11 грудня 1925 року Божого світлої пам'яті Папа Пій ХІ проголо­сив для цілого світу енцикліку Quas primas - про царську гідність Хрис­та, нагадуючи всім, що Він має упо­вні царювати вже в нашому земному житті. Цією енциклікою Папа уста­новив у Католицькій Церкві свято Христа-Царя, яке має святкуватися щорічно в останню неділю жовтня:

"Нашим апостольським автори­тетом установлюємо свято Господа нашого Ісуса Христа-Царя, яке має святкуватися в усьому світі щорічно в останню неділю місяця жовтня (...). Доручаємо також у цей день що­річно відновлювати посвяту всього людського роду Найсвятішому Сер­цю Господа Ісуса, яке Наш попередник, святої пам'яті Пій Х, наказав по­вторювати кожного року".

Папа призначив святкування того свята на неділю, "щоб не тільки духовенство через Службу Божу й у священичих молитвах зі свого боку віддало честь Божому Цареві, але також, щоб і люд, вільний від що­денних занять, дав Христові в дусі святої радості славне свідчення по­слуху і свого підданства". Остання неділя жовтня найбільше наближена до днів поминання наших померлих, щоб вказати на глибокий зв'язок во­юючої Церкви на землі, терплячої в чистилищі та тріумфуючої в Небі1. Установлення свята під кінець року вказує, що людство аж в останніх ча­сах по Воскресінню Христа зможе з допомогою ласки прийняти Господнє царювання. Проте статися це може на тому світі, не при кінці світу, коли Вселенна переміниться - як випли­ває зі Свято Письма й католицької Традиції, що переконана про най­вище право Христа до царювання. І саме те, власне, відвічне право під­твердив і чітко проголосив у 1925 р. папа Пій ХІ в даній енцикліці, яка є живим документом і програмою для католицьких поколінь, як маємо ді­яти в сьогоднішньому світі.

Причина зла і лік від нього

На початку своєї енцикліки Пій ХІ вказує, чому в сьогоднішньому світі існує стільки зла, війн, ненави­сті, незгоди не тільки в суспільстві, а й у самих родинах, між народами. Так мало в ньому любові й миру, якого всі так прагнуть, та не можуть віднайти. Яка цьому причина? І Папа дає чітку відповідь: "навала зла (...) тому навідала світ, що дуже багато людей усунуло Ісуса Христа і Його найсвятіший закон із власних звича­їв та приватного, родинного і публіч­ного життя". Більше того вказує, що й надалі "і в майбутньому не заяс­ніє певна надія постійного миру між народами, допоки як окремі особи, так і держави не будуть сторонити­ся і заперечувати панування Нашого Спасителя". Напевно, кожен зразу ж запитав би, як з цього вийти, як по­вернути той мир, спокій та інші сус­пільні добра? Сьогодні утворюють спільні міжрелігійні, міждержавні та інші комісії для врегулювання тих чи інших непорозумінь та відмінностей у поглядах, бажають через діалог ді­йти злагоди. Та, на жаль, цього ні­коли на вчинять, навіть коли б самі були святими мужами, то хіба через те на короткий час стримають хво­робу, але ніколи її не ліквідують і не вилікують. Існує тільки один єдиний лік, на який саме вказує Папа: "не можна (...) найкраще спричинити­ся до привернення й утвердження миру, як тільки повертаючи царю­вання Нашого Господа".

Тому кожен християнин в міру своїх можливостей має боротися мо­литвою та жертвою, словом та вчин­ками за царство Христа в людських душах, в родинах, в навчальних і державних закладах, у Парламенті, у своїй державі та в цілому світі. Не можна бути пасивним до цієї справи і говорити, що це мене не стосуєть­ся, бо на світі є тільки два табори, третього не може бути, якщо ти не в одному, то означає, що ти пере­буваєш в другому, можливо, навіть не усвідомлюючи того. Папа Лев ХІІІ у своїй енцикліці Humanum genus це описує так: "Людський рід... по­ділився на два різні табори; з яких один бореться неустанно в обороні правди і чесноти, другий боронить це, що противиться правді й чесно­ті. Перший з них - це Царство Боже на землі, це є правдива Церква Ісуса Христа... Другий табір - це царство диявола, під владою і пануванням якого залишаються всі ті, які не по­слухалися Божого й вічного права.

