«А ви ще не копнули священика? Ні! А-а-а, копнули? Аж два рази? Ну це супер. А ви? Не хочете? Чому не хочете? Та гляньте, он він лежить, пузо відростив, дайте йому раз, але так файно. Таки не хочете? Жаль. То хоч плюньте. Не бійтеся, здачі не дасть. Хіба почне взивати до совісті, до благорозумності. Та плюньте на те все як в переносному так і в прямому значенні цього слова. Дивіться яку харю від’їв. Плюньте аби не трісла. Встидно? Та ви що, не звертайте уваги, ви не перший, а як дуже стидно закрийте очі, всі ми колись з цього починали. Спочатку плюнеш, а потім вже й копати ні стидно, ні страшно.»

Якщо промоніторити громадську думку як в засобах масової інформації, особливо в Інтернеті, так і в побуті, з намаганням визначити, яку суспільну інституцію найбільше не люблять, яку найчастіше обливають брудом та звинувачують у всіх смертних гріхах то виявиться, що найгіршою є Церква. Особою, чиї кістки найчастіше перетирають людські язики, є ніхто інший, як один із основних служителів цієї структури - священик. Його постать «притча во язицах».
На превеликий жаль, не можна категорично заявляти, що світ не має підстав для багатьох із таких тверджень, як не прикро це визнати, але їх більш ніж досить. Якщо би їх не було, то блаженний Іван Павло ІІ, не мав би потреби 12 березня 2010 року, перепрошувати світ за провини та гріхи, яких допустилася Церква, а точніше її окремі представники за два тисячоліття існування християнства. Нерідко, й окремі священики і в нинішній час дають причини для осуду, для обмов.

Але все ж таки, основна причина такої стійкої нелюбові, зовсім не в тому, що Церква і її служителі настільки погані - визначальною причиною є те, що в очах світу найгіршою, гіршою від останнього розбійника особою був той, хто поклав наріжний камінь під Церковну будівлю. Бо хіба інакше цей «гарний та милий» світ, засудив би Ісуса, кричачи на все горло: «Убий цього, а відпусти нам Варавву! Цього (останнього) за якийсь заколот у місті та за вбивство кинули були у в'язницю» (Лк. 23, 18-19).

Ось так, з поперемінним успіхом, боротьба між цими двома силами провадиться уже на протязі тисячоліть. Ми живемо у часі, коли, перемагає світ, коли знову випускають на свободу того, що був ув’язнений за бунт та вбивство, а в адрес Ісуса і Його Церкви, лунає: «Розіп’яти!».

Хтось з вас, може скаже, що все занадто пафосно звучить, можливо. Можливо, воно не так пафосно звучало би, якщо би серед бажаючих якщо не копнути то плюнути у священика, в Церкву, були лише ті, хто називає себе невіруючими, чи лише ті, хто дещо номінально належить до Церкви, але проблема в тому, що в останні часи почали переважати ті, хто вважає себе ледь не церковною елітою.

Якось, зовсім недавно, тиждень-два назад, «зустрів» на ФБ одного палкого неприятеля Церкви, з ним виявилось набагато простіше, він, як вважає, втратив віру у Бога ще в дитинстві, коли не зважаючи на всі його прохання Бог так і не подарував йому велосипед. Відкидаючи Бога, закономірно, що він відкидає і критикує Церкву та її служителів.

Був у мене і інший досвід. Років з десять назад, задумав я говорити тематично-катехитичні проповіді. Як прийшла черга до головних гріхів: гордість, заздрість, гнів і т.д., десь на третю - четверту неділю приходить до мене одна старша і дуже (навіть дуже) релігійна жіночка з претензіями: «може вже доста про мене проповіді говорити, може би ви трохи і про себе сказали». Ну я, якщо чесно від несподіванки навіть не зміг зрозуміти, що вона з мене хоче, де і коли я про неї говорив, але чи треба казати, що з того часу (а швидше всього і до того) вона стала одним із основних критиків на моїй парафії.

Є такий вид критиканів від яких здорової логіки ніяк не діждешся. Помер священик, досить ще молодий, але причина смерті, на превеликий жаль, дуже прозаїчна – пияцтво. На ще більший жаль, товаришила йому в цій справі і дружина. Всі про це знали і його парафіяни і жителі того села, звідки був сам. А коли в хаті два пияки, то самі розумієте яке воно там життя. Помер. І ось на похороні серед того натовпу, один із присутніх, до речі людина яка все життя ходить до церкви, голосно і претензійно заявляє: «це був справжній священик, таких більше нема. Всі ксьондзи жирують, а цей нічого ні нажив, ні придбав.» Ось так воно, як говориться: «без коментарів».

Що ж стосується критиканів з числа особливо наближених до Христового Тіла. То здебільшого – це люди із числа ображених. Ті, кому Церква в особі того чи іншого священика, єпископа не дала реалізувати всі його таланти явні і приховані, які він мав і має, а цього ніхто не цінить. Особливо, коли це чоловік який має певну, а то й ґрунтовну богословську освіту, а священичих свячень з певних причин не отримав, то така особа буде безнастанно порівнювати себе з тим, хто стоїть за престолом і знову таки, буде безнастанно (при цьому може навіть і цілком справедливо) порівнювати себе з ним на власну користь.

Досить оригінально на цьому фоні дивляться випускники УКУ, еліта Церкви. Колись давно, ще на самих початках, можливо, ще за керівництва отця Димида, була у нас якась там розмова за УКУ, швидше всього то було питання грошової збірки і ось один із моїх приятелів, дуже гарний священик, тоді, навіть з якоюсь гіркотою сказав: «Це УКУ ще нам дасться добре взнаки». Я змовчав, але про себе подумав: дурниці це все, це ж чудово, Церква потребує розумної, обдарованої молоді, люди які отримають прекрасну як світську так і богословську освіту – це дар як для Церкви, так і для держави. Але, на жаль, сьогодні з жалем спостерігаю, що той отець був правий. Недавній, ще й незакінчений скандал з пам’ятником митрополиту Шептицькому одне із яскравих тому підтверджень. А дописи в соцмережах – це просто збірка негативу, обмов та очернень, а інколи й відвертої, навіть погано замаскованої брехні, в яких домінують саме випускники УКУ. Та й інакше, отримавши гарну освіту, навчені критичного мислення, ознайомлені з богословськими працями часто багато краще як парафіяльні священики, вони з погордою глядять на всі ті храмові дійства та відправи і бачать себе в них не в ролі побожних парафіян, а в ролі театральних та ресторанних критиків.

Це дуже добре, що ви шановні є добрими знавцями богослів’я, літургіки та церковних обрядів. Саме для того аби ви могли мати ці знання і вчитися у стінах УКУ, а потім продовжували здобувати освіту в Європі, ми прості, сільські та міські священики в Україні та за кордоном збирали зі своїх і так бідних парафіян пожертви, накладали на них і на себе тягарі, які часто вже несила носити. Пес не кусає руки, яка його годує, хіба хворіє на сказ. Подумайте, може і ви хворі на гординю. Каже Христос: «Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть.» (Мт. 5, 13)

«Якби то ворог глузував із мене, я - стерпів би; якби мій ненависник та повстав на мене, від нього я сховався б. А то ти, чоловіче, моя рівня, друг мій і мій знайомий, з котрим ми собі разом любо розмовляли, до дому Божого ходили собі у святковому гуртку» (Пс. 54, 13-15).