Зараза лаїцизму впроваджує міжконфесійну релігію і безбожність
Пій ХІ акцентує на тому, що через ту заразу лаїцизму "почали поволі урівнювати релігію Христа з іншими, фальшивими, і в негідний спосіб ставити її з ними в один ряд. А потім підпорядковувати її світській владі, видаючи майже на свавілля панівних верств і урядів; ще далі пішли ті, які вважали, що слід замінити Божу релігію якоюсь природною, якимось природним порухом душі. Не забракло також держав, які вважали, що можуть обійтися без Бога і що їхня релігія - безбожність і зневага Бога".
Це все сьогодні дуже добре видно: самі ієрархи Католицької Церкви стають в один ряд з різними фальшивими релігіями та сектами і моляться, як кажуть, до одного Бога, як це відбувалося в 1986 р. в Асижу чи у 1997 р. у Львові. Цілком протилежного навчали Папи протягом останніх трьох століть. Ніколи і нікому не було дозволено так чинити, бо через це давали велике згіршення, принижували правдиву Церкву, забирали в неї добру славу. А тепер кожна людина скаже, для чого мені переходити до Католицької Церкви, якщо я буду спасенний і в цьому віросповіданні. Ще комусь з якоїсь примхи щось сподобається в іншій релігії, то спокійно з тієї ж причини він перейде туди, залишаючи єдиноспасаючу Церкву, як відбувалося і відбувається тепер у Європі, де католики залишають свою Церкву і переходять в мусульманство. Та коли запитати те наше модерне і ліберальне духовенство, за що вмирали наші єпископи, священики і вірні по тюрмах у Сибіру, за що так тяжко мучилися, то хіба почуємо відповідь: вони були аж занадто фанатиками своєї віри, зараз вже не той час і не ті обставини. Незалежно який час і обставини були, є чи будуть наука Католицької Церкви на всі часи незмінна; не може один папа говорити одне, а через сто років інший папа - зовсім протилежне.
Так званих екуменістів, які хочуть об'єднати всі релігії, тим самим створюючи нову спільну релігію, яка взагалі не згадує про істинні правди віри: про Пресвяту Тройцю чи про божество Ісуса Христа, - слід запитати: до якого Бога ви разом молитеся? До якого Бога? Будди, Аллаха, Крішни? А може, ще до якогось невідомого християнського Бога, що боїтеся Його перед різними фальшивими релігіями на зібраннях по імені назвати? До якого Бога можна спільно молитися з мусульманами, буддистами, євреями, крішнаїтами, якщо вони не визнають Пресвятої Тройці? До якого Бога можна молитися зі свідками Єгови та іншими сектами, якщо вони не визнають Ісуса Христа за правдивого Бога? Та ж в Святому Писанні чітко сказано, що крім Ісуса Христа "нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися" (Ді. 4, 12). Як можна молитися з тими ж православними, коли вони вважають, що Мати Божа мала первородний гріх і не була непорочно зачата? Тому папи голосно на цілий світ часто говорили і засуджували спільні міжрелігійні заходи, всяке відділення держави від Церкви, щоб майбутні покоління не попадали в ці диявольські сіті.
Єпископ Піе (ще не кардинал) відважився здемаскувати той поважний блуд, а також показати католицьку науку суспільного царювання Господа Ісуса Христа перед цісарем Франції, Наполеоном ІІІ. З правдивою апостольською відвагою дав князю лекцію на тему християнського права, тобто того, яке носить назву публічного права Церкви.
Це було 15 березня 1856 року, розповідає о. Теотим від св. Юстина, цитату якого ми використали нижче. На слова цісаря, який хвалився, що зробив більше для релігії ніж сама реставрація, єпископ відповів наступне: "Прагну віддати справедливість релігійним прагненням Вашої Високості. Знаю, як оцінюєте услуги віддані Римові і Церкві, особливо під час перших років ваших урядів. Чи може реставрація не вчинила однак більше ніж Ваша Високість? Хай дозволено буде мені додати, що ані реставрація, ані Ви не вчинили для Бога того, що належало. Жоден з вас не установило знову Його трону, бо не заперечили засадам революції, хоч її практичні наслідки поборюєте, однак суспільна євангелія, яка інспірує державу, й надалі є декларацією прав людини, яка є нічим іншим, як формальним запереченням Божих Прав.
