Головна » 2009»Вересень»26 » Повчальні історії, притчі » Історії, оповідання, притчі
02:00
Історії, оповідання, притчі
Одного разу мені приснився сон. іду я берегом моря, а поруч - Христос. на піску залишаються два ряди слідів - мої і Його.
Уві сні мені прийшла думка, що кожен слід відображає один день мого
життя. Ястав і озирнувся - ген вдалині мої сліди губилися з виду. Я
помітив, що деяких місцях була лише одна пара слідів, а не дві.
Я приглянувся ще раз і здивувався. Одна пара слідів була в тих
місцях, які відображали найсумніші дні мого життя - дні, сповнені
страху і нетерпеливості, егоїзму і смутку, випробовувань і сумнівів,
непевности і страждань.
Тоді я звернувся до Господа з докором:
"Ти обіцяв, що будеш з нами по всі дні нашого життя. то чому ж ти мене залишав у найважчі дні мого життя?"
Христос усміхнувся:
"Любий мій сину, я не полишав тебе ані на мить. Самотні сліди у
найважчі хвилини твого життя, що ти бачив, - це Мої сліди... У ті важкі
дні Я ніс тебе на руках".
У одного чоловіка був маленький син.
І як то часто буває з малими дітьми, так і він був дуже непосидючий та
любив робити збитки іншим людям, свої дитячі збитки, які вважав за один
із способів розваги.
Сусіди часто скаржилися на те, що Петрусь (так звали малого) знову
зламав молоде деревце, або кидав камінням в їхнього кота, або набив
когось із сусідських дітей чи на якусь іншу шкоду, заподіяну ним.
Батько докладав багатьох зусиль, щоб відучити сина від такої
вдачі, проте всі його зусилля були марними. Тоді одного разу він сказав
йому: "Бачиш ось дерев'яний паркан довкола нашого подвір'я? Тепер після
кожного твого поганого вчинку я забиватиму в нього цвяхи. А коли
робитимеш якесь добро - витягуватиму їх."
Хлопчик посміхнувся і далі побіг бавитися з дітьми.
Минали роки і цвяхи в дерев'яному паркані збільшувалися щодня.
Коли Петрусь підріс, зрозумів, що його дитячі пустощі спричиняють
іншим людям біль. Йому стало прикро за це і старався тепер робити
якомога більше добрих справ. Наснаги для цього йому також додавали
цвяхи в паркані.
На той час, коли Петро закінчив уже інститут і влаштувався на роботу, батько повитягав всі цвяхи.
Син з радістю підійшов до батька і каже: "Ось бачиш! Моїх добрих діл вже більше ніж було в дитинстві поганих".
Вони підійшли разом до паркана та подивилися на те місце, де свого часу були забиті цвяхи. І справді, їх там не було жодного.
Батько був радий, що син зміг виправити себе та обрати добру дорогу в
своєму житті, однак зауважив: "Цвяхів вже нема, але від них залишилися
сліди, які ніколи не зможуть зникнути". =========================================================================================================
Кожен мешканець квартири, в якій жив і я, знав,
наскільки Потворний був потворний. Місцевий кіт. Потворний любив три
речі на цьому світі: боротьба, поїдання залишок і, скажімо так, любов.
Комбінація цих речей плюс мешкання без даху залишила на тілі Потворного
незгладимі сліди. Спершу, він мав лише одне око, а на місці іншого зяяв
отвір. З того ж самого боку було відсутнє і вухо, а ліва нога була
колись зламана і зрослася під якимсь неймовірним кутом, завдяки чому
створювалося враження, що кіт весь час збирається повернути за ріг.
Його хвіст давно був відсутній. Залишився лише маленький огризок, який
постійно сіпався.
Коли б не безліч болячок і жовтих струпів, що покривають голову і
навіть плечі Потворного, його можна було б назвати темно-сірим
смугастим котом. В будь-кого, що хоч раз поглянув на нього, виникала
одна і та ж реакція: до чого ж потворний кіт. Всім дітям було
категорично заборонено торкатися його. Дорослі кидали в нього камені.
Поливали з шланга, коли він намагався увійти до будинку, або затискали
його лапу дверима, щоб він не міг вийти.
Потворний завжди проявляв одну і ту ж реакцію. Якщо його поливали з
шланга — він покірно мокнув, поки мучителям не набридала ця забава.
Якщо в нього кидали речі — він терся об ноги, ніби просячи вибачення.
Якщо він бачив дітей, він біг до них і терся головою об руки і голосно
нявкав, випрошуючи ласку. Якщо хто-небудь все-таки брав його на руки,
він тут же починав смоктати куточок сорочки або що-небудь інше, до чого
міг дотягнутися.
Одного дня Потворний спробував подружитися з сусідськими собаками.
У відповідь на це він був жахливо покусаний. Зі свого вікна я почув
його крики і тут же кинувся на допомогу. Коли я добіг до нього,
Потворний був майже мертвий. Він лежав, згорнувшись в клубок. Його
спина, ноги, задня частина тіла абсолютно втратили свою первинну форму.
Сумне життя добігало кінця. Слід від сльози пересікав його лоб. Поки я
ніс його додому, він хрипів і задихався.
Я ніс його додому і більш всього боявся пошкодити йому ще більше. А
він тим часом намагався смоктати моє вухо. Я притиснув його до себе.