Cв. Августин влучно і коротко описав причину і джерело обох тими словами: "Двоє царств утворила двояка любов; земне царство утво­рила власна любов, яка дійшла аж до погорди Бога; небесне царство ж утворила любов Божа, яка дійшла аж до погорди себе" (Св. Августин, Decivitate Dei, I. XIV, c. 28, P.L.XLI, 436).

Інші причини проголошення свята Христа-Царя

Проголошення енцикліки від­булося в кінці Святого Року, через який уділялися вірним особливі від­ пусти, і Папа, згадавши про велику мозольну місійну працю, зрошену кров'ю мучеників, та здобуття для Церкви за ласкою Божою багатьох душ, говорить, що це найкраща по­дяка Христу-Цареві за Його щире благословенство. Одночасно згадує про численний люд, що відвідував їх прощами у вічному місті Римі, а та­кож канонізації, що відбулися цього часу.

Цей рік був 1600-річницею від того часу, коли відбувся І Нікей­ський Собор. "Цей Собор визначив і як догму католицької віри подав, що Єдинородний Син є єдиносущ­ний з Отцем - а заразом, долучаю­чи до Символу віри слова "єго же царствію не будет конца", ствердив царську гідність Христа". Тому це не проста річниця згадки про нього, бо саме він чітко визначив і проголосив у символі віри науку про всесвітнє царювання Христа, яку традиція за­вжди зберігала в Католицькій Церк­ві від апостольських часів. А те що вона дійсно була від апостолів, на­ведемо бодай один вислів апостола народів св. Павла: "Мусить, бо він царювати" (І Кр. 15, 25).

Опісля Святіший Отець вказує, що не тільки він один бажав цього, а численні з духовенства просили про установлення свята, де б особливо підтверджувалася царська гідність Христа. Поручає, щоб людям в той день духовенство роз'яснювало суть свята та отримати багатство небес­них і земних дарів. "Шановні Брати (...) вже буде Вашою справою - те, що Ми скажемо про честь Христа- Царя, викласти доступно людям в тому дусі, аби ця річна урочистість принесла їм якнайбільшу користь у майбутньому". Тому згідно наказу і побажання нашого Найвищого Ар­хиєрея і Пастиря хочемо предста­вити вірним у письмовому вигляді роз'яснення, суть і значення того свята.

На превеликий жаль, сьогодні треба запитати, хто ще з амвонів церков говорить про Христа-Царя, про належне Йому пошанування, не тільки приватне і в церкві, але публічне богопочитання в держа­ві, державних установах, у школах та університетах; у яких ще греко-католицьких церквах в останню не­ділю жовтня взагалі святкують це свято та співають окрему службу (антифони, тропарі, Апостола, Єван­геліє тощо) для прослави в честь Христа-Царя? Чому не святкують? Чому не говорять? Чому відзначають свято Святого Письма, а про Христа-Царя і не згадають? Чому не слу­хають голосу Папи? На традиціона­лістів модерністи говорять, що вони непослушні, але виглядає якраз на­впаки...

Христос є Царем над людськими умами, над людською волею і над серцями

"Я - дорога правда і життя". Центром всього є Христос. У Старо­му Завіті дуже багато говориться про Христа як Царя, Папа згадує тільки деякі вислови. У Новому Завіті про­голошується, що Він є "Цар царів і Володар володарів" (Од. 19, 16), та й сам Ісус Христос сказав до Пилата: "Я є Цар" (Йо. 18, 37). Той Цар буде останнього дня судити всіх людей за їхніми вчинкам2.

Він є нашим Царем, а ми слуга­ми, що виявляємо Йому свою пошану через послух. Хто приймає Христа-Царя, той приймає його волю, за­кон і науку. Показує нам свою волю, а ми мусимо її виконувати. Воля ж Христа - це дві заповіді любові, де­сять заповідей Божих, шість церков­них заповідей і закон Церкви, тобто те, що навчає Церква. Ісус Христос був Царем для апостолів і людей, які були разом з ним і прийняли Його науку. І по вознесінню Його Цар­ству не буде кінця як на небі, так і на землі, бо сам це сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мт. 28, 18). Він є між нами через своїх послів, але Він залишається Царем. Його посли є тільки голосом Царя і не мають права змінити волі Христа й мусять завжди слідкувати чи чинять і говорять по Його волі. Тими послами є священики і єпис­копи, а тим єдиним правдивим Його царством є Католицька Церква, вона дає нам Христа в Службі Божій, в якій Ісус відновлює свою жертву.