Отож то Бог має право керувати державами й одиницями. Ніякої іншої не було мети приходу Нашого Господа на той світ. Він мусить тут панувати через інспірування прав, через освячення моральності, через просвічення виховання, навчання, через керування згромадженнями, через керування діями урядів і урядовців. Всюди там, де Ісус Христос не користає з того права, панує безлад і упадок.
Отож, маю право Вам сказати, що Він не панує через нас і що наша конституція не є конституцією християнської і католицької держави - є далека від того. Наше публічне право правда визнає, що католицька релігія є релігією більшості французів, але рівно ж стверджує, що інші форми культу мають право до рівної охорони. Чи ж не є це рівнозначне з твердженням, що конституція одинаково охоронює правду і блуд?...
Цісар перервав єпископа: "Але чи вірите, що вік, у якому живемо, допускає такий стан речей і що прийшов час, щоб установити це виключне релігійне панування, про яке мене просите? Чи не думаєте, Ваша Ексцеленціє, що визволило б то всі злі пристрасті?"
"Коли так великий політик як Ваша Високість оголошує застереження, що властивий час ще не надійшов, можу тільки уступити, бо не є великим політиком. Але я є єпископом і як єпископ відповідаю: "Не прийшов ще час, щоби панував Ісус Христос. Добре! Не прийшов ще час, щоби уряд тривав".
Чому не відстоюється публічне право Христа-Царя на всесвітнє царювання?
Папа Пій Х ще в 1907 р. у своїй славній енцикліці Pascendi про модернізм пише дивну і страшну відповідь на питання: де сьогодні треба шукати ворогів Церкви?
"Прихильників блуду сьогодні треба шукати вже не серед відкритих ворогів Церкви, а в самій Церкві. Ховаються вони, так скажемо, всередині Церкви. Тут вони можуть бути ще більш шкідливі, бо на них менше звертають увагу.
Отже, будемо говорити, улюблені брати, не про некатоликів, але про багатьох з числа світських католиків, а також, що є найболючіше, про багатьох з числа самих священиків, які, ведені удаваною любов'ю до Церкви, але позбавлені сильної філософічної і теологічної основи, просяклі, натомість, дощенту отруєними доктринами, які голосять вороги Церкви, зарозуміло називають себе відновлювачами тої Церкви, і, підтримувані числом своїх прихильників, нападають навіть на те, що є найсвятіше (...). Дійсно, правий той, хто їх вважає ворогами Церкви, і то найбільш шкідливими.
Тому що вони втілюють свої згубні для Церкви плани не поза Церквою, а в ній самій. Небезпека таїться не тільки в самих венах, але і всередині Церкви. І то шкода тим більша, чим краще вони ту Церкву знають. Прикладають сокиру не до гілки і паростка, а до самого кореня, то значить до віри і до її найглибших жил. А, доторкнувшись до кореня безсмертя, поширюють далі отруту по цілому дереві так, що не щадять жодної частини католицької правди".
Направду, жах огортає душі зі слів цього папи про те, що ворогів сьогодні слід шукати всередині Церкви, серед духовенства, серед тих, які якраз і мають навчати народ Божої науки. А як їх упізнати, з чого видно буде, що вони викладають ворожу Церкві науку? Їх можна впізнати по тому, що вони викладають нову науку або дають їй нове пояснення, несумісне або цілком протилежне тій науці, яку завжди вчила Церква і на ній наголошувала. Особливо нова наука атакує те, що наголошували Папи Римські в останніх трьох століттях у своїх енцикліках. Наука Церкви є незмінна до кінця світу, їй не можна додати чогось нового, її навіть не можна пояснювати згідно часу і зміни обставин, а потрібно інтерпретувати саме так, як подавали папи, бо якраз вони також саме на цьому наголошували.
Повернімося до суспільного царювання нашого Господа Ісуса Христа, цієї догми католицької віри, яку не можна піддавати сумнівам, не стаючи єретиком, саме так: єретиком. Сам папа Пій ХІ застерігає всіх цими страшними словами, що "той останній страшний суд, на якому Христос, що не тільки був усунутий з публічного життя, але також через погорду зневажений і забутий, дуже суворо покарає за такі великі зневаги".
