Війна увірвалася в наше життя несподівано, зненацька, без запрошення, як кривава господиня. Своїми кістлявими руками вирвала із наших сімей найкраще, найдорожче — наших дітей та чоловіків. І почала господарювати їхніми долями.
Після місячного шоку, коли наші сини готувалися на Яворівському полігоні, а у серці ще жевріла надія «може мого не візьмуть», раптово прийшло протверезіння: «Вже нічого зробити не можна... Потрібно готувати бронежилети, шоломи, рюкзаки...»
До останнього дня вірили, що все це швидко минеться, закінчиться, що це якесь непорозуміння, що діти наші і чоловіки просто нікуди не поїдуть.
Але поїзд від’їхав... і забрав з собою останню надію.
Одні ... серед пустого перону... Очі нічого не бачать, серце просто перестало битися, всередині порожнеча, а груди здавив страшний біль, який розчавив усе єство.
Світ спорожнів, почорнів і нічого, крім пекучого болю та мертвого отупіння не залишилося. І раптом, серед цієї порожнечі, ніби блискавка, майнула думка: «Одна надія на Бога». Це була та тоненька павутинка, за яку вхопилася думка. Але вхопилася міцно, майже вп’ялася в мозок, стиснула його до болючого відчаю.
Пам’ятаю постійні прощі в Страдч, Гошів, Зарваницю. І вдома безліч молитов... Але всього цього було замало...
22 липня 2014 р. Цей день змінив усе. При храмі Покрови Пресвятої Богородиці в с. Болехівці Дрогобицького р-ну Львівської області, яку очолює отець Іван Смеречанський, запрацювала спільнота «Матері в молитві».
І ось ми зібралися всі разом — всі ті, чиїх дітей та чоловіків забрала ця страхітлива війна. І, мабуть, вперше ми не були самотні. З нами, серед нас був Всемогутній Бог, якому ми довірили свій біль, свою муку, своїх дітей.
Кожен день, а не один раз на тиждень, по 2-3 години ми не виходили з церкви, ми не вставали з колін, ми молили-благали Бога про захист і охорону, помилування для своїх дітей і всіх воїнів, у яких теж були матері. Сюди ми несли свої тривоги , болі і вкладали їх в материнське серце Пресвятої Богородиці й повністю довірились їй.
Кожен день, 365 днів, в дощ і спеку, в сніговицю і заметіль ми йшли до церкви за порятунком для наших дітей і наших душ.
Пригадую, як хтось зі старших людей розповідав, що в роки Першої світової війни, жінки одного села молилися на вервиці, щоб їхні діти і чоловіки повернулися з війни живими і неушкодженими. Тепер наша спільнота матерів у молитві зробила намір — молитися спільно на вервиці, щоб усі повернулися живими і неушодженими додому.
Бог почув наші молитви. Сьогодні всі наші діти і чоловіки вдома. Вони живі та неушкоджені.
Але діти інших матерів зараз серед вибухів і смерті. Значить є ще що просити в Матінки Божої і Всемогутнього Бога. Тому кожного вівторка знову звучатиме: «За мир в Україні, за припинення війни, за всіх воїнів Української армії, які воюють на Донбасі і за наших дітей, за наші сім’ї, родини, за всі наміри, які ми принесли під Покров Матінки Божої і Всемогутнього Бога...»
Вервиця в наших руках, в руках усіх матерів — це порятунок для світу і надійний захист нашої України.
І тому я хочу сьогодні сказати:
Моя молитва, сину, Тебе уберегла,
Як ти в окопах бився,
Я на посту була,
Як ти стріляв з гармати,
Чи варту ніс нічну
Я вервицю тримала — фортецю захисну.
І серед смерті бою,
І серед мін страшних
Покровом закривала
Пречиста Діва всіх.
І навіть «Смерчі» люті
Здолать вас не змогли,
Бо мамина молитва врятує всіх завжди.
http://www.misionar.in.ua/