Він мешкає у Церкві в кивоті й тому ми хочемо до Нього часто при­ходити, бути в Його присутності, з Ним розмовляти. Христос присутній у святих Тайнах, у яких Він діє за посередництвом священика, немов свого знаряддя, наприклад, коли священик дає розгрішення в тайні Св. Сповіді, то це Христос прощає і розгрішає нас. Він є не тільки у Свя­тих Тайнах, але й у Своїй правді, а крім Нього немає іншої правди, і хто її відкидає, той відкидає само­го Христа. Церква посідає і зберігає Христову правду, тобто Його науку. Вона її зберігає і буде зберігати чи­стою і непомильною аж до кінця сві­ту, бо ворота пекельні не здолають її отруїти й знищити. Церква отримала Його волю, якщо хочеш знати волю Божу, то треба прийти до неї і запи­тати, а священик скаже, що це є за­повіді Божі й та наука, яка постійно передається в Церкві від апостолів аж до сьогодні. Якщо будемо вірні Христу на землі й будемо боротися тут за тріумф Його царства, то буде­мо з Ним у Небесному царстві.

Але поряд з царством Христа на землі є інше царство - диявола. Якщо ми не бажаємо бути під солод­кою опікою заповідей царства Хрис­тового і Його волі, то ми автоматич­но попадаємо під тяжке ярмо дияво­ла й ворогів Христа. Є одна дорога до Неба, але багато доріг до пекла. Найбільшими дорогами до пекла є гординя, гріх самого диявола, і нечи­стота (неморальність), якими йдуть більшість людей на згубу, але також є й інші гріхи, й фальшиві науки, які навіть прикриваються Христом, але не несуть повноти цієї науки і зво­дять багатьох з правдивої дороги, то саме ними користується диявол, щоб найсильніше воювати проти царства Христа і Його стада. Це справа дия­вола, щоб у людях був інший світо­гляд, принаймні двоякий, що можна служити Богу й мамоні3, можна бути віруючим, ходити до церкви, моли­тися і жити за засадам того світу, далі свідомо грішити, забавлятися грішними утіхами, порушувати Божі заповіді. Не можна служити Христу на 60%, а 40% - для диявола, не можна служити Богу й дияволові: "Яка спільність праведности з без­законням? - говорить св. ап. Пав­ло. - Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з не­вірним? Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бо- га живого (...). Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, - каже Господь" (ІІ Кр. 6, 14-17). А для того, щоб у нас не було цієї половинчастості, потрібно, як говорить Папа Пій ХІ, визнати "Христа як Царя сердець", бо тільки та людина може цілкови­то належати до Ісуса, коли полю­бить Його всім серцем, і в якому не лишиться більше місця для любові цього світу з його диявольськими спокусами. А до цього нас спонукає ще й та причина, що Ісус Христос є Богом і одночасно людиною, та посі­дає як людина Божу любов Пресвя­тої Тройці, а та Божа любов знахо­диться в Його Найсвятішому Серці, яке дозволив пробити і віддати нам, щоб за посідання нами того найлю­бішого Серця взамін ми не вагалися віддати Йому любов наших сердець на цілу вічність. Ось так Він має бути нашим Царем у переносному зна­ченні: в наших умах і волі, а найго­ловніше, в нашому серці, бо каже: "Сину, дай мені своє серце". Як лю­дина, Він отримав від Отця "...владу, славу й царство..." (Дан. 7, 13-14); бо Христос як Слово Боже, будучи єдиносущним Отцю, все має спільне з Ним, а тим самим, отже, і найвище та необмежене панування над всіма створіннями".

Христос у Св. Літургії

Святіший Отець згадує також, що від найдавніших часів Церква у Св. Літургії і в різних молитвах зга­дувала про гідність Христа як Царя, тому нагадує одне з найбільших пра­вил, яке було від самих початків, що християни молитвою виражали свою віру: "молитва Церкви є правилом віри", чи як ще говорять: lex orandi, lex credend (закон молитви є зако­ном віри). Тому це є ще одним до­казом почитання віддавна Христа як Царя. Тут Папа згадує, що в цьому діють однозгідно як латинські, так і східні обряди. Дещо більше пред­ставмо, як у нашому обряді під час Св. Літургії прославляємо Христа-Царя в день цього свята.