Коли в Швейцарії у кантоні Валайс, який офіційно визнавав публічно тільки католицьку релігію, проводили референдум, чи має він залишатися католицьким кантоном, чи має того зректися і поставити католицьку віру на рівні з іншими та позбутися зі своєї конституції приписів католицького кантону, то ніхто інший, як самі католицькі єпископи заохочували (згідно ІІ Ватиканського Собору) голосувати, щоб були зняті всі привілеї і визнання для католицької віри. Це нонсенс, якого навіть у сні не можна було собі уявити. Папи Римські Пій ІХ, Лев ХІІІ, св. Пій Х, Пій ХІ та інші, навіть наражаючи себе на смерть (Пій ІХ), твердо відстоювали примат католицької віри в державах і засуджували всіх, хто б говорив, що не слід вирізняти Католицьку Церкву від інших віровизнань, що "кожна людина вільна обирати і сповідувати ту релігію, яку вона за допомогою світла розуму вважає правдивою (№ 15); Церква не має влади догматично визначати, що релігія Католицької Церкви є єдиною правдивою релігією (№ 21); Церква не має влади сповнювати жодної цивільної влади, прямої або непрямої (№ 24); Церква має бути відокремлена від держави, а держава від Церкви" (№55); У наш час більш не є корисним розглядати католицьку релігію як єдину державну релігію, виключаючи всі інші культи (№ 77). А тут найвищі ієрархи поборюють тих папів, говорять цілком протилежну науку, яка не будує, а нищить католицьку віру в державах і в душах католиків. Хто ж вони є тоді?
Розсудімо самі з розповіді архієпископа Лефевра про згасаючу віру апостольського нунція в Берні, з яким спілкувався 31 березня 1976 в Берні:
- архієпископ Лефевр: "Легко можна спостерегти деякі небезпеки... В Декларації про Релігійну Вільність (ІІ Ватиканського Собору) є речі, які є противні науці папів: постановлено, що католицькі держави не повинні існувати!"
- нунцій: "Ну певно що так, це зрозуміло!"
- архієпископ: "Чи вважаєте, що ліквідація католицьких держав принесе Церкві яке-небудь добро?"
- нунцій: "Ах, мусиш зрозуміти, якщо це зробимо, отримаємо більше релігійної вільності від Радянського Союзу!"
- архієпископ: "А суспільне царювання нашого Господа Ісуса Христа, що думаєте з тим зробити?"
- нунцій: "Знаєте, це не є тепер можливо; може в далекому майбутньому?... В сьогоднішньому часі це панування є сферою одиниць; ми повинні відкритися для мас".
- архієпископ: "А енцикліка Quas primas, що з нею зробите?"
- нунцій: "Ох... папа вже сьогодні би того не написав!"
- архієпископ: "Чи знаєте про те, що в Колумбії то власне Апостольська Столиця звернулася з проханням про усунення християнської конституції держави?"
- нунцій: "Так, тут також".
- архієпископ: "У Валайс?"
- нунцій: "Так, у Валайс. А тепер, як бачиш, запрошують мене на всі зібрання!"
- архієпископ: "Побіч того згоджуєтеся з листом єпископа Адама (єпископа Сіон, у Валайс), скерованим до вірних його дієцезії, який вияснює їм, чому повинні голосувати за розділення Церкви і держави?"
- нунцій: "Бачите, суспільне панування Нашого Господа є сьогодні дуже трудне (...)".
Як бачимо цей нунцій вже в це не вірить: це "не є можливе" або є це "дуже трудний" догмат, "якого Папа вже сьогодні би не написав"! Як багато людей сьогодні думає в такий спосіб! Як багато не є в стані зрозуміти, що Спасіння нашого Господа Ісуса Христа мусить бути поширене при допомозі світського суспільства, і у зв'язку з тим держава мусить стати, в межах дочасного порядку, інструментом, застосованим для діла Спасіння. Вони тобі відповідять: "Це ж є дві різні речі, плутаєш політику з релігією!"
А однак, все було створене для нашого Господа Ісуса Христа, тобто для виконання діла Спасіння: все, навіть світське суспільство, яке, як вже говорили, є також творінням Господа Бога! Світське суспільство не є тільки витвором людської волі. Виникає воно передовсім із суспільної природи людини, з факту, що Бог створив людей так, щоб жили в суспільстві; це є вписане в людську природу через Творця.
Тому і світське суспільство, не в меншій мірі ніж окремі особи, повинні віддавати честь Богу, який є його Автором і ціллю, і служити планові спасіння Ісуса Христа.
У 1977 р. кардинал Коломбо, архієпископ Мілану, в одному своєму документі ствердив, що держава не повинна мати релігії, що повинна бути "без ідеології". А в одній з італійській газет навіть назвав свій артикул: Держава може бути виключно світська, тобто без релігії! І це сказав кардинал! Коли б ті слова були сказані двадцять років раніше, це б мало наслідок бомби в Римі. Всі би протестували. Папа Пій ХІІ би обурився і вжив необхідних заходів. Сьогодні це стало нормою. Тому так важливо, щоб ми мали переконання про цю правду віри: все, включаючи і світське суспільство, було продумане, для того, щоб служити, безпосередньо або посередньо, відкупительному плану нашого Господа Ісуса Христа.
