Маловір’ я, сумніви в правдивості Святого Письма та Передання (тобто в догматах Церкви, її канонах, законності та правильності єрархії, здійсненні богослужіння, в авторитетності писань святих отців).
Відречення від віри в Бога зі страху перед людьми і турбота про земне благополуччя. Маловірство — відсутність повного, глибокого переконання у якійсь християнській істині чи прийняття цієї істини тільки розумом, але не серцем. Цей гріховний стан виникає на ґрунті сумнівів або відсутності ревності у правдивому богопізнанні. Маловірство для серця – те ж саме, що сумнів для розуму. Воно розслаблює серце на дорогах сповнення волі Божої. Сповідь допомагає вигнати маловірство та скріпити серце.
Сумнів – думка, що порушує (виразно і неясно) переконаність в істинності вчення Христа і Його Церкви в цілому і зокрема, наприклад, сумніви у євангельських заповідях, сумніви у догматах, тобто у якійсь правді віри, у святості якогось визнаного Церквою святого або подій Священної історії, які святкує Церква, в Богонатхненності святих отців; сумнів у почитанні святих ікон і мощей святих угодників, у невидимій Божій присутності в богослужінні й таїнствах.
У житті треба вчитися розрізняти «пусті» сумніви, збуджувані бісами, навколишнім середовищем (світом) та власним затьмареним гріхом розумом, — такі сумніви потрібно відбивати актом волі — і дійсні духовні проблеми, які треба розв’язувати, ґрунтуючись на повній довірі до Бога та Його Церкви, примушуючи себе до цілковитого саморозкриття перед Господом в присутності духівника.
Краще сповідатися зі всіх сумнівів: і ті, які були відкинуті внутрішнім духовним оком, і особливо ті, які були прийняті в серці і породили там сум’яття та зневіру. Таким чином очищується і просвічується розум та скріплюється віра.
Сумнів може виникати на ґрунті надмірної довіри до себе, захопленості чужими думками, малої ревності в усвідомленні своєї віри. Плід сумніву — розслабленість в проходженні шляхом Спасіння, спротив волі Божій.
Пасивність (мала ревність, брак старання) в пізнанні християнської істини, вчення Христа та Його Церкви. Відсутність бажання (при наявності такої можливості) читати Святе Письмо, духовні книжки, вдумуватися та осягати серцем догмати віри, усвідомлювати зміст богослужіння.
Цей гріх виникає на ґрунті розумової лінії або надмірної боязні впасти в той чи інший сумнів. У результаті істини віри засвоюються поверхнево, бездумно, механічно, і врешті решт у людини підривається здатність дієво-свідомого виконання волі Божої в житті.
Мала ревність (або цілковита відсутність її) у Богоспілкуванні, духовному житті. Спасіння – це спілкування з Богом у Христі у вічному майбутньому житті.
Досягнення цієї мети залежить від Бога, але Бог не буде постійно перебувати з людиною, якщо вона не виявить всю свою ревність, любов, розум, щоб наблизитися до Нього. Все життя християнина спрямоване до цієї мети.
Якщо у вас немає любові до молитви як до способу Богоспілкування, до храму, до участі в Таїнствах, то це ознака відсутності ревності до Богоспілкування.
Щодо молитви це виявляється в тому, що вона буває тільки з примусу, нерегулярна, неуважна, розслаблена, з недбалим положенням тіла, механічна, обмежена лише завченими напам’ять або вичитаними молитвослів’ями.
Відсутня постійна пам’ять про Бога, любов та вдячність до Нього як фон цілого життя. Можливі причини: сердечна нечутливість, пасивність розуму, відсутність належної підготовки до молитви, небажання продумати й усвідомити серцем та розумом значення молитви і зміст кожного прохання або славослів’я. Друга група причин: прив’язаність розуму, серця та волі до земних речей.
Щодо храмового богослужіння цей гріх проявляється в рідкій, нерегулярній участі ньому, у розсіяності чи розмовах під час Служби, ходінні по храмі, відволіканні інших від молитви своїми проханнями або зауваженнями, у спізненні на початок богослужіння та виході перед відпустом і благословенням.
У цілому цей гріх зводиться до браку відчуття особливої присутності Божої в храмі під час спільного богослужіння.