На великій вечірні в стихирах на "Господи возвах" співаємо: "Прий­шовши з Неба, Христе Царю, ти - над усіма, вище всякого началь­ства й влади, і сили, і володарства, і всякого славного імені, не тільки на цьому світі, але й у майбутньому...4". Як зрозуміло в тих словах поясню­ється влада Христа, що прийшов з Неба, як Бог, Який на землі є вищий понад всяку владу й силу, не просто в самих душах, а дійсно й реально Він має панувати над кожною дер­жавою, а вони мають віддавати Йому честь і славу. А під час Литії визна­ємо: "Царство твоє, Христе Боже наш, хоч є у світі, однак не від світу цього (...), Цар великий усієї землі. Тобою царі царюють і сильні пишуть правду". Не тільки в серцях є цар­ство Твоє, а й у цьому світі, тому ба­жаємо публічно визнавати Тебе між усіма людьми. А та правда - це Твої Заповіді, саме згідно них правителі держав мають писати державні за­кони. У прокімені співаємо: "Цар­ство Твоє, царство всіх віков, і вла­дичество Твоє во всяцім роді і роді".

На Святій Літургії свята Христа-Царя в Антифонах співаємо стишки з псалмів Давида:

"Вознесу Тя, Боже мой, Царю мой, і благословлю ім'я Твоє в вік і в вік віка. - Ти єси сам Цар мой і Бог мой. - Кто єсть сей Цар слави; Гос­подь сил, той єсть Цар слави".

А після входу на "Премудрость": "Аз поставлен єсьм Цар от него над Сіоном, горою святого єго".

О які прекрасні ці вислови! І хіба душа може не стриматися від вели­чання Царя Христа, і хіба в душі не піднесеться дух гонору та ревність у службі такому Царю, хіба людина, яка співає це, не зрозуміє, що той "Цар слави" бажає публічної чес­ті від своїх сотворінь і своїх слуг? А певно, що так.

Та можливо найкраще оспівуємо царство і владу Христа в кондаку: "Царю віков безсмертному, єдиному Христу Богу поклонимся і припадем зовуще: Тебі дадеся власть і честь, і царство, і всі людіє Тебі поработа­ют: власть Твоя - власть вічная, і царство Твоє не разсиплется, нас бо ради воцарися предвічний Цар Хрис­тос".

І коли співаємо або слухаємо це все в день свята Христа-Царя, то людина набирає відваги до боротьби за царство Христа у своїй душі, в ро­дині, в державі й цілому світі. Коли ми з увагою беремо участь у бого­служіннях на честь Христа-Царя, то отримуємо небесну ласку від предві­чного Царя, через яку в нашій душі скріплюється чеснота мужності, яка особливішим чином була нам уді­лена на Святій Тайні Миропомазан­ня, що вчинила нас воїнами Христа. Тому, скріплені ласкою Божою, не маємо чого боятися, а навпаки, вою­вати за такого славного і найвищого Царя в цьому світі.

А під кінець Служби Божої у Причаснику співаємо, той останній і підсумовуючий гімн Христу-Царю: "Господь Судія наш, Господь Князь наш, Господь Цар наш, той нас спа­сет. Аллилуя".

Хай буде слава і честь Христу-Царю на віки вічні!

Залежність людини і суспільства від Бога з причини акту сотворення

Бог є нашим Сотворителем, а ми Його сотворіннями. Без нього ми б не існували, Йому завдячуємо за все, кожен дар від Нього похо­дить, навіть любов у наших серцях маємо від Нього. Тому сотворіння має обов'язок любити свого Творця і виявляти Йому послушність. Той обов'язок є безоглядний, жодна лю­дина не може сказати, що має якесь право, щоб від нього утриматися чи його не виконувати.

Катехизм навчає, що ціллю на­шого життя є пізнати й полюбити Бога, Йому служити на цьому світі, щоб бути щасливими разом з Ним у майбутньому житті. Не можемо твер­дити, що любимо Бога, якщо Йому не служимо. Не можемо говорити, що служимо Богу, якщо не підпо­рядковуємося праву Христа-Царя. "Якщо любите ви Мене, - нагадує Спаситель, - Мої заповіді берегтиме­те" (Йо. 14, 15).

Бути сотворінням Божим не зале­жить від людини, хоче вона того чи не хоче, вона є цілком залежна від Нього, і має життя від Нього. Подібно є також і з кожним суспільством. Бог сотворив і дав людям суспільну при­роду, тобто потребу в інших людях. Тому, як одиниці, так і спільнота лю­дей прямує до своєї цілі, щоб спасти свою душу, осягнувши щастя з Бо­гом. Тому суспільство має допома­гати в тій цілі кожній людині. Отже, людина й одночасно суспільство є сотворені й залежні від Бога, з цього випливає, що все, що спричиняєть­ся до творення суспільства, мусить бути просякнуте Богом. Людина чи спільнота людей (суспільство) не може говорити Богові, як говорив Люцифер: "Не хочу служити!" Інак­ше чекає їх дорога впалих духів.