Звідки ж беруть початок такі переконання у нунція Мархіоні, кардинала Коломбо або у всіх інших навіть високих духовних осіб, звідки таке розуміння публічного царювання Ісуса Христа, яке цілком протилежне віковій науці Церкви і папів? Та з тих же засад, які, на жаль, були прийняті ліберальними і модерними єпископами на ІІ Ватиканському Соборі (1962-1965). А це означає, що тим підривається непомильність науки Католицької Церкви. Чистота науки Католицької Церкви була і завжди буде непомильною, бо ця непомильність є тільки тоді і має тільки тоді беззаперечну асистенцію Св. Духа, коли на Соборі проголошуються догми віри. А на ІІ Ватиканському Соборі не було проголошено жодної догми, більше того, його назвали тільки душпастирським. Тому наука Собору не зобов'язує під тяжким гріхом дотримання її рішень, а Собор, якщо він душпастирський, не є непомильним. Можна, отже, вільно дискутувати щодо текстів ІІ Ватиканського Собору, не будучи при цьому проти віри Церкви. А коли ця наука суперечить віковій науці Церкви і повчанню папів, її не можна приймати, а навпаки, слід голосити правдиве вікове навчання Католицької Церкви. На доказ того, що наука цього Собору протилежна науці Церкви і папів. Наведемо бодай один вислів модерного теолога о. Конгара, який був одним з найвпливовіших лобістів ліберальних ідей на цьому Соборі. В одній своїй книжці він пише: "Не можна заперечувати, що такий текст (Декларація про релігійну вільність ІІ Ватиканського Собору) говорить саме все це, чого не говорив Syllabus (Пія ІХ) з 1864 року, а навіть практично заперечує твердженням 15, 77 і 79 того документу".
Дух віри св. Пія Х, його глибока теологія, його пастирська ревність, переконливо заперечують лаїцизацію, розділення Церкви і держави та є проти модерної науки проголошеної ІІ Ватиканським Собором. Розважмо його слова з енцикліки Vehemen ternos (11 лютого 1906 р.):
"Необхідність розділу держави від Церкви є абсолютно фальшивою тезою, надзвичайно шкідливим блудом.
Опиратися фактично на засаду, що державі не вільно визнавати жодного релігійного віровизнання, передовсім, є дуже образливим відносно Бога; бо Творець людини є одночасно Засновником людських суспільств. То Він підтримує їх при існуванню так само, як і нас підтримує тут. Згідно того, ми Йому зобов'язані не тільки особистим культом, але рівно ж публічним і суспільним, аби віддати Йому честь.
Що більше, та теза є явним запереченням надприродного порядку. Вона фактично обмежує ділання держави, виключно до турботи про публічне добро в теперішнім житті, яке є тільки першою причиною для людських суспільств; а це немає жодного зв'язку з тим, що є вічна щасливість жертвувана людині, бо це дуже коротке життя добігне кінця. А оскільки даний порядок речей, який розвивається в часі, є підпорядкований здобуттю того найвищого і абсолютного добра, світська влада не тільки не може створювати перешкод в осяганню тої мети, а навпаки, мусить нам в тому допомагати.
Подібно, ця теза підважує порядок, установлений Богом з великою мудрістю на цьому світі, порядок, який домагається гармонійної згоди між двома суспільствами. Ті два суспільства, релігійна суспільність і світська суспільність, мають все ж таки тих самих підданих, хоч кожна з них виконує владу над ними у своїй власній сфері. Багато справ буде підлягати знанню і осудові однієї і другої. У сьогоднішній хвилі, коли порозуміння між державою і Церквою зникає, з тих спільних справ з легкістю зродяться зерна суперечностей; вони будуть дуже гострі з обох сторін. У цей спосіб поняття правди стане затемнене, а душі наповняться великим неспокоєм.
Остаточно, ця теза спричинює велику шкоду самому світському суспільству, яке не може процвітати ані тривати через довший відрізок часу без признання місця релігії, яка становить для людини найвищу засаду і суверенну учительку для ненарушеної охорони її прав і обов'язків"8.
