павла, котрий наставляє вірних, щоб не віддавали членів тіла, як знаряддя, неправді (Рим. 6, 13). Бог колись зажадає від нас звіту за ті таланти, котрими Він нас наділив (Мат. 25, 19), а, отже, і за користування тілом. Наше тимчасове життя— це пора сівби. Чим довше живе людина, тим більше добрих справ вона може здійснити, отже, тим більше вона може зібрати скарбів, яких ані іржа не з'їсть, ані хробак не знищить, ані злодії не можуть викопати і вкрасти (Мат. 6, 20). Як бачимо зі слів четвертої заповіді Божої, довге життя — це дар Бога.

Ми зобов'язані дбати про те, щоб наше життя було чистим, поміркованим, порядним, ми повинні дбати про своє здоров'я.
Ми шануємо наш одяг, щоб мати його якнайдовше; тим більше ми повинні шанувати наше тіло, яке є одягом душі. Уважай передусім на чистоту свого тіла, на чистоту білизни й одягу, житла і постелі. Слідкуй також за тим, щоб у кімнаті завжди було свіже повітря (не забувай щоденно добре перевітрювати квартиру). Чистота — це запорука здоров'я. Необхідно також дотримуватися поміркованості в їжі та питві. Стриманість у їжі та питві підтримує здоров'я тіла і продовжує життя. Даниїл і три юнаки при дворі Навуходоносора дотримувались поміркованості в їжі, і тому виглядали здоровішими, ніж інші (Дан. 1). Св. Павло не раз згадує у своїх листах, що мав слабке тіло, а однак скільки він зміг зробити!
Необхідно чинити так, щоб у всьому був порядок: у їжі, спанні, праці і т.д. Ніколи не лінуйся. Праця не лише дає нам хліб насущний, але й підтримує наше здоров'я. Саме праця сприяє правильному кровообігу і корисно впливає на травлення. Однак, праця повинна відповідати нашим силам. Люди, котрі без потреби тяжко працюють у неділю, грішать не лише проти третьої, але й проти п'ятої заповіді Божої. Врешті, ми зобов'язані у випадку хвороби вживати відповідні ліки. Грішить той, хто, будучи тяжкохворим, не звертається за допомогою до лікаря і не вживає ліків. "Вшановуй належно потрібного тобі лікаря, бо й він існує з Господньої установи" (Сир. 38, 1). Всевишній сотворив ліки з землі і розумний не нехтує ними (Сир. 38, 4).
Однак, наше намагання підтримувати своє здоров'я і життя не повинно бути настільки великим, щоб ми забували заради цього про наше вічне щастя.
Тимчасові блага, в т.ч. життя і здоров'я тіла, не мають вартості самі по собі і не треба прагнути цього заради них самих, але лише через те, що вони ведуть нас до вічного життя. Дух Божий не мешкає в людині, котра є лише тілом (Буття 6, 3), тобто котра має схильності до речей тілесних, ніби в ній не мешкає розумна душа. "... прагнення тіла (веде) до смерті, а прагнення духа — до життя і муки" (Рим. 8, 6). Чим більше піклуємося про тіло і прикрашаємо його, тим більше занедбуємо і псуємо душу (св. Авг.). Тому наставляє нас Христос не турбуватися понад міру про їжу й одяг. Небесний отець знає, що ми того потребуємо, і коли годує небесне птаство і одягає польові лілеї, хоча вони не працюють, то тим більше буде пам'ятати про людей та їхні потреби (Мат. 6, 25 і наст.).
Ми повинні відкинути усе, що могло б пошкодити нашому здоров'ю і життю.
Тому грішить той, хто легковажно ставить під загрозу своє життя, хто шкодить своєму здоров'ю або відбирає сам собі життя.
Багато людей легковажно ризикують своїм життям, або виконуючи небезпечні вправи, або через необережність.
Ті, котрі демонструють різні трюки на канаті, в цирку і т. п., живуть в стані тяжкого гріха, тому що повсякчас легковажно ризикують своїм життям (хіба що застосовують різні засоби безпеки і зовсім усувають загрозу). Такого роду ремесла взагалі є морально шкідливими і недозволеними. Те саме стосується людей, котрі надто необережно і відчайдушно скачуть на конях, плавають, долають гірські вершини і т.д.; рідко хто з них вмирає природною смертю. Багато хто грішить необережністю. Треба пам'ятати про відповідні засоби захисту від хвороби під час епідемій; лише священики, лікарі та ті, хто доглядає за хворими, зобов'язані спілкуватися з хворими, але вони можуть також покладатися на особливу опіку Бога. Отже, будь завжди обережним та поміркованим і ніколи не ризикуй своїм життям!