Він торкнувся головою долоні моєї руки, його золоте око обернулося в
мою сторону, і я почув муркотання. Навіть відчуваючи такий страшний
біль, кіт просив про одне — про крапельку прихильності! Можливо, про
крапельку співчуття. І в той момент я думав, що маю справу з самою
люблячою істотою зі всіх, кого я зустрічав в житті. Найбільш люблячим і
найкрасивішим. Ніколи він навіть не спробує вкусити або подряпати мене,
або просто покинути. Він лише дивився на мене, упевнений, що я зумію
пом'якшити його біль.
Потворний помер на моїх руках перш, ніж я встиг дістатися до
будинку, і я довго сидів, тримаючи його на колінах. Згодом я багато
роздумував про те, як один нещасний каліка зміг змінити мої уявлення
про те, що таке дійсна чистота духу, вірна і безмежна любов. Так воно і
було насправді. Потворний повідомив мене про співчуття більше, ніж
тисяча книг, лекцій або розмов. І я завжди буду йому вдячний.
У нього було покалічено тіло, а у мене була травмована душа.
Настало і для мене час вчитися любити вірно і глибоко. Віддавати
ближньому своєму все без залишку.
Більшість хоче бути багатше, успішніше, бути улюбленими і красивими. А я завжди прагнутиму до одного — бути Потворним.
========================================================================================================
БАМБУК
В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.
З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцнішим. Думка про
те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.
Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: "Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога".
Красень-бамбук передчував, що настала довгожданна мить, і з радістю відповів: "Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш".
Голос Пана, однак, був поважний. "Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати".
Бамбук відсахнувся: "Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму
саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але, прошу тебе, не
рубай мене".
"Любий бамбуку, - промовив Пан, - я не зможу тобою скористатися, якщо дозволю, аби ти продовжував рости".
Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав
повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і
прошепотів: "Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене,
то роби, як знаєш".
"Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пообривати листя".
"Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою красу, то залиш мені принаймні гілки і листя".
"Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися".
Бамбук знову похилився і прошепотів: "Пане, ріж і обривай".
Господар саду зрубав дерево, обпиляв його гілки, розрізав уздовж
стовбур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке
витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець
стовбура і спрямував воду до спраглої землі.
Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жолобом. Господар посіяв там рис, а згодом зібрав багатий урожай.
Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.
Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе,
захоплюючись власною вродою. І щойно тоді, як його зрубали, - став
каналом і почав оживлювати ціле королівство.
Те, що ми називаємо "стражданням", Господь Бог називає "ти Мені потрібен".
Б.Ферреро. Збірка "Це знає тільки Вітер" ========================================================================================================
ЗУСТРІЧ
- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, -
розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали,
напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і
напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені
сподобалася.
"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став
міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так:
якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих
часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце
лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє,
попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях
безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь
враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі.
Й тут я припустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла
зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою
тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно
було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до
краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні
стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - подумав я і зазначив
тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми
вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути,
як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський
потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу
зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й
довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі.
Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у
світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу
повторити свою гру з новим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та
дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись
зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. - Я не
приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода,
що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?
Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських
зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми
незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі
трапляються тільки раз у житті!
Одного разу злодій заліз в монастир, щоб
пограбувати. Але через вікно побачив, як якийсь монах проходить крізь
стіни. «Оце було б добре навчитися, - подумав злодій, - якби мені це
знадобилося в моєму житті».
Наступного дня цей злодій прийшов до монаха, ніби проситися в монастир. Монах уважно подивився на юнака і відповів:
-Гаразд, ми тебе візьмемо, але поки що ти буде чисти чаші.
Злодій зрадів, що зможе залишитися в монастирі і при нагоді
навчитися проходити крізь стіни. Проходили дні за днями – от уже й
півроку пройшло, а злодій все чистить чаші і ніяк не зможе збагнути, ну
як можна пройти крізь стіну. Думав він думав і нарешті звернувся до
монаха, щоб той його навчив.
-Для цього потрібен час, - промовив з посмішкою монах, - ти сам навчишся.
Дні проходили в монастирі, а злодій ну ніяк не міг заспокоїтися, все
хотів навчитися – пару раз навіть чоло розбив. Одного разу кличе монах
юнака до себе:
-Я думаю, що хватить з тебе протирати чаші і займатися тільки
прибиранням. Я бачив, що в тебе гарний почерк, тому будеш
переписувачем, будеш переписувати Святе Письмо і інші духовні книги. Так юнак з злодія став переписувачем Священних книг. Проходив
час і юнак так захопився переписуванням і молитвою, що зовсім забув, що
збирався навчитися переходити крізь стіни. Він все навчався, роздумував
над своїми колишніми помилками. Щиро посповідався зі всього життя.
Потім вирішив стати монахом.
Одного разу монах сказав юнакові:
-Піди, принеси мені книгу Псалмів, яку недавно переписував.
Молодий юнак, тепер вже монах, зайшов в бібліотеку крізь стіну, сам
того не помічаючи. Він перестав думати про життєві турботи, перестав
хотіти переходити крізь стіни задля грабунку – в нього з’явилися нові
цінності, хоч він і навчився проходити крізь стіни, та йому це вже не
було важливим.
Усі права застережено. Повне або часткове використання матерiалiв www.traducionalist.at.ua дозволяється за умови посилання (для iнтернет-видань — гiперпосилання) на www.traducionalist.at.ua. Увесь матеріал, представлений на сайті www.traducionalist.at.ua, взятий з відкритих джерел. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій.