І цю постійність науки голосили як Григорій ХVІ в енцикліці Mirarivos 1832 р., так і вже наведені папи - Пій ІХ і Лев ХІІІ, св. Пій Х і Пій ХІ в своїй енцикліці Quas primas - це наука Католицької Церкви, яка ніколи не може змінитися, вона є та сама аж до кінця світу, і ніхто, навіть майбутні вселенські Собори чи Папи Римські, не можуть її змінити, бо це наука не людей, а самого Ісуса Христа.
Тепер розуміємо, чому св. Пій Х вже в 1907 р. говорив про ворогів у самій Церкві: вже тоді йшла боротьба за оборону правдивої науки від всяких ліберальних і модерних засад, які, на жаль, все ж таки взяли верх на ІІ Ватиканському Соборі. Але це не означає, що через це те модерне навчання стало правдивим. Ні! Правда є одна, та сама, яка була як за Пія ІХ, Пія Х й інших згаданих папів, так і зараз, вона не змінюється. Як було колись 2х2=4, так зараз і повіки буде 2х2=4. Так само і з наукою Католицької Церкви, яка була колись, така має бути і буде по всі часи.
Без сумніву слід зазначити, що в деяких державах (в залежності від обставин, в зв'язку з малою кількістю католиків) знищення блуду (науки фальшивих релігій) неможливе, бо був би порушений суспільний порядок і спокій. Церква завжди згоджувалася на деяку толеранцію (не змушуючи нікого до прийняття католицизму), а Папа Лев ХІІІ говорив про це в енцикліці Libertas. Але це не означає згоди на релігійну вільність всіх культів на рівні з католицькою релігією і признання тих самих прав. Католикам слід завжди боротися в міру своїх можливостей, всіма дозволеними благородними середниками за царювання Христа-Царя. Слід пам'ятати, що ціллю Церкви завжди було навчання і провадження до правди, зменшення блуду. Блуд може толеруватися настільки, наскільки не можна його усунути, але якщо це є можливо, належить його усувати. Право до дій згідно з фальшивим сумлінням в житті публічному може бути обмежене.
Візьмімо, наприклад, в Німеччині (католиків і протестантів майже однакова кількість) не можна знести протестантизму, але в країнах цілковито католицьких (Іспанія) було дуже мало протестантів, права, згідні з почуттям справедливості, обороняли католицизм і перешкоджали розвиткові сект. Перед ІІ Ватиканським Собором влада Іспанії дозволяла свідкам Єгови на визнання їхньої релігії у приватний спосіб, вони мали право на приватні зібрання з іншими членами секти. Їх не змушували до участі в публічному католицькому культі. Проте вони не мали права відвідувати католицькі доми, публікувати антикатолицьку літературу чи пропагувати свої блуди по радіо, на телебаченні чи під час публічних зібрань. Коли людина робить щось приватно, це стосується тільки її чи її родини, коли робить щось публічно, то порушує права інших громадян. Тому о. Францішек, Дж. Коннел пояснює в "American Ecclesiastical Review": Має вона (світська влада) певне право обмежувати і забороняти публічну діяльність і урочистості фальшивих релігій, які є шкідливі для духовного добра католицьких громадян, або через те, що зневажають правдиву релігію Христа".
Змінено всі конкордати (завдяки яким держави визнавали католицизм за єдину правдиву державну релігію і її боронили), що спричинилося до знищення католицизму в тих країнах. Під час синоду єпископів Європи в 1999 р. монсеньйор Фердинанд Себастян Аквілар, архієпископ Пампелуни (Іспанія), уболівав над фактом, що в Іспанії підриваються "засади культури, на яких опиралося суспільне життя, яке сьогодні більше атеїстичне ніж християнське". Розлучення, аборти, гомосексуалізм, контрацепція і прозелітизм зі сторони протестантських сект перед оголошення Декларації про релігійну свободу були там заборонені, а тепер стали легалізовані. Сьогодні Іспанія має найнижчий показник народжень в Європі, а в самому Мадриді возноситься святиня мормонів.
Тому католицькі держави і забороняли іншим релігіям будувати публічні святині. Толеровано тільки приватні релігійні практики. Держава дбала, аби фальшиві релігії не мали впливу на слабких у вірі християн. Влада оберігала віру громадян.