Люди завдають шкоди своєму здоров'ю, віддаючись надмірним розвагам, користуючись негігієнічним одягом або зловживаючи шкідливою їжею.
 До надмірних розваг належить, напр., забава на цілу ніч, пристрасне куріння тютюну, надмірне вживання напоїв і т.д. "З ненажерства численні вже вмерли" (Сир. 37, 31).
Закінчують життя самогубством звичайно люди безбожні, котрі потрапили у велику біду або в тяжкі гріхи і сумніваються в допомозі Бога і в Його милосерді.
В тяжкому становищі опинився цар Савл, коли його пораненого оточили вороги; в розпачі він кинувся на свій власний меч і загинув (І Цар. 31). Наглядач в'язниці у Филипах прийшов у відчай, коли побачив відчинені двері приміщення, в якому був замкнений св. Павло, і хотів у першу мить закінчити життя самогубством (Діян. Ап. 16, 27). Юда, коли відчув тягар своїх гріхів, упав у розпач і повісився (Мат. 27, 5). Трапляється, що люди закінчують життя самогубством в приступі миттєвого божевілля або у результаті тяжкої нервової хвороби і в ту хвилину самі не усвідомлюють, що роблять. Саме тому треба остерігатися занадто швидкого і безпричинного осуду кожного самогубця. Головною причиною самогубств є, в основному, байдужість до релігії, відсутність віри в загробне життя, надії на допомогу і милосердя Бога. Досвід показує, що із занепадом духу, ростом невіри у Бога збільшується число самогубств. Церква відмовляє самовбивцям у християнському похороні, за винятком тих, хто скоїв самогубство несвідомо, і це доведено та підтверджено. Але і в такому випадку Церква уникає урочистого похорону. Відмова самовбиці у похороні не означає, що Церква його засуджує, це лише прояв огиди до гріха і відлякуючий засіб для інших. Самогубство — дуже тяжкий гріх. Оскільки життя не є власністю людини, самовбивця зухвало втручається у справи Бога. Він проявляє до Бога зневагу, бо самовільно відкидає Його найцінніший дар життя. Самовбивця чинить насправедливо і стосовно своєї родини, бо виставляє її на сором і осуд; він творить нечувану жорстокість і щодо себе самого. Отже, самогубство зовсім не вважається героїчним вчинком, а, навпаки, ознакою боягузтва.
Героїзмом, якраз, вважається мужнє знесення усяких життєвих знегод. Здійснюючи самогубство, зовсім не досягаємо бажаного щастя і не звільняємо себе від страждань, а, навпаки, потрапляємо, якраз, у справжню, вічну нужду.
Зате дозволеною справою, і, навіть, великою заслугою, є жертвування свого здоров'я або життям заради якоїсь завдяки цьому отримуємо вічне життя, або якщо можемо цим важливої справи, якщо врятувати тілесне або духовне життя ближнього.
Так вважали і чинили всі св. Мученики. Вони ладні були швидше пожертвувати своїм тілом, аніж згодитися скоїти гріх. За це заслужили вічне життя, бо Спаситель сказав: "Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" (Мат. !0. 39).
Дозволено також ризикувати своїм життям заради порятунку ближнього у нещасних випадках (напр., коли людина знаходиться в охопленому вогнем будинку, або потопає і т.д.); або жертвувати своє життя під час війни для захисту своїх співвітчизників. Христос сам дав нам приклад самопожертви, бо вмер на хресті, щоб урятувати людей. "Людська душа має таку велику цінність, що для її спасіння треба не лише жертвувати земними благами, але й ризикувати своїм життям" (св. Вінк. з П.). Очевидно, що в таких випадках єдиним нашим наміром повинно бути здійснення благородної справи, а не пошуки смерті; інакше ми скоїмо гріх.

Якщо людина бажає смерті, спонукувана чесними мотивами, напр., тому, щоб уже не згрішити, щоб Господа Бога досконаліше любити, — тоді бажання смерті не є гріхом. Якщо ж людина бажає собі смерті, спонукувана злими намірами, напр., через звичайні неприємності, — тоді це є тяжкий гріх. Однак, дуже часто люди бажають собі смерті в гніві, не усвідомлюючи, що роблять, а коли гнів пройде, вони шкодують, що погарячкували. Якщо бажання смерті було неусвідомленим, воно не є важким гріхом.