Бог є Богом суспільства, держа­ви в такій самій мірі, як і одиниці. А те що істотою суспільства є їх со­ціальний характер, вони винні Богу абсолютний соціальний послух і пу­блічне визнання того послуху Бого­ві.

Св. ап. Павло говорить: "Гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість лю­дей, які правду спиняють несправед­ливістю; тому що те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об'явив; невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і бо­жество. Так що нема їм оправдання. Бо пізнавши Бога, не як Бога про­славляли або дякували" (Рм. 1, 18- 21). Святий Дух проголошує устами Учителя Народів, що поганам, які перебувають у темноті безбожності не можливе пробачення їхніх блудів з причини відкинення Божої особи і відмови Їй віддати честь. Оскаржує їх про фальшування і перекручення Божої правди. Ніщо, абсолютно ніщо не може їх оправдати. Отже, якщо поган не можна виправдати, так і не можуть бути оправдані теперішні держави, які не віддають віддання публічно слави Богові (бо в приро­ді людини закладено віддання честі Богу). Тому це занедбання є непро­стимим, бо є неможливим прощення відмови підпорядкування Божим на­казам.

Усі Божі й людські діла мають за кінцеву ціль славу Божу і спасіння душі. Тому всі суспільні інституції, вся політична діяльність мусить мати на думці факт, що людина не була сотворена для того світу, але для ві­чності. Права, якими керують наро­дами, повинні в першу чергу зверта­ти увагу на кінцеву ціль людського буття (існування). По-друге, кожна політична система мусить бути згід­на з відвічними Божими правами, з духом Декалогу.

Папи завжди навчали, що по­між Церквою і державою мусить іс­нувати досконала згода і цілковите порозуміння. Причина цього є про­ста: Церква і держава є інституція­ми, установленими через Бога. Місія Церкви - провадити людей до спа­сіння, завдання держави - запев­нення своїм підданим матеріального добробуту. Він є невід'ємним, аби підлеглі без великих перешкод осяг­нули свою останню ціль. Через те що остаточна ціль держави є одночасно найвищою ціллю людини, тому все, власне, повинно бути цій меті підпо­рядковане. Як у людині тіло допо­магає душі, так само мають спільно взаємодіяти Церква і держава для добра людей. Папа Пій ІХ у збірни­ку блудів Syllabus чітко засудив тих, хто б твердив, що "Церква має бути відокремлена від держави, а держа­ва від Церкви".

Отже, Церква і держава мають співдіяти разом, держава спомагає Церкву в її місії спасіння душ і цей зв'язок має визнаватися публічним культом Бога, законами, які були би відповідними наслідками заповідей Божих, християнським вихованням дітей і молоді тощо. І навпаки, всяка незалежність людей від свого Сотво­рителя, це не що інше, як бунт проти Бога, який становить винятково тяж­кий гріх.

Гіпостатична унія

В енцикліці Quas primas Пій ХІ пояснює другу причину, чому маємо підпорядковуватися царській вла­ді Христа: через гіпостатичну унію. Гіпостатична унія - це з'єднання в одній особі Христа одночасно Бо­жої і людської природи, тобто Ісус Христос є одночасно Богом і лю­диною, одним словом, як говори­мо, є Богочоловіком. Оскільки є Богом, то ні від кого не залежний, від нікого нічого не отримав, сам у собі існує, все посідає і все напо­вняє (всім все дає) - все залежить від Нього. Оскільки є людиною, все, що має, отримав від Бога, але під особливими умовами. Святіший Отець наводить слова св. Кирила Олександрійського: "Він держить, одне слово, царювання над всіма створіннями не вимушеною силою, ані від нікого ззовні, але силою своєї істоти і природи, а далі каже папа: "Це означає, що Його влада опира­ється на тій предивній єдності, яку називаємо гіпостатичною". Тому фундаментальною підставою суспільного царювання Ісуса Христа є виразна воля і бажання Пресвятої Тройці, щоб запевнити Ісусові Хрис­ту правдиву й абсолютну царську владу. Не йдеться тут про нескінчен­ні права Слова Божого, але права і владу, надані через Бога втіленому Слову. Тобто через злуку з Пред­вічним Словом (другою особою Бо­жою) людська природа Христа ціл­ковито отримала владу самого Бога. Через цю злуку Христові як людині, немов найвищому сотворінню з лю­дей і ангелів, необхідно віддавати честь як небесному і земному Цареві, одночасно почитати Його, як самого Бога. Отже, Христос є Цар від на­родженого права: з причини гіпос­татичної єдності, Христос-людина є Голова людського роду, тому також потрібно віддати почесть Його люд­ськості, так "щоб у всьому Він мав першенство" (Кл. 1, 18). А це пер­шенство буде неможливе, коли не визнаємо в Христі вищої влади як людини.