Причини гріха: небажання увійти в молитовне єднання з братами та сестрами у Христі внаслідок обтяженості земними турботами та заглиблення в суєтні справи цього світу, безсилля в боротьбі з внутрішніми спокусами, що посилаються духовно ворожими силами, які перешкоджають і утримують нас від ласки Святого Духа, та, нарешті, гордість, відсутність любові, небратерське ставлення до інших прихожан, дратівливість й озлоблення проти них.
Щодо Таїнства Покаяння гріх байдужості проявляється в рідких сповідях без належної підготовки, щоб безболісніше пройти через неї, у відсутності бажання глибоко пізнати себе, в несокрушеному та несмиренному душевному настрої, у відсутності рішучості покинути гріх, викорінити недобрі нахили, перебороти спокуси, замість цього – прагнення применшити гріх, виправдати себе, затаювати вчинки і думки, за які найбільше соромно.
Здійснюючи тим самим обман перед лицем самого Господа, який приймає сповідь, людина збільшує свої гріхи.
Причини цих явищ – у нерозумінні духовного змісту Тайни Покаяння, у самовдоволенні, жалості до себе, суєтності, в небажанні внутрішньо перебороти демонський спротив. Особливо важко грішимо ми проти Пресвятих і Животворних Тайн Тіла та Крові Христових, приступаючи до Святого Причастя рідко і без належної підготовки, не очистивши душу попередньо у Сповіді, не відчуваємо потреби причащатися частіше, не бережемо свою чистоту після Причастя, але знову впадаємо в суєту і віддаємося гріхам.
Причини цього закорінені в тому, що ми не вдумуємося в зміст найвищого таїнства Церкви, не усвідомлюємо його величі та своєї гріховної недостойності, необхідності зцілення душі й тіла, не звертаємо уваги на сердечну нечутливість, не усвідомлюємо впливу впалих духів, що гніздяться в нашій душі, які відвертають нас від Причастя, і тому не противимося, а піддаємося їх спокусі, не вступаємо з ними в боротьбу, не відчуваємо благоговіння та страху перед Богом, присутнім у Святих Дарах, не боїмося причаститися Святині «на суд і на осудження», не турбуємося про постійне виконання волі Божої в житті, не уважні до свого серця, піддаємося суєтності, підходимо до Святої Чаші з озлобленим серцем, не примирені з ближніми.
Відсутність страху Божого та благоговіння перед Ним. Недбала, розсіяна молитва, неблагоговійна поведінка в храмі, перед Святинею, неповага до сану священства. Відсутність пам’яті про смерть в очікуванні останнього суду.
Непослух волі Божій. Явна незгода з волею Божою, вираженою в Його заповідях, Святому Письмі, вказівках духовного отця, голосі сумління. Неправильне тлумачення волі Божої на свій лад у вигідному для себе світлі з метою самовиправдання або осудження ближнього, ставленні власної волі вище від волі Христової, нерозумній ревності в аскетичних вправах та змушуванні інших слідувати за собою, невиконання обіцянок, даних Богові на попередніх сповідях.
Самовиправдання, самозадоволення. Задоволеність своїм духовним устроєм чи станом.
Відчай від бачення свого духовного стану та безсилля боротися з гріхом. Взагалі самооцінка власного духовного налаштування та стану; покладання на себе духовного суду протирічить сказаному Господом: Мені належить помста, я відплачу (Рим. 12, 19).
Відсутність духовного тверезіння, постійної сердечної уваги, розсіяність, гріховне забуття, нерозуміння.
Духовна гордість, приписування собі отриманих від Бога дарів, бажання самостійного володіння якимись духовними дарами та енергіями.
Духовний блуд, потяг до чужих Христові духів (окультизм, східна містика, теософія). Духовне життя – це перебування в Дусі Святому.
Легковажно-святотатське ставлення до Бога та Церкви: вживання імені Божого в жартах, легковажне згадування про святині, прокльони, зі згадуванням Його імені, проголошення імені Божого без благоговіння.
Духовний егоїзм, духовне сластолюбство – молитва, участь в Таїнствах тільки заради отримання духовних задоволень, втіх та переживань.
Нетерпіння в молитві та інших духовних практиках. Сюди належить невиконання молитовного правила, порушення постів, невчасна трапеза, передчасний відхід із храму без особливо поважної причини.
Споживацьке ставлення до Бога та Церкви, коли відсутнє бажання віддати будь-що Церкві, якось потрудитися для неї. Молитовне випрошування мирського успіху, почестей, задоволення егоїстичних бажань і матеріальних благ.