Схожа ситуація відбулася і в Південній Америці, де на 95% держави (Чилі, Еквадор, Аргентина, Парагвай, Бразилія, Венесуела і інші) були католицькими. Провідники держав прислухалися до пересторог папів і вважали за свій обов'язок боронити католицький народ перед блудами, які нищили віру. Це є річчю нормальною, коли віримо в нашого Господа Ісуса Христа. У тих країнах були прекрасні урядові акти визнання віри: в процесіях, в офіційних релігійних церемоніях завжди брала участь цивільна влада і була прикладом для людей. Все це зруйновано, держави відділені від Церкви всюди, на ті всі країни, як саранча, впала хмара всіляких сект! Постійно будуються якісь святині, в одному місці є мормони, в іншому адвентисти, там свідки Єгови, а ще десь-інде Армія Спасіння. Нині вже немає католицьких держав і великої кількості католиків у них. Ось що означає відкинути публічне царювання Христа-Царя і дати свободу віровизнань.
Обов'язок держави відносно Бога, який випливає з прав Христа-Царя, є цілковито незалежний від всіх історичних обставин, які могли впливати на оголошення поодиноких папських документів. Коли хтось серед модерних теологів говорить, що зараз не той час і обставини, папи зараз того не писали би, це сьогодні вже не зобов'язує, то хай знає, що папи формулювали фундаментальні засади з непроминаючою вартістю. У травні 1953 р. на шпальтах "American Ecclesiastical Review" кардинал Оттавіані зазначив, що очолюючи Святий Офіціум (найвищий орган в Церкві щодо справ віри), засудив тих, які ігнорували незмінним навчанням, вміщеним у папських енцикліках, аргументуючи, що мало воно характер тимчасовий і могло відноситися тільки до особливих обставин, які їх викликали:
"Основний блуд тих людей полягає, власне, на цілковитій відмові прийняти зброю правди і навчання папів, даного в минулому столітті..., що є елементом незмінності і наслідування католицької доктрини (навчання)". Вони були присутні в навчанні наступних понтифіків аж до Пія ХІІ. Кард. Оттавіані закінчує: "Ті засади сталі і непорушні. Були вони важні в часах Інокентія ІІІ і Боніфатія VІІІ, є важні в днях панування Лева ХІІІ і Пія ХІІ, який підтвердив їх не в одному документі".
А папа Пій ХІІ у своєму посланні на Різдво Господа нашого Ісуса Христа говорить: "Основні й фундаментальні засади суспільного життя не можуть бути анульовані внаслідок людської інтервенції (втручання). Люди можуть їх заперечувати, ігнорувати, легковажити, відмовляти їм послуху, але ніколи не можуть позбавити їх сили правної".
Наслідки лаїцизму
Повернімося до енцикліки папи Пія ХІ Quas primas, у якій він говорить про наслідки лаїцизму, тобто відділення духовного від всього публічно-державного, про які ми вже вище згадували.
"Які гіркі плоди видало таке часте і довготривале відступництво від Христа як одиниць, так і держав..., а ним є розсіяне всюди насіння незгоди, вогонь заздрості і неприязні розкиданий серед людей, який дуже віддаляє поєднання народів, нестримна хтивість, яка нерідко ховається під покровом народного добра і любові до батьківщини, з яких виникає роздвоєння серед громадян і той сліпий та непогамований егоїзм, який не зважає ні на що, а тільки на приватні користі і вигоди, і тією мірою все міряє; наступний плід - це цілковито збурений громадянський спокій, бо забуто про обов'язки і їх зневажено; єдність і міцність родини захитані; зрештою, всі суспільства зазнали потрясінь і прямують до згуби".
Папа вказує, що через відкинення прав Христа до царювання, як одиниці, так і держави стають на шлях відступництва від Христа і далі представляє плоди цього відступництва, які можна охарактеризувати одним словом "самознищення". Адже суспільні відносини у державах, які стають безбожними, "прямують до згуби". Бо сам Ісая ще в Старому Завіті звертався до народів, пророкуючи: "Народ бо й царство, що не захоче тобі служити, загине; ті народи будуть знищені дощенту" (Іс. 60, 12).
Погляньмо, як збулися ці слова на ізраїльському народі. Слова пророка підтвердив Ісус Христос у такій притчі: "Один чоловік знатного роду пішов у далеку землю прийняти собі царство та й повернутись потім. Покликав він десятьох слуг своїх, дав їм десять мін і мовив до них: Промишляйте ними, поки я повернуся. Співгромадяни ж його ненавиділи його й вислали слідом з ним посольство, щоб сказати: Не хочемо, щоб отой царював над нами!" (Лк. 19, 12).