І сам Христос говорить, що ма­ють Йому віддавати шану і честь як Богу, Небесному Отцю: "Щоб усі по­читали Сина так, як Отця почитають. Хто Сина не почитає, той не почи­тає Отця, який послав його" (Йо. 5, 23). А в іншому місці каже: "Дана мені всяка влада на небі й на землі"

(Мт. 28, 18). Хіба ще можна сумні­ватися, що Ісусові Христу на землі належить публічно найвища честь як Царю над всякими царями і Воло­дарю над всякими володарями5.

Тому робить висновок: "Христо­ві належить почитання від людей і від ангелів не тільки як Богові, але разом з тим ангели й люди мають бути послушні й піддані Його владі, як людини, а саме, що силою самої гіпостатичної єдності Христос панує над усім створінням".

Ми викуплені великою ціною - Кров'ю Божою

Однак найважливішою причи­ною, що спонукає нас до безгранич­ної любові Ісуса Христа, є діло Від­куплення людського роду, завдяки якому Христос є нашим Царем з на­бутого права.

"Христос панує над нами (...) за правом, яке собі набув, а саме - через діло відкуплення, - говорить папа. - Аби всі люди, що забувають про це, розважили, як дорого кошту­вали ми Нашому Спасителеві: "не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені... а дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного і чистого ягня­ти" (І Пт. 1, 18-19). Ми не належимо вже до себе, бо Христос "високою ціною" (І Кр. 6, 20) нас відкупив; навіть самі тіла наші є "члени Хрис­тові" (І Кр. 6, 15)".

Яке ж це є величне? Не досить, що відкупив дорогоцінною Кров'ю, а зробив наші тіла членами Своїми! Тому кожна людина мусить визна­ти Христа за свого Царя, за Царя у своїй державі, якому бажає служи­ти і підпорядковувати все, не тільки своє життя, але навіть державні за­кони. І навпаки, хто не служить і не воює за Його царство на землі та не визнає Його за Христа-Царя, той хай не надіється, що буде з Ним в Небес­ному Царстві царювати.

"На це бо Христос умер і во­скрес, щоб і над мертвими, і над жи­вими панувати" (Рм. 14, 9).

Потрійна влада

Христос як Цар "обіймає потрій­ну владу, без якої не можна посісти царювання. Це переконливо дово­дять свідчення, почерпнуті і наве­дені зі Св. Письма, про вселенське царювання нашого Відкупителя, і слід вірити як у догму, що Ісус Хрис­тос даний людям як Відкупитель, щоб у Нього вірили, а водночас як законодавець, щоб Його слухали6". Найперше, має владу навчання, і Він нас вчить вічної правди, бо хто нею живе має життя вічне. Друга влада - законодавча, яка встановлює зако­ни (заповіді), які маємо виконувати, якщо хочемо довести свою любов до Нього і отримати вічне спасіння. І третя влада - це суддівська, яку отримав від Отця, якою при кінці світу буде за добро винагороджува­ти, а за зло - карати. "Христові тим більше слід признати владу, назва­ною виконавчою, бо всі повинні слу­хати Його наказів, і то під страхом кар, яких уперті не можуть уникну­ти".

Царство Христа, найперше, є духовне

Жидівський народ очікував Месію-Царя, який буде мати силу, владу, щоб визволивши його від римського ярма, підкорити собі всі народи, аби панувати над цілим світом, бо так собі розуміли обітни­ці Бога в Старому Завіті про Месію і визволення. Але Христос бажав показати і голосив найперше духо­вну ознаку Царства, без її розумін­ня неможливе усвідомлення земного царювання Христа. Ісус біля Пилата говорить: "Царство моє не від світу цього.... Було б моє царство від цього світу, то сторожа моя була б воюва­ла, щоби мене не видали юдеям. Але не звідсіля моє царство" (Йо. 18, 36). Тому найперше царство Христа є духовне, яке не виключає земного характеру царства.