Духовна скнарість, відсутність духовної щедрості, потреби донести до ближніх отриману від Бога благодать словом розради, співчуття, служінням людям.
Відсутність постійної турботи про виконання волі Божої в житті. Цей гріх проявляється, коли ми здійснюємо серйозні вчинки, не просячи Божого благословення, не радячись і не просячи благословення у духовного отця.
Духовний індивідуалізм, схильність до відокремлення в молитві (навіть під час Божественної Літургії), забування того, що ми – члени Католицької Церкви, члени одного містичного Тіла Христового, співчлені один одному.
Єресі та марновірства
Єресь — це хибне вчення, яке стосується духовного світу й спілкування з ним, відкинуте Церквою як таке, що явно протирічить Святому Письму та Переданню.
До єресі часто веде особиста гординя, надмірна довіра до власного розуму та особистого духовного досвіду. Причиною єретичних думок та суджень може бути також недостатньо повне знання вчення Церкви, богословська неосвіченість.
Марновірство – окрема думка про практичні моменти духовного життя, яка виходить за межі Святого Передання та церковної віри, часто має корені в язичеських пережитках (магія, чаклунство, гадання, прикмети) і паразитує на церковному організмі.
Сюди належать: народні повір’я, ритуали та прикмети, пов’язані з церковними святами і днями пам’яті певних святих, використання священних церковних предметів і навіть Святих Дарів в блюзнірсько-магічних цілях. Марновірства – це бур’яни на душевній ниві, що заглушують паростки духовності та правдивої віри.
Паразитуючи на людській душі, вони поглинають її енергію, викривляють духовний шлях, заслоняють Істину Христову. Марновірства виникають внаслідок незнання вчення Церкви й сліпої довіри неправильним, нехристиянським джерелам і традиціям.
Обрядовірство. Відданість букві Писання та Передання, надання значення тільки зовнішньому боці церковного життя при забуванні його змісту та мети – ці пороки об’єднуються під назвою обрядовірства.
Віра в спасительне значення лише точного виконання обрядових дій, без врахування їх внутрішнього духовного змісту, свідчить про ущербність віри та зниження благоговіння перед Богом, забуття того, що християнин має служити Богові в обновленні духа, а не згідно з старим законом (Рим. 7, 6).
Обрядовірство виникає через недостатнє вникання в Благу Вість Христову, а Він нас зробив здібними слугами Нового Завіту не з букви, але з духу, бо буква убиває, дух же оживлює (2 Кор. 3, 6). Обрядовірство свідчить про неадекватне сприйняття вчення Церкви, яке не відповідає його величі, або ж про нерозумну ревність служіння, яка не відповідає волі Божій. Обрядовірство, досить поширене серед церковного народу, тягне за собою марновірство, законництво, гордість, розділення.
Недовіра до Бога. Цей гріх виражається у відсутності впевненості в тому, що первинною причиною всіх зовнішніх та внутрішніх життєвих обставин є Господь, який бажає нам істинного добра.
Недовіра до Бога викликається тим, що людина недостатньо вжилася в євангельське Одкровення, не відчула його основного вузла: добровільного страждання, розп’яття, смерті й воскресіння Сина Божого.
Від недовіри до Бога походять такі гріхи, як відсутність постійної вдячності Йому, зневіра, розпач (особливо у хворобах, скорботах), малодушність при важких обставинах, страх перед майбутнім, суєтні спроби застрахуватися від страждань й уникнути випробувань, а у випадку невдачі – приховане або явне ремство на Бога та Його промисел про себе.
Протилежна чеснота – покладання своїх надій та сподівань на Бога, повне прийняття Його промислу про себе.
Ремствування на Бога. Цей гріх є наслідком недовіри Богові, що може привести до повного відпадання від Церкви, втрати віри, боговідступництва та богоборства. Протилежна до цього гріха чеснота – смиренність перед Промислом Божим про себе.
Невдячність Богові. Людина часто звертається до Бога в періоди випробувань, скорбот та хвороб, просячи пом’якшити або навіть позбавити від них, навпаки ж, в періоди зовнішнього благополуччя забуває про Нього, не усвідомлюючи, що користується Його благим даром, не дякує за нього.
Протилежна чеснота – постійна вдячність Отцеві Небесному за всі ті випробування, втіхи, духовні радості та земне щастя, які Він посилає.
Підготував о. Христофор ГАНИНЕЦЬ, ЧСВВ / http://www.misionar.info