Грішить той, хто завдає шкоди здоров'ю ближнього, викликає його на двобій або двобій приймає, хто, врешті, несправедливо і навмисно вбиває ближнього.
Можемо завдати шкоди здоров'ю ближнього сварками і бійками, шкідливими продуктами, небезпечними жартами або необережністю, гідною покарання. Сварячись, дратуємо ближнього, позбавляємо його внутрішнього спокою, і цим підриваємо його здоров'я. Бійка не обійдеться без пошкодження тіла; за бійку і суд карає арештом або в'язницею. Розповсюдженим явищем сьогодні є підробка продуктів споживання; звичайно, такі продукти шкодять здоров'ю, отже, люди, котрі цим займаються, є вбивцями. Небезпечні жарти також не раз стають причиною хвороби, каліцтва або, навіть, і смерті. Причиною нещасних, а деколи і смертельних випадків є звичайна необережність (напр., хтось неуважно переходить вулицю, хтось необережно обходиться з рушницею під час полювання і т. д.). Грішать матері, котрі залишають без нагляду дітей, грішить лікар, котрий нечітко випише рецепт і через те аптекар видасть не ті ліки, і вони можуть зашкодити даному пацієнту.
Тих, хто викликає на двобій і приймає двобій, також можна назвати вбивцями. Церква карає їх тим, що відмовляє їм у християнському похороні і накликає на них прокляття (Сор. Трид. 25, 19).
Найчастіше причиною двобою є образа честі. Той, котрий викликає противника на двобій, стягає на себе подвійну провину, тому що має намір убити людину, а, крім того, ризикує також і своїм життям. Тому слушно погрожує Церква тяжкою карою всім тим, хто бере будь-яку участь у двобої або присутній при ньому. Католик ніколи не повинен приймати виклик на двобій, хоч би навіть знав, що за це назвуть його боягузом або через це втратить своє становище (Вен. XIV). Відвага у недозволених справах є не відвагою, а лише відчайдушністю і зухвалістю. Саме у двобої ми втрачаємо свою честь, хоч, ніби, хочемо її врятувати. Для захисту честі ображеного існують світські суди, і до них треба звертатися. А якщо прагнемо заслужити перед Богом ласки, то вибираймо таку помсту, якої навчав Ісус Христос словом і прикладом, — віддячуймо за зло добром. Зносити терпляче несправедливість — ось найдосконаліший прояв справжньої відваги.
Грішить той, хто свідомо і несправедливо позбавляє життя свого ближнього. Таку людину називаємо вбивцею.
 Вбивцею був Каїн, бо вбив свого брата Авеля. Сам Бог сказав тоді, що кров Авеля закликає небо до помсти (Буття 4). Вбивця, позбавляючи життя ближнього, одночасно позбавляє його змоги домогтися великих заслуг у майбутньому і приготуватися до смерті. Хто ж вбиває людину мимоволі, не маючи наміру позбавити її життя, той не є вбивцею (Второзак 19, 4); однак, звичайно, така людина не є вільною від тяжкого гріха, бо найчастіше таке вбивство буває наслідком злочинної необережності. Кат, котрий вбиває злочинців за наказом влади, також не є вбивцею.
Хто ненавидить ближнього, той наче вбиває його думкою і волею; ненависть також дуже часто призводить до справжніх мордувань.
Хто ненавидить, той дуже часто думає про помсту (Буття 27, 41); (І Цар. 24). Брати Йосифа ненавиділи його і вбили б, якщо б їхній брат Рувен не став на перешкоді (Буття 37). Немає різниці між тим, хто ненавидить, і тим, хто вбиває (Сальвіян). У Пана Бога бажання важить стільки, скільки і сам учинок. Саме тому говорить св. Йоан: "Кожен, хто ненавидить брата свого, душогубець" (І Йоан 3, 15). Ісус Христос також говорить, що той, хто гнівається на брата свого, заслуговує перед Богом такого самого покарання, як і той, хто вбиває (Мат. 5, 21 і сл.). Дехто вважає, що у своєму серці має ненависть, коли відчуває незадоволення тим, або жаль до того, хто чинить зле, — при цьому, однак, прагне, щоб та особа зійшла з недоброї дороги і просить про це Пана Бога. Якщо це дійсно так, то таке почуття не є ненавистю. Напр., якщо матір плаче, тому що її син веде неправильний спосіб життя, пиячить, гуляє і т.п., а вона ненавидить такий спосіб життя, — така мати любить свого сина, але ненавидить його гріхи.