Приготуванням для входження в Царство Христа є покаяння, бо Ісус говорив: "Покайтесь, бо Небес­не Царство близько" (Мт. 4, 17). А входять до цього царства через віру і хрещення: "Хто увірує й охрес­титься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений" (Мк. 16, 16). Ознаками цього Царства є покірність, убогість, чистота, само­відречення (зречення себе): "Бла­женні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні тихі (лагідні).... Блаженні засмучені.... Блаженні го­лодні та спраглі справедливости.... Блаженні милосердні.... Блаженні чисті серцем.... Блаженні миротвор­ці.... Блаженні переслідувані за прав­ду.... Радійте й веселітся, бо нагоро­да ваша велика на небі" (Мт. 5, 12). Найбільшою заповіддю Христового Царства є любов Бога і ближнього: "Люби Господа Бога твого, всім тво­їм серцем, усією твоєю душею (всією твоєю силою) і всією думкою тво­єю.... Люби ближнього твого, як себе самого". А св. ап. Йоан Богослов у своєму посланні пояснює: "Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог - любов (...). Коли хтось каже: "Я люблю Бога", а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не лю­бить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: "Хто любить Бога, той не­хай любить і брата свого" (І Йо. 4, 7-8, 20-21). Царство Христове осно­вується, поширюється і зберігається силою Святого Духа, протилежним до нього є царство сатани, тому, хто не знаходиться, не прямує і не бо­реться за Царство Христа в цьому земному світі, той автоматично під­падає під царство диявола: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити - і мамоні" (Мт. 6, 24).

Отже, Ісус Христос "від сво­їх прихильників, - говорить Папа, - вимагає не тільки, щоб вони віді­рвалися від багатств і земних речей і вище за них цінували скромність звичаїв і бажали та прагнули спра­ведливості, але також, щоб зреклися самих себе і несли свій хрест".

Необмежена влада Христа-Царя над всіма дочасними речами і справами

Дехто міг би із самого початку сказати, що Христос говорить: "Цар­ство моє не від світу цього". Тому тут, на землі, немає Його царства або є тільки духовне. Це фальшиве розуміння. Походить царство (Хрис­та) не від світу цього, але є в цьо­му світі. Коли говоримо, що Царство Христа є духовне, то це не означає, що немає Його влади над земними справами. Це був би блуд для того, хто б відмовляв Христу-Царю влади над земним царством. Масони жив­лять людей своєю ідеологією: Ісус Христос не має влади над справами нашого життя і не може нам вказу­вати, Він лише займається і керує духовними справами. Господь є в іншому світі, тому тут ми самі має­мо турбуватися про себе, встанов­люючи закони, які вважаються нам відповідними (навіть якщо вони ціл­ковито суперечать Божим). Тому не потрібно Його присутності на вули­цях, не треба ставити хрести, фігури чи каплиці для Бога, навіщо публічні процесії у містах і селах на свято Бо­жого Тіла, навіщо Христос у суді, в школі? І коли люди викидають Хрис­та звідусіль, не чують про Нього в розмовах, то думають, що Його там немає, тому вони й живуть без Бога.