Жиди дуже добре розуміли цей рід приповістки, бо в тих часах як в Палестині, так і в інших землях Римського цісарства ті, які мали владу над різноманітними провінціями, змушені були удаватися до Риму, щоб отримати від цісаря підтвердження своєї влади. А якщо громадяни даної провінції не хотіли, щоб хтось був їхнім царем, посилали до Риму власну делегацію, яка пробувала впливати на рішення цісаря. Отже, притча Спасителя була оперта на тогочасну реальність життя. Ісус Христос продовжує свою притчу, оповідаючи, як цей вельможа після поверненню додому кличе взиває до себе своїх слуг, щоб побачити, скільки вони заробили на десятьох мінах, які він їм залишив; Нас цікавить завершення притчі: "А ворогів моїх, отих, що не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди й убийте на очах у мене" (Лк. 19, 27).
Ця страшна приповістка збулася до слова, бо це сказав Син Божий: в 70 році після Його Різдва прибув Тит на чолі римських легіонів і знищив Єрусалим, засуджуючи на смерть через розп'яття тисячі жидів, бо відважилися зробити бунт проти Римської імперії. Однак, правдивою причиною цієї жахливої масакри і знищення Єрусалима, від якого навіть камінь на камені не залишився, не був бунт жидів проти Риму, але, як заповідав Спаситель у своїй притчі, відмова прийняти Христа, як свого Царя. І остаточно, за словами Ісуса, Його вороги, які не прийняли Христа за Царя були повбивані руками римлян.
А згадаймо бодай Французьке королівство. Що було найпершою і найосновнішою причиною його знищення - те ж саме: відмова Христу в царюванні. У 1689 р. Ісус Христос, об'явивши через св. Маргарету Алякок світові своє Найсвятіше Серце, вимагав, щоб король Франції Людовік ХІV посвятив весь народ і державу тому Найсвятішому Серцю. Король цього не зробив - і рівно через 100 років відбулася французька революція, яка повалила монархію, пролила ріки крові, встановила безбожницькі закони, свою отруту бунту і непослуху до Бога розілляла по всьому світу, а королівський наслідник Людовік ХVІ був ув'язнений, і хоч згадав саме тоді у в'язниці про вимогу віддання свого краю небесному Царю, та було запізно: разом зі своєю сім'єю був страчений на гільйотині.
Імперії й народи, які б сильні і великі вони не були, терпіли тяжкі кари від Господа Бога або й були знищені, бо не визнали Христа за свого Царя. Так і сьогодні, народи, які бунтуються проти публічного земного царювання Христа, не мають майбутнього, бо рано чи пізно будуть знищені й підуть в забуття: "(Христос) знищить усяке начальство й усяку владу й силу... і все йому буде підкорене", - бо, як каже і пророкує св. ап. Павло, "Мусить бо він царювати!" (І Кор. 15, 24-25, 28).
Обов'язок католиків - привести суспільства до Христа
Тому серед великого зіпсуття і відступництва народів папа зміцнює нашу віру на допомогу Божу і надію на перемогу через щорічне відзначення свята Христа-Царя: "Ми плекаємо велику надію, що свято Христа-Царя, яке віднині будемо обходити щорічно, швидко приведе людську спільноту назад до Найлюбішого Спасителя".
Але тепер Пій ХІ немов звертається до кожного з нас та хоче нагадати про наш обов'язок боротьби за те, щоб все привести до Христа:
"Зрозуміло, що справою великої ваги для католиків було б підготувати і прискорити своєю працею і діяльністю це повернення; проте багато з них, здається, ані не займають у суспільному житті відповідного становища, ані не мають того авторитету, який належиться тим, котрі несуть факел правди. Можливо, таке невигідне становище слід вважати за повільність або боязливість добрих, які стримуються від боротьби або дуже м'яко протиставляються, внаслідок чого вороги Церкви набираються більшої зухвалості і відваги".
Бачимо також, що папа вказує, а можливо, хоче скартати католиків за їхню "повільність", "боязливість", "стриманість від боротьби", за "дуже м'яке протиставлення" через що вороги Церкви беруть вверх. І далі каже:
"Проте коли б усі вірні зрозуміли, що мають обов'язок під прапорами Христа-Царя відважно і постійно боротися, тоді б з апостольською ревністю вони старалися поєднати з Богом заблуканих і неосвічених і щоб Божі права не порушувалися".