Ще тяжче грішить той, хто руйнує духовне життя ближнього звабою або поганим прикладом.
Ти є вбивцею, якщо намовляєш свого ближнього чинити зло (св. Авг.). Це — тяжчий гріх, аніж убивство, бо життя душі цінується більше, ніж життя тіла.
Зваблювати, спокушати — значить намагатися когось схиляти до скоєння гріха.
Так Єва підштовхнула до скоєння гріха Адама. Той, хто зваблює (спокусник) наслідує диявола, котрий ще перших людей у раю хитро спокутував до непослуху щодо Бога. Майже всіх Мучеників перед тим, як винести вирок, намагалися схилити до заперечення віри або до злочину проти Божих заповідей підступними намовляннями, обітницями, погрозами або муками. Звабником є також той, хто стримує інших від добрих справ.
Недобре чинить той, хто своєю поведінкою (або лихим словом, або порушивши заповідь, або недобре вчинивши) підштовхує другого до скоєння гріха.
Своїми вчинками людина спокушає Інших, якщо, напр., працює в неділю або у свято на полі, якщо веде себе непристойно під час Богослужіння, висміює в часописах церковні правила і закони, релігійні істини і т.д. Грішить людина і тоді, коли у присутності дітей проклинає, веде непристойні розмови, виступає проти св. віри і т,п. Грішить також той, хто, порушивши Божі заповіді, спокушає інших до цього ж (напр., у неділю або свята без поважної причини пропускає Службу Божу, не молиться і т.п.). Отже, така поведінка призводить до того, що інші чинять так само, або викликає незадоволення інших. Найчастіше така поведінка дорослих негативно впливає, у першу чергу, на дітей, адже діти люблять усе копіювати. Людину, котра приховує нещирість, фальш, зловмисність удаваною щиросердністю та доброчесністю, називаємо фарисеєм або лицеміром. Саме таким лицемірством грішить батько, котрий насміхається над побожністю своєї дитини або богохульствує. Але грішить і та дитина, котра прислухається до лицемірних слів свого батька. З цього приводу говорить Спаситель Апостолам, щоб не вболівали за такими людьми. Він говорить: "Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!" (Мат. 15, 14).
В іншому місці Христос говорить, що в день страшного суду скаже Ангелам зібрати докупи в Його царстві лицемірів та фарисеїв і накаже кинути їх у піч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів (Мат. 13, 41). З цих слів зрозуміло, що лицемірство і непристойна поведінка є тяжким гріхом. Однак, якщо кривда, завдана такою поведінкою іншій людині, є невеликою, тоді це не є тяжким гріхом.
Треба намагатися не показувати злого прикладу іншим.
Справи, які ми можемо виконати, можуть бути різного роду: справа, яку Господь Бог наказує нам виконати; справа добра, але вона є лише порадою, а не наказом Божим; справа, дозволена в окремому випадку (напр., комусь з певних причин дозволено їсти м'ясо в заборонені дні).
Якщо якась справа є наказом Божим, її ніколи не можна залишати, хоч би, навіть, ця справа комусь пошкодила; однак, треба намагатися, цю шкоду усунути відповідним роз'ясненням.
Якщо виконуємо якусь добру наказану справу, то показуємо цим лише гарний приклад. В такому випадку грішить той, хто не хоче виконати цієї справи. Христос знав, що євреї будуть незадоволені, якщо Він у суботу буде зцілювати хворих, але, однак, зцілював, а одночасно навчав євреїв: "Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й у суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 11-12).
Якщо якась справа не є наказом Божим, то людина зобов'язана знехтувати нею, щоб не зробити цією справою зла.
Так само людина повинна знехтувати тією справою, на виконання якої має дозвіл, якщо ця справа зашкодить іншій людині (котра не знає про дозвіл). Якщо ж цій людині дадуть роз'яснення про дозвіл, тоді вже можна користуватися ним.
