21 березня людство відзначило Всесвітній день людей із Синдромом Дауна.
Володимир і Леся Лазари з Івано-Франківська виховують двох хлопчиків: Святославчику виповнився рочок, а «сонячній дитині» Богданчику – п’ять. Про те, що в родині з’явиться дитина із синдромом Дауна, лікарі попереджали юну матір з 25 тижня вагітності. Вони ж і пропонували їй зробити аборт. Проте мужня жінка при підтримці чоловіка та всієї родини не вчинила цей тяжкий гріх і зараз їхня родина – найщасливіша. Стільки любові, скільки вони отримують від Богданчика, не можна замінити жодними матеріальними благами. Родина пишається своїми дітьми і радять усім батькам приймати «сонячних дітей», бо вони – Господній дарунок.
Їхня історія бере початок з 2010 року, коли Володимир та Леся одружились, а за кілька місяців довідались, що очікують первістка. Життя для жінки здавалось казкою: красиве весілля, улюблений чоловік, така бажана вагітність, міцне здоров’я, багато усмішок та щастя. Вагітність протікала нормально. Як і в багатьох жінок, були запаморочення, нудота, понижений тиск. Молода дружина ходила на високих підборах з гордо піднятою головою. На 12-у тижні вагітності стала на облік в жіночій консультації, вчасно проходила обстеження, здавала аналізи, відвідувала акушера. Перші ультразвукові дослідження показали, що з майбутньою породілею та її малюком усе гаразд. Леся раділа всьому почутому, а ввечері переповідала чоловікові: «Складка на шиї, носова перегородка, фаланги пальців у нормі. Розумових та фізичних відхилень немає».
Та на 25 тижні після чергового ультразвукового дослідження (УЗД) жінка-лікар починає підозрювати ваду серця в дитини. Щоб остаточно впепнитись, вона радить прийти на обстеження через два тижні, а найкраще – поїхати на консультацію до Києва, щоб, якщо буде потрібно, втрутитись оперативно. Лікар пояснила, що ця вада дуже небезпечна, бо може призвести до порушення розумової діяльності. В Лесі в кабінеті лікаря сталась істерика. Вона почала плакати, казала, що це все – вигадки, що медик не має права таке говорити, якщо невпевнена. Після того візиту жінка перестала відвідувати кабінет УЗД.
Вся в сльозах, майбутня мати розповіла про ситуацію чоловікові. Він міцно обняв, з ніжністю подивився в очі і сказав: «Я люблю тебе. Наша дитина зачата в любові. Те, що тобі наговорила лікар, – це помилка. Все буде гаразд!»
– А якщо не буде гаразд? Що тоді? – Леся почувалась немов на вироку у суді.
Найбільше боялась почути від чоловіка слово «аборт». Проте Володимир сказав слова, які огорнули дружину ковдрою теплоти, підтримки, любові: «Аборт ми не будемо робити в жодному випадку. Це – наша дитина, вона буде здоровою. І все у нас буде добре». В той момент жінці вже не так було страшно за їхнє майбутнє та майбутнє дитини, бо чоловік взяв відповідальність на себе за них всіх. Леся почувалась щасливою. Того дня подружжя вибрало ім’я хлопчику – Богданчик – Богом дана дитина.
З того дня Леся почала молитись. Щоб дитина була здоровою; щоб з нею було легко справлятись; щоб синок ріс розумний, чемний, красивий; щоб вони, батьки, дали йому любов, піклування, науку; щоб були хорошими батьками. Молилась при запаленій свічці 9 вівторків до святої Марти. Вкінці кожної молитви говорила: «Нехай не моя, а Твоя воля буде, Господи!» Жінка віддала в руки Всевишнього та під опіку Діви Марії свого сина.
Володимир не розумів, для чого так багато молитись, для нього це була містика. Аж після народження сина він зрозумів силу молитов. За місяць перед пологами разом з чоловіком Леся пішла в дитячу поліклініку до кардіолога. Нею виявилась Олександра Любінець. Глянувши на результати УЗД, вона привітно посміхнулась і сказала: «Сонячні діти – вони такі чудові, добрі, хороші!» Леся слухала її і думала: «Так, але нашої сім’ї це не стосується». Лікар роз’яснила, що це за вада, звідки вона береться, які має наслідки. А тоді дала направлення на консультацію до «Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України». Він розташований у м. Київ на території «Охматдиту».
