Коли Господь хоче потягнути душу до своєї досконалої любові, Він старається відірвати її від усякого прив'язання до створених благ. Спочатку відбирає в неї дочасні блага, насолоду світу, майно, почесті, товаришів, рідних, а також здоров'я тіла і за допомогою цих втрат, неприємностей, упокорень, смерті і хвороби, віддаляє її від усього, що створене, щоб тільки у Ньому вона поклала всі свої уподобання.

Людина, перебуваючи на початку свого посвячення Богові, зазнає насолоди у духовних втіхах, якими Господь старається її принадити і знеохотити до земних втіх. Вона певною мірою відривається від сотворінь і прив'язується до Бога, але у цій прив'язаності є один дефект. Її більш притягає бажання духовних втіх, ніж правдива воля і прагнення виконати Божу волю. Людина також обманює себе,
вважаючи, що чим більше вона знаходить уподобання у своїй побожності, тим більше любить Бога. Це стає причиною того, що коли їй перешкоджають у тих вправах, якими вона насолоджується, коли послух наказує їй зайнятися чимось іншим - чи то ділами милосердя, чи то обов'язками стану, - тоді вона тривожиться і сумує. Ось загальна вада нашої нужденної людської природи - пошук у кожному ділі тільки власного задоволення. Коли ж у тих побожних практиках людина не знаходить раніше відчутої втіхи, вона відмовляється від них або обмежує їх і, так роблячи день у день, зовсім їх покидає. Така доля зустрічає багатьох людей, які - покликані Богом до Його любові - починають дорогу до досконалості і роблять на ній кілька кроків, але тільки доти, доки відчувають духовну втіху, коли ж це минає, покидають усе і повертаються на попередню дорогу.

Тому треба бути свідомим, що любов до Бога і досконалість не полягають у відчуванні ніжності і духовних втіх, але у перемозі над самолюбством і у виконанні Божої волі. Ось що говорить св. Франциск Салезій: "Бог достойний любові однаково: і тоді, коли нас потішає, і тоді, коли завдає нам болю". Св. Антоній пустельник, хоч був дуже ревний в молитві, однак скаржився: "Як би я хотів бути добрим, о Господи, але не дозволяють мені цього мої думки". Подібно жалівся св. Вернард: "Висохло моє серце, зсілося, як молоко, стало, як земля без води, я не можу здобутися на плач, - таке тверде маю серце. Не подобається мені спів, не маю замилування в читанні, не маю потіхи з молитви". Господь, доки не скріпить душу в чесноті, відходить від неї і відбирає їй всі чуттєві уподобання, щоб звільнити її від самолюбства, яке насичується тими пристрастями. Там, де раніше душа відчувала насолоду від вчинених актів пожертви, довір'я і любові, тепер, коли закінчився перший порив, робить ці вчинки з черствістю і великою мукою; не милі їй будь-які духовні вправи, молитва, читання і навіть Євхаристія; крім того - вона не відчуває нічого іншого, лише темноту і страх, їй також здається, що вже все пропало. Молиться, звичайно, і в цьому не перестає, але перебуває в сумі і має переконання, що Бог вже не хоче її вислухати.

Бог, бажаючи нас ще більше очистити і звільнити від кожної чуттєвої приємності, щоб повністю з'єднати зі Собою через чисту любов - що ще робить? Поміщає нас у ярмі духовної посухи і внутрішніх мук, що перевищують усі інші внутрішні й зовнішні страждання, які людина може будь-коли перетерпіти. Він позбавляє нас усвідомлення того, що ми перебуваємо в ласці Божій. Залишає нас серед найгустішої темряви, де нам важко знайти Бога.

Духовні письменники називають таку пробу ніччю. Коли ж надійде така ніч, коли радість минеться, настає дивна і болюча зміна. Зір душі, який бачив усе виразно, тепер затемнився, розум, який так радо займався Богом, притупився, серце, яке палало любов'ю, не відчуває нічого. На місце гарячої ревності прийшла байдужість до чеснот. Душа бачить лише темряву та страшні привиди, ховається зі страху перед Богом. Людині, яка переживає таку ніч, здається, що Бог дозволяє, щоб її переслідували найстрашніші спокуси почуттів, які є супутниками найпринизливіших порухів її органів, або також викликає в неї думки, повні недовіри і розчарування та навіть ненависті до Нього. Людині здається, мовби Бог відкинув її від себе і більше вже не слухає її молитов. Бо намови диявола тоді є страшні, а розбуджена пожадливість, перебуває у великій темряві. Хоч людська воля противиться спокусам, проте людина тоді не вміє добре розрізнити, чи робить це як слід, чи також їм піддається. Тому зростає безмежно її страх, що вона втратила Бога і що Бог заслужено, через невірність у цій боротьбі, залишив її повністю. Їй здається, що вона вже дійшла до повного падіння, - що вже більше не любить Бога і що Бог її зненавидів.

Святі ось як описують цей стан душі: "Бувають хвилини, - пише св.Тереза, - коли ми не відчуваємо жодного запалу до духовних вправ. Минуле пішло в непам'ять - мені здається, що я не зробила нічого доброго у своєму житті. Усе виглядає, наче сон. Фізичні терпіння гноблять мене, розум притемнюється, я не думаю про Бога й сама не знаю, що діється зі мною. Беру книжку - однак не розумію ані слова з того, що читаю. Відчуваю в собі недосконалості, брак замилування до чеснот і давньої готовності до терпінь. Відчуваю, що не зможу протистояти найлегшій спокусі, що готова відступити перед найменшою перешкодою. Мені здається, що я обманюю тих, які думають про мене добре. Я хотіла б сховатись, щоб ніхто не бачив мене. Єдиною розрадою для мене в такому стані є те, що при Божій помочі я не ображаю Бога більше, як звичайно, а також думка, що я не лише не бажаю полегші в моєму терпінні, але готова терпіти до кінця мого життя, якщо така буде Божа воля. Я піддаюся Богові всім серцем і прошу про ласку не образити Його".

"Невимовна тривога, - кличе блаженний Севастіян Вальфре, - огортає серце, коли бачу себе в темноті і духовній зневірі, а при цьому не можу бодай полегшити собі, коли не знаходжу помочі у свого провідника, який або мене не розуміє, або не має досвіду в тих справах. Бог доводить майже до розпуки душу, яку для проби залишає в самітності. У такому стані бідна душа думає, що все, що вона говорить, що планує, що робить - нічого не варте, ні до чого не придасться. Якщо в такі важкі хвилини душа не погодиться з Божою волею, не чекатиме на повернення спокою і не віритиме, що після зими прийде радісна весна - лишається для неї лише один лік, а саме: не знеохочуватись, уповати на поміч Бога і чекати на Його милосердя у слушний час".

Підготували Традиційні сестри-монахині ЧСВВ Провінції Божого Милосердя
Дзвін з Фатіми 6(65), листпад-грудень 2012 р.Б. http://www.saintjosaphat.org