Сьогодні Церква святкує пам'ять Отців Першого Вселенського Собору, який відбувся у Нікеї у 325 році. Тепер ця місцевість називається Ізник і знаходиться на території Туреччини. Для сучасного покоління пересічних християн ця подія мало про що говорить.

Однак, у той час вона відіграла величезне значення, оскільки вплинула на подальший розвиток Церкви. Згадкою про неї є Символ віри, який ми щодня промовляємо, зокрема у Літургії, перша частина якого була прийнята саме на цьому Соборі.

Головною інтригою, але зовсім не темою, цього Собору було те, що його скликав не хтось з церковних ієрархів, але імператор Констянтин († 22 травня 337), якого Церква почитає як святого. Через це у богословських колах до сих пір час від часу лунають питання про його канонічність.

Проте, головним питанням, яке було піднято на Соборі була єресь Арія. Був він священиком, родом з Лівії. На вигляд високого зросту, худорлявий, аскетичної постави. Серед своєї пастви, особливо серед жінок, він втішався неабиякою славою, зокрема через свою красномовність. У вирі боротьби за єпископський трон, він почав стверджувати, що Син Божий є творінням Бога Отця, а не його Сином. Таким чином Арій цілковито перекреслив те, про що пишуть Євангелисти, а саме, що Христос є Сином Божим (Мт. 16,16).

Що стало причиною того, що Арій схибив, сказати важко. Зрештою, серед тогочасного духовенства він знаходився на перших ієрархічних щаблях. Проте, деякі церковні історики проливають світло і на цю проблему, вказуючи на те, що саме надмірна гордість була характерною рисою Арія, яка звела його на манівці. Але, його виступ не був без негативних наслідків. Він чи не вперше у історії первісної Церкви як представник пресвітерства кинув клич правді Євангелія.

Однак, для мене подивугідним є те, що тогочасні ієрархи не мовчали на єресь, яка дуже сильно вдарила свого часу не тільки по Церкві, але і по суспільству в цілому. І пам'ять про них Церква зберігає до сих пір.

Пишу ці рядки зокрема і тому, що ЗМІ активно рекламують завтрашній «марш рівності», який по своїй суті є демонстрацією гріха з подальшими претензіями на його легалізацію. Будучи у Римі, я неодноразово бачив усі ці паради і дуже добре знаю, що за цим усім стоїть. Сумне видовище.

Пригадуються слова Тараса Шевченка:

              «Село неначе погоріло,

               Неначе люди подуріли»

Усі ці марші - це ніщо інше як боротьба диявола людськими руками з тим, що є найсвятішим Божим сотворінням – сім`єю.

Це є спосіб легалізувати знищення людства.

І те, що найбільше вражає – це відверта ворожа пропаганда різного роду збоченств. На того, хто виступає проти цього накладається клеймо несучасного, не толерантного, не європейця, тощо.

Відколи існує людство, відтоді існують усі гріхи властиві людині, у тому числі гомосексуалісти, лесбіянки і т.д.

Христове милосердя є велике і воно не відкидає нікого, хто кається і бореться з гріхом. Навіть, якщо у тій боротьбі гріх переміг. Але, тут важливою є боротьба.

Проте, ніколи не можна змиритися з тим, коли у світі, зокрема в Україні є намагання сказати на чорне, що воно є білим, а біле назвати чорним. Хочу звернутися до усіх, хто мене читає, не бути байдужими. Рано чи пізно сусідський вогонь перекидається на власну хату. Ніколи не можна толерувати зла!

Свого часу Отці в Нікеї не мовчали на зло, яке роздирало тогочасне суспільство. Коли ми хочемо бути послідовниками тих Отців, не мовчімо і ми.

Збережімо сім`ю!

Збережімо людство!

о. Юстин Бойко, студит / http://catholicnews.org.ua