Якщо, напр., під час посту, хворому дозволено їсти м'ясо, то він не повинен зловживати цим перед іншими, а, при необхідності, пояснити, чому він це робить. Якщо ж все-таки інший, здоровий, чинить так, як хворий, останній не винен. Краще однак уникнути негативного впливу, наслідуючи св. Павла, котрий говорить: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса, щоб не спокутувати мого брата" (І Кор. 8, 13).
Однак, дозволено нам поранити ближнього і навіть убити його, якщо він зазіхає на наше життя або намагається насильницьким шляхом позбавити нас майна, але тільки в тому випадку, коли не можемо захистити себе інакше. Таке право називається правом необхідної оборони.
Необхідна оборона не є злом, бо в такому випадку нашим наміром є не смерть ближнього, а лише захист власної особи. Дозволено нам у такому разі лише захищатися, але не чинити помсти. Якщо це можливо, то треба втекти. Якщо ж для захисту вистачить поранення противника, то не треба його вбивати. В такому випадку не має значення та обставина, що нападник був або нетверезий, або божевільний — і тоді можна захищатися. Дозволено нам також в ім'я любові до ближнього захищати життя іншої особи. Так учинив Мойсей — він захищав єврея перед єгиптянином і вбив останнього (Вихід, 2). Того, хто зазіхає на нашу власність, можна вбити лише у тому випадку, коли без цієї власності не є можливим наше життя; бо в цьому випадку захищаємо наше життя.
Має право карати смертю злочинців влада; солдатам під час війни дозволено ранити або вбивати ворога.
Влада, звичайно, влада законна, котра заступає Бога, має право карати злочинця мечем. Тому говорить св. Павло, що влада не тримає меча марно, але для того, щоб помститись тому, хто чинить лихе (Рим. 13,4). Повага до влади є повагою до Бога; отже, якщо влада наказує вбити, то це не вона вбиває, — лише Бог; так і удар меча приписуємо не мечу, а лише руці, котра його тримає (св. Авг.). Однак, влада не повинна чинити самовільно; вона може застосовувати смертну кару лише тоді, коли це необхідно для суспільства. Присуд смерті — це, властиво, лише самооборона або обов'язкова оборона суспільства. Зрозуміло, що злочин повинен бути доказаний. "Краще, щоб злочин був непокараний, ніж невинний мав би бути засуджений" (Траян.). Військова служба не є недозволеною. В Євангелії ніде не говориться про те, щоб солдати уникали військової служби, а лише вказується, щоб вони вдовольнялися своєю платнею і не допускали насильства (св. Авг.). Не треба думати, що люди, які служать в армії, не можуть подобатися Богу, — навпаки, не один з них був навіть симпатичний Богу, як, напр., Давид або сотник Корни лій у Кесарії, до котрого Бог послав Ангела (св. Авг.). Авраама, котрий боровся з розбійниками, які напали на Лота, за наказом Божим благословив Мелхіседек (Буття 14). Однак не можна солдату під час війни бути немилосердним і жорстоким щодо роззброєного, не здатного вже до боротьби ворога; це було би злочином і підлістю. Не можна воювати слугам Церкви, тому що це не відповідає їхньому святому стану. Тому майже в кожній державі католицькі священики звільнені від військової служби.
Хто несправедливо заподіяв зло своєму ближньому (тілесно чи духовно), той зобов'язаний, по можливості, це зло виправити.
 Якщо ж людина не хоче виправити заподіяне зло, то вона не отримає від Пана Бога прощення гріхів. Убити людину, котра скоїла тяжкий гріх, — це злочин, який ніяк не можна буде виправити; те саме стосується і людей, котрі спокусили (звабили) ближнього і таким чином стали причиною втрати ним вічного спасіння. Тому не дивно, що навмисне вбивство називається гріхом, котрий взиває до неба про помсту, а тому, хто спокушає іншого, Спаситель говорить: "Горе тому, через кого приходять спокуси" (Лук. 17, 1). Найтяжча покута за такий вчинок є замалою.

Хто руйнує своє особисте життя, той накликає на себе фізичні страждання і, звичайно, вмирає нещасним.
Хто чим воює, від того і гине. Навіть самовбивці деколи не вмирають відразу, але живуть ще якийсь час і терплять страшні муки, наче кару за свій гріх вже тут, на землі.
Хто руйнує чуже життя, той зазнає страшних мук совісті і вмирає найчастіше раптовою смертю, після котрої чекає його вічна кара.