Духовна царська влада Христа як людини є та, яка стосується ві­чного спасіння, як особистої цілі. Ця Його влада вимагає беззаперечно не пряму владу щодо дочасних речей. Тобто ця духовна царська влада сто­сується наказів у керівництві духо­вними справами, аби уникати того, що буде перешкодою остаточній меті людського життя: спасіння душ, осягнення вічного щастя в Небі. Уря­довці, політики, керівники, ті, які творять закони і вимоги для своїх громадян, мають завжди пам'ятати про ту ціль людини. Тому і не повинні встановлювати (під загрозою кари за тяжкий гріх) закону, правила чи ще чогось подібного, що б перешко­джало людині у досягненні її кінцевої мети: наприклад, не зобов'язувати підвладних працювати в неділю, бо через це вони не виконають свого обов'язку щодо Господа Бога, тобто святкування неділі і свята, не вислу­хають Святої Літургії. Духовна цар­ська влада вимагає, аби всі робили те, що є конче потрібне для збере­ження і розвитку духовного Царства, це означає, що визнавання Царства Христа вимагає публічного визнання і підпорядкування всіх сфер життя людини Христу, а одночасно вима­гає засудження лаїцизму, який гово­рить, що держава не повинна бути християнською, що земні суспільні установи мають бути цілковито від­ділені чи незалежні від духовних речей чи Церкви. На одній із наших парафій, коли на свято Богоявлення Господнього серед великого здвигу народу йшли святити воду в місто на площу, що належала школі, де­які люди говорили: "Навіщо туди йди, для цього є Церква, це треба робити біля неї". Та для того, щоб заманіфестувати, публічно визнати свою віру в Христа-Царя, щоб вико­нати свій християнський обов'язок публічного визнання Христа-Царя в суспільстві, державі, що саме Він має в ній керувати, щоб нашим дітям дати добрий приклад для вихован­ня та на ділі показати, яку вірність і ревність мають мати у службі цьому Царю, щоб іншим, тим які не вірують чи знаходяться в різних сектах, вка­зати на єдину правдиву Католиць­ку Церкву, яка дає спасіння через Христа. Це публічне визнання віри для того, щоб Христос-Цар благо­словив школу і наших дітей, щоб та свята Йорданська вода від них відга­няла всяку нечисту силу. Обов'язок правдиво віддавати Богові належну пошану стосується людини як інди­відуально, так і суспільно. Саме в цьому полягає традиційне католиць­ке вчення всіх віків про моральний обов'язок людей і суспільств віднос­но правдивої релігії та єдиної Хрис­тової Церкви. Таким чином, Церква показує царювання Христа над усіма створіннями і зокрема над людським суспільством8.

Дочасна царська влада Христа-Царя як людини не тільки посідає владу над дочасними речами, але має пряму, безпосередню і необме­жену владу та безмірне право над всіма сотвореними речами. Коренем царської влади Христа над людиною є нескінченна гідність, яка йому на­лежить з причини гіпостатичної єд­ності, що будучи людиною є Богом і Творцем всього, що існує. І від тако­го коріння походить безмежна влада від Самого Себе.

Пій ХІ говорить, що "дуже по­милявся б той, хто відмовляв би Христові як людині у владі над будь- якими дочасними справами, коли Він від Отця отримав необмежене право над сотворінням так, що все підкоря­ється Його волі".

Тому люди, родини, школи, уні­верситети, лікарні і всі інші державні інституції та всі народи землі мають визнавати Христа як Царя, навіть незалежно, чи вони християни, чи ні, бо мешкають у Його володінні.

(Далі буде)

о. Андрій Коваль, СБССЙ / http://www.saintjosaphat.org

Схожі матеріали: Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя (продовження) Христос-Цар. Пояснення енцикліки Quas primas про царську гідність Христа-Царя Енцикліка Папи Лева XIII ARCANUM DIVINAE SAPIENTIAE (Таємниця Божої Премудрості) З Енциклік Папи Римського "Про співвідношення розуму та віри" Haurietis Aquas – З радістю черпатимете воду з джерел спасіння Haurietis Aquas – З радістю черпатимете воду з джерел спасіння (продовження) ARCANUM DIVINAE Енцикліка ЛЕВА XIII, Папи Римського (Про християнське подружжя) ЕНЦИКЛІКА ПАПИ ПІЯ ХІ ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ. ЧАСТИНА 1. ДIТИ, ВIРНІСТЬ, ТAЇНСТВО ЕНЦИКЛІКА ПАПИ ПІЯ ХІ ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ. ЧАСТИНА 2. ПAСТKИ ТA НEБEЗПEKИ ЕНЦИКЛІКА ПАПИ ПІЯ ХІ ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ. ЧАСТИНА 3. XРИСТИЯНСЬКE OНOВЛEННЯ ПОДРУЖЖЯ ЕНЦИКЛІКА ПАПИ РИМСЬКОГО ЛЬВА XIII Розп’яття Господа Зішестя в ад Воскресіння Правила посту Питання способу дотримання посту в УГКЦ Неділя - день святий Про відпусти Про відпусти Церковні приписи щодо Великого посту Нужда, спричинена розлученнями (продовження) “Раб Божий” - це звучить гордо. Думка і наука Церкви в питаннях літургічної мови Про відпусти (Набоженство до Найсвятішого Серця Господа Нашого Ісуса Христа. Як підручник для священиків) Наука Церкви про т.зв. „християнські церкви” Сходу й Заходу Катехизм: ЗАСНУВАННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЦЕРКВИ Священна Конґреґація у Справах Доктрини Віри PERSONA HUMANA / ЛЮДСЬКА ОСОБА Папа Пий XII - Энциклика Fulgens corona КАТЕХИЗМ: ОБ'ЯВЛЕННЯ БОЖЕ