«Наповни, Діво, моє серце радістю такою, що її повноту Ти прийняла, гріховну журу розвіваючи» (Окт. Гл. 8).
Наше сонечко тут на землі покривається не-раз чорними хмарами смутку, ми на вигнанні і відчуваємо це день в день. Вітчина видається нам не раз далеко — далеко; сумне передчуття майбутності непокоїть нас. Якраз тоді передовсім треба нам удаватися до Нашої Небесної Неньки з піснею:
Колись прийдесь мені
Поглянуть на Марію;
Мою Любов, Надію,
У красній вітчині...
У небо, чисте небо
Полину я колись;
У небо, чисте небо
Полину я колись.
Багато душ прибитих журбами, працею, розчаруванням різного рода, багато бажають собі смерті. Та це лише наслідок малодушності й немічного серця.
Та однак таки туга за тим, щоб бути з Ісусом і з Марією часом така сильна і здається така оправдна, що придавлює в душі всяке інше почування і душа немов відходить від себе, бажаючи що скоріш бути в небі.
Але вмить — ох лишенько — бачить вона знову сіру дійсність; треба ще жити на землі, така Воля Божа. І тоді душа прибігає до Божої Матері. Вона пригадує собі, як то колись Пр. Діва мусіла довгі літа томитися на цій землі, в очікуванні неба по Вознесінні Свого Сина.
Здавалося, що Вона мала право вмерти внедовзі по Страстях Ісуса і піти злучитись зо Своїм Сином у небі. Та Господь Бог ще не хотів цього.
У хвилі туги за небесною батьківщиною, злучися з Божою Матір’ю, що також зітхала за небом. А може інша журба, не така свята та благородна, стає тобі впоперек дороги твого життя. Ти бачиш, як знехтували твої найчистіші почування і твої плани упадають один по другім, розчарування тягнеться одне за другим у твойому житті... Ти не знаходиш на землі ніякої потіхи...
До кого ж звернутись тобі в твоїх терпіннях, як не до Тої, що розуміє всі наші лихоліття та наші болі.
В Парижі жило раз двоє бідних людей, чоловік і жінка, у крайній нужді. Вони мешкали в убогій хатині і не мали що їсти, крім куска хліба розмоченого в воді. По черзі продавали хатню обстановку, щоб якось порадити собі в своїй нужді.
Прийшло в кінці і до того, що не мали вже нічого більш продати. Була субота. В них не було в хаті ні кусника хліба, ні зламаного сотика. Жінка знесилена, чоловік лежав хворий.. День минав серед страшних передбачень на будучність; запала ніч — а вони не мали ще нічого в устах... Жінка сиділа коло ліжка чоловіка. Обоє плакали... Піду жебрати, подумала жінка. І вийшла з хати. Але коли витягнула руку, щоб просити милостині, то стид замкнув їй уста — і вона вернула з нічим додому, ще більш вичерпана й пригноблена на дусі, ніж була передше.
Вже цілі дві доби нічого не їли. Холодний піт покрив їх чоло «Жоно моя, бідна, — казав муж — ми вмираємо з голоду; Бог опустив нас». Жона не відповіла нічого...
По кількох хвилях піднесла голову і сказала: «Закличемо помочі Пресвятої Діви: Вона потіхою сумуючих, Вона нам поможе. Я маю ще маленьку свічечку. Засвітимо її перед іконою Марії». Ікона Марії була ще одиноким їх маєтком. Ніхто не хотів її купити.
У темряві пошукала жінка за свічкою, засвітила її і поставила перед іконою Пречистої Діви. Муж зібрав послідні сили, підвівся з ліжка та обоє впали навколішки і молилися серед гіркого плачу... На другому крилі тої самої кам’яниці, мешкала якась зарібниця. Вона була встала саме з ліжка, щоб дати води свойому хворому немовляткові, і — завважала, що у вікні двоїх стареньких людей світиться. Дивна річ! — каже вона. Видно якась щаслива несподіванка приключилася добрим старикам. Вона пішла поглянути.
Але який вид представився її очам, коли відхилила двері! Обоє старенькі клячали, дрожачи зі знесилення і молилися голосно. Признались, що вже вмирали з голоду. Зарібниця поспішила що скоріш до себе, принесла всі харчі, що мала в хаті, потішила та приголубила нещасних.
На другий день донесла про все парохові і голові Братства св. Вінкентія а Павльо. Від тої хвилі голод не заглянув уже до бідної хатини.
Незадовго припав їм у спадщині маленький маєток і так могли вони в мирі докінчити своє життя...
О скільки то нещасних людей дізнали б потіхи й помочі у своєму смуткові, якби так удавались з довір’ям до Марії!..
Але, на жаль, в багатьох серцях негодування, богохульство стає на місці молитви. Скільки то бідолах, робітників, ремісників забули про святу віру та про її потішливі правди...
Вони слухають радше ворохобників, що обіцяли їм на землі рай, якого не можуть дати, а згасили в їхньому серці надію на правдивий рай, до якого були покликані. Бідні люди! Вони є сиротами, бо не знають уже Матінки, повної доброти, яку мають у небі.
Вони сумні; життя на землі обмерзіло їм, бо не знаходять у нім нічого, лише розчарування та нещастя, — а надії на небесну вітчину вони вже не знають...
О як треба молитися до Пресвятої Діви за тих нещасних, котрих смуток не зазнає ліку, якщо Вона сама не пічне піклуватися ними та не пошле ясного світла в їхню темноту.
О люба Ненько! Об’яви себе своїм дітям, також і тим, що тебе не знають, — а навіть і тим, що не хочуть Тебе знати. Простягни до них Свої Материнські руки, інакше Твої діти марно загинуть. Ти ж дала їм життя серед смутку та сліз під хрестом. Твої болі підуть даремно, якщо Ти їм не поможеш.
Об’яви себе своїм бідним дітям. Об’яви чудами перед очима цілого світа безмір Твоєї доброти так, щоб ті нещасливці хоч перед смертю могли кинути один погляд, повен довір’я, на Твою ікону. Матінко! Ти не відкинеш моєї молитви. Прийшов час, щоб Ти об’явила себе більш.
Диявол, Твій ворог, хоче вкрити землю імлою невірства. Не дай побіди цій потворі. Зтопчи його ще раз своєю Дівичою стопою. Зірви цю густу заслону обману та покажи себе бідному людству. Ти така велична, така гарна, що сам Твій вид потягне всі серця і прив’яже до Ісуса назавжди. Матінко рятуй нас!
отець Йосиф Схрейверс ЧНІ