Каїн, котрий убив свого брата Авеля, не зазнав спокою до кінця свого життя (Буття 4,16). Така сама доля чекає кожного злочинця, котрий відбирає життя своєму ближньому. Майже кожний убивця гине раптовою смертю: або засуджують його на смерть світські суди, або досягає його рука ворога, або, врешті, сам закінчує життя самогубством. "Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину" (Буття 9, 6). А Ісус Христос говорить до Петра: "... всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть" (Мат. 26, 52). Господь Бог нагороджує добром за добро. Цар Савло, котрий неодноразово чатував на життя Давида, а також несправедливо наказав убити архієрея разом з 800 священиками, наклав на себе руки (І Цар. 22-31). Євреї в Єгипті змушені були за наказом фараона топити усіх своїх дітей чоловічої статі; але незабаром потонув і сам фараон з усіма солдатами в Червоному морі (Вихід 14). Невинну смерть Христа гірко спокутували і Юда (повісився), і увесь єврейський народ в 70 р. після Хр., коли загинуло понад мільйон євреїв. Майже всі переслідувачі християн загинули раптовою смертю. Авесалом розпочав війну проти власного батька Давида і марно загинув у тій війні (II Цар. 18). Вбивці будуть мати свою частку в озері, що горить вогнем і сіркою (Одкр. 21, 8). Подібні покарання чекали також і тих, котрі словом або писанням відвертали ближніх від віри або вбивали їх душі.
Хто ненавидить ближнього, той утрачає внутрішній спокій, перестає бути приємним Богу, а також наражається на небезпеку втрати спасіння.
Людина, котра живе у ненависті і постійно думає про помсту, не може бути спокійною (св. Золот.). Той, хто ненавидить, не подобається Богові. "Не може бути у згоді з Христом той, хто живе у незгоді з християнином" (св. Авг.). Християнинові не допоможе жодна молитва, якщо в його грудях живе смертельна ненависть (св. Авг.). Тому вчить нас Христос: "Коли... приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там, перед жертовником, твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій" (Мат. 5, 23-24).
"Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові" (Мат. 5, 22). Будь-яку ненависть треба в собі жорстоко придушувати. "Хай сонце не заходить над вашим гнівом..." (Еф. 4, 26).
Позбувайся ворожості якнайшвидше (св. Золот.).

Тварин створив Бог для Свого прославлення і для нашої користі.
Провидіння Боже розповсюджується також і на тварин.
Євреям Бог виразно наказує, щоб у суботу давали тваринам відпочинок (Вихід 23, 12). Провидіння Боже бачимо також у мудрих законах, котрі керують царством тварин. Кожній тварині дав Бог будову тіла, котра відповідає способу її життя; а також наділив певною здатністю до того, щоб вижити. Бог дбає навіть про найменшу тваринку, і тому говорить Христос: "Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого" (Мат. 10, 29). Саме тому й людина, як пан усього, що створене Богом, повинна дбати про тварин або бодай не зловживати своєю перевагою над ними.
Людина не повинна мучити тварин, — навпаки, повинна дбати про їх здоров'я і не вбивати жодної тварини без потреби; але, разом з тим, не повинна бути занадто ніжною до них.
Той, хто жорстоко обходиться з тваринами, грішить; бо тварини відчувають біль так само, як і ми. Наш обов'язок — дбати про здоров'я тварин. "Праведний про життя своєї худоби дбає, а серце лихих — жорстоке" (Прип. 12, 10). Хто тримає тварин, зобов'язаний давати їм необхідний корм, держати їх у чистоті й уникати всього, що шкодить їх здоров'ю і життю. Однак, ми не повинні занадто пестити тварин та обожнювати їх; бо тоді ми мало чим будемо відрізнятися від давніх єгиптян, котрі Божу пошану віддавали котам, бикам та іншим тваринам.
Люди, котрі жорстоко обходяться з тваринами або занадто ніжні з ними, дуже легко стають жорстокими до своїх ближніх.
За катування тварин і їх обожнювання Бог звичайно карає тяжкими фізичними стражданнями.
Той, хто мучить тварин, зловживає владою, якою Господь Бог наділив людину. Отже, така поведінка є злочином щодо Бога. Мучитель тварин, з точки зору Бога, є тираном, і такого карає Бог так, як він знущався над тваринами. Якщо ж тварини необхідні лікарю для дослідів, для науки, для справжньої користі, то в такому випадку останні є вільні навіть від найменшого гріха.