Багато є байдужих, чинять егоїстично: я маю працю і мушу заробляти гроші на прожиття, на інше в мене часу не вистарчає, молюся, ходжу до церкви в неділю і свято, цього мені достатньо, то інші мають обов'язок, особливо священики, в цьому напрямку працювати. Але повторімо ті короткі слова, які мають велике значення і відносяться до всіх без різниці: "усі вірні... мають обов'язок під прапорами Христа-Царя відважно і постійно боротися". І це папа наголошує не з якимось простим бажанням, але "з апостольською ревністю", кожен вірний (не кажучи вже про священиків і духовних осіб) має боротися з такою ревністю, яку мали апостоли. За часів Ісуса Христа вистарчало 12 апостолів і 72 учнів, а тепер, коли мільйони людей та навіть цілий світ відступив від Христа, кожен, хто ще вірний заклику Христа-Царя має стати Його воїном і боротися за повернення Його царювання вже тут на землі. Священик не має змоги до кожного піти і переконувати, якщо буває то рідко, він не може піти до кожного на працю, щоб і там розповісти про Христа, та й не всі хочуть допустити його, щоб отримати здорову науку, яка дає життя вічне.
Тому кожен правдиво віруючий християнин-католик має старатися, щоб Христос найперше царював у його серці й душі, щоб Серце Христа царювало в його родині, щоб Христос був Царем його дітей, які б любили Його всім серцем, тоді має старатися, щоб Христос царював і керував навчанням і вихованням дітей і молоді в дитячих садках, школах, училищах й університетах, щоб Христос став Царем в близькій і дальшій родині, між приятелями і в їхніх родинах, щоб Христос царював на місці праці, в лікарнях і на заводах, в селах і містах, на вулицях і в державних установах, в парламенті , державі та в усьому світі. Він мусить і буде царювати всупереч всім ворогам, які не хочуть Його царювання.
Христос царює в людському серці і родині
Христос царює в людському серці тоді, коли людина боїться гріха, якого ненавидить і втікає від нього, старається жити в ласці Божій, в тому намірі вона приступає регулярно, принаймні щомісяця, до святої тайни Сповіді й частого Св. Причастя. Така людини пам'ятає, щоб ранішньою молитвою випросити благословення в Христа на цілий день, починає і закінчує працю молитвою, серед дня вона час від часу злетить серцем до Бога через коротенькі молитви, стрілисті акти. Вона знайде час відмовити вервицю, ввечері на молитві перепросить Бога за свої провини і прогріхи вчинені за день, збудивши в собі досконалий жаль з постановою поправи. Якщо дозволяє час, така людина серед тижня піде на Службу Божу і прийме у своєму наміренні Ісуса до свого серця, і принаймні, якщо не кожен день, то у вихідні дні читає духовну літературу.
Христос має царювати в родині. Папа Пій ХІ вказує та заохочує до посвячення родин Найсвятішому Серцю Ісуса, так звана інтронізація родин. У таких родинах має бути великих гарний образ Серця Христового, перед яким родина спільно клянчить до молитви, що є добрим прикладом виховання своїх дітей. Кожен член родини, дивлячись на Серце Ісуса, яке мовчки терпіло за нас, має Його наслідувати: треба в сім'ї один одному щось стерпіти, чоловік жінці, а жінка чоловікові, щоб не було сварки, можливо через алкоголь, ненависть, щоб не було чути поганих слів і образ. Хай цього особливо всі бережуться, аби не дати злого прикладу дітям. У такій родині діти мають слухати своїх батьків, як заступників Бога, все що говориться, крім гріха, діти мають виконати без нарікання і супротиву. Батьки, пам'ятаючи про добре виховання дітей, не лінуються присвячувати їм свій час, дізнатися, чим вони займаються, як вчаться і виконують домашнє завдання, до чого схильне їхнє серце. Якщо дитина схильна до злого і грішного, то подають їм ліки на ту хворобу, особливо духовні, навіть якщо бачать спротив в дітях, не мають з тим ніколи змиритися, допоки не вдасться викорінити зло; батьки мають знати з ким приятелює син чи донька і чим вони зайняті, чи не приходять запізно, якщо побачать, що вживали алкоголь, цигарки, а може наркотики, треба вжити негайних заходів, щоб мовчанням чи поблажливістю не дали згоди. Піклування батьків має охоплювати духовний ріст і знання дитини. Батьки мають заохочувати дітей до читання духовної літератури, відправляти на вивчення катехизму у церкву. Родина, посвячена Серцю Ісуса, разом у першу п'ятницю приступає до винагороджуючого Св. Причастя, вислуховує не тільки в неділю і свята Св. Літургію, а також інші набоженства протягом року.
о. Андрій Коваль, СБССЙ / http://www.saintjosaphat.org