Столичний лікар підтвердив діагноз івано-франківських медиків: двокамерне серце, замість чотирикамерного. Сказав, що з таким діагнозом 40 відсотків дітей народжуються із синдромом Дауна, що термінова операція не потрібна, а дитина має бути на контролі в кардіолога.
1 квітня 2011 року о 13 годині 25 хвилин Леся Лазар народила хлопчика з вагою 2 кілограми 200 грамів, ростом 49 сантиметрів.
Хоча хлопчик першу добу провів у реанімації, незважаючи на ваду серця, він дихав самостійно. Потім безліч лікарів приходило оглянути дитину. Багато з них питали: «А ви знали під час вагітності, що у вас буде така дитина?» Дехто з німим докором дивився і думав: «І про що вона думала?» А жінка тільки молилась: «Господи, я – щаслива матір, допоможи мені».
Однак були лікарі з великої літери, котрі морально допомагали, підтримували, пояснювали. Одна з них – Надія Фоменко, генетик, інша – Олександра Любінець, саме вона найбільше підтримувала родину і по-особливому любила Богданчика.
Хлопчик ріс і розвивався, як і всі діти. У три місяці важив чотири з половиною кілограми, виріс на сім сантиметрів.
До трьох рочків Богданчик пройшов багато консультацій (слухав казки, працював з картками Домана, за методом Монтесоррі, йому читали вірші, вчився кривлянь, міміки, розвитку дрібної моторики, логічного мислення, самообслуговування, працював з логопедом, психологом, брав участь у кінній терапії). У п’ять місяців Богданчику зробили операцію на серці в Києві. Вона тривала вісім годин і пройшла успішно.
У три роки почав самостійно їсти. Має багато друзів. Де з’являється Богданчик, там відразу – шум, сміх і гамір. Хлопчик має багато друзів у навчально-реабілітаційному центрі. У нього чудові вихователі та няня, які з любов’ю ставляться до кожної дитини.
Його успіхи дуже тішать батьків, і всю родину, яка співпереживала й допомагала. Батькам стало легше морально, вони почали пишатись сином. Для родини Лазарів їхній Богданчик – найкращий, найрозумніший, найкрасивіший.
У хлопчика своя мова жестів, по-своєму кличе батьків, рідних, друзів. Коли батька Володимира мобілізували в АТО, він важко переживав цей період. Став замкнутим, багато плакав. Володимир телефонував, говорив із сином по телефону і Богданчик заспокоювався. Леся в той період була вагітна другим сином, допомагала армії як волонтер. Чоловіка відпустили у відпустку, коли дружина мала народжувати.
Дуже зрадів Богданчик появі братика і поверненню тата. Любить маленького, грається з ним. Маму обціловував, гладив, обнімав, коли повернулась із пологового будинку. Тепер він у всьому допомагає мамі.
Богдан із самого народження ходить до церкви. Він, правда, не може вистояти на Службі Божій так чемно, як його ровесники. Тому разом із батьками слухає Літургію на вулиці. Але дитина розуміє, що він у Божому храмі, хреститься так, як вміє, по-своєму. Буває так, коли він хворіє чи хоче погуляти, то проситься саме до церкви, а не просто на вулицю.
Родина Лазарів в один голос стверджує: «Батьки, якщо ви стоїте перед важким вибором життя і смерті своєї ненародженої дитини, якщо ви хвилюєтесь, бо не знаєте, чи дасте собі раду, то вчиніть так, щоб сумління ваше було чисте. Хай немовля, яке зараз хитається на вагах «життя-смерть», змінить ваше життя, ваші погляди, вашу родину в кращу сторону. Коли ви візьмете на руки своє немовля, то зрозумієте, що кращого і бути не могло. Краще прожити ці події, а не оцінювати їх позитивно чи негативно. Краще взяти з життя урок, краще стати архітектором свого майбутнього!»
