«Коли побачила вседівственна Мати Твоя, Боже Слово, як піднесли Тебе на хресті, ридаючи як мати взивала, що за чудо це останнє, мій Сину? Як життя всіх, Ти причащаєшся смерти прагнучи оживити вмерлих, як добросердечній». (Тр. пост. Кртобогор.).
Ти не існував ще, а вже для своєї Матери був ти предметом журби й терпіння.
Представ собі хвилину, коли то архангел Гавриїл приходить їй предложити бути Матір’ю Ісуса. Можливо, що не раз ти дивувався, що перед предложенням, таким славним для Неї, Марія могла ще вагатися й жадати пояснень.
Але в тім нема нічого дивного. Предложення, поставлене їй архангелом, без сумніву, було для Неї почесне, — але й воно рівночасно укривало в собі ті наслідки жахливі для Матернього Серця.
Пресвята Діва, на основі св. Письма й внутрішнього просвічення, добре знала, що принята Ісуса за Сина, це означало також принята нас за Своїх дітей, — нас, грішників. Вона добре розуміла, що Ісус не може бути без нас, братів Своїх; що Відкупитель не буде без тих, що їх Він відкуплює, — що Голова не буде без членів.
Взяти Ісуса за Дитя, це означало: тратити Ісуса, — означало: видавати Його на смерть.
А в противному случаю, — спасати Ісуса, не видавати Його на смерть, це означало: стратити й кинути нас до пекла.
Божественна Діва через предложения архангела найшлась у тім страшнім виборі одного з двох!
Вона могла його відкинути; але тоді Ісус не воплотився б і ми були б погибші.
І коли призволила Вона, Вона заздалегідь погодилась принести Ісуса в жертву на хресті, щоб нас спасти, бо Ісус не хотів бути лиш сам Її дитям, але Він хотів, щоб і ми були враз з Ним. Чи знаєш ти, як то у хвилині Благовіщення Її Серце мусіло терпіти задля діл грішників, а через те і задля твойого діла.
І не думай, що Пресвята Діва аж згодом відкрила тайни терпіння, яке вкрило Воплочення Слова! Ні! Наколи б Вона тоді була не знала страшних наслідків Свого Материнства, Вона не була б з цілковитою свободою дала Свого призволення. Правда й справедливість вимагали, що Господь Бог дав їй змогу ясно і в подробицях пізнати умовний й преславні та болючі наслідки Свого дозволу.
І Пресвята Діва, розваживши все, згодилася бути Матір’ю Ісуса, отже бути й твоєю Матір’ю, — значить, — пожертвувати куса, щоб перешкодити твоїй загибелі.
Від тої то врочистої хвилини Воплочення, подвійне почування наповнює душу твоєї Матері: перше — це почування радости на думку, що люди, ті Її діти, будуть спасенні, а друге — почування невимовної тривоги, бо Вона мала стратити Свойого Ісуса через люту й ганебну смерть, щоб спасти грішників.
Радість і смуток, потіха й журба, — відтоді сповняли Її життя. Але одне почування не поглочувало в собі другого. Вони обидва відразу заливають Її душу, не сполучаючись взаїмно і не мішаючись, та й обидва доходять до найвищої степені.
Вона радіє й плаче; Вона заздалегідь добачує небо, заселене відкупленими душами, — й розважає між тим про Свого Сина, як конає Він в муках: Вона добачує Себе у майбутності віків окруженою діточками, що дякують їй, люблять Її і Її вивищують, — і Вона бачить Себе під Хрестом засоромлену, оклеветану, погорджену: Матір Розп’ятого.
О, як же ж ти заняв душу і Серце твоєї Матері вже на довгий час до твого існування! Отже, яке то Правдиве, що Вона зродила тебе в болю!
Це подвійне почування радости й терпіння не було проминаюче. В звичайних людей сильні вражіння з часом притуплюються, бо їх душа не спроможна через довший час зносити усильно-поривних почувань.
Але, — навпаки, — душа й тіло Марії були досконалі, в Неї вражіння залишались незмінними.
Вона, отже, безперервно носила своє подвійне почування: від хвилини Воплочення, аж до смерті Спасителя. Навіть більш — вміру того, що наближалася та страшна хвиля, смуток Її збільшався. А прочі обставини наглядно пригадували їй ту страшну дійсність.
Коли Вона представляла Свого Сина в храмі й Його жертвувала, Вона добре знала, що це пожертвування було лиш тимчасове, та що Бог Отець вимагав Кровної Жертви від свого Ісуса. Та й Симеон, надхненний Святим Духом, тоді їй прорік, що Син Її буде знаком противорічности: причиною спасения, але й також нагодою до погибелі премногих, — та що одного дня меч прошиє Її Серце!
Коли Вона проживала зо Своїм Дитям у Назареті, Вона замічала, як перед Нею нечайно розвивались події, предсказані у Святому Письмі, — як державна булава перейшла в руки поган, — як князь, що за його часів Ісус мав терпіти, обняв владу.
Коли Вона йшла до Єрусалиму, та розлучилася зо Своїм Сином впродовж трьох днів, Вона розуміла, що Господь Бог хотів Її пригадати, що Той Ісус не був лиш виключно Її: Він належав до грішників, як окуп. Він завсіди мав бути готовий занятися ділами Свойого Отця, наражаючись притім засмутити Свою Матір.
Коли, вкінці, розпочав Він Своє прилюдне життя, Вона бачила, як скоро події наближаються до страшного кінця. Жиди зглядом Нього проявляють смертельну ненависть, вони роблять заговори, щоб Його погубити, вони проти Нього підбурюють народ. Відтоді, кожний раз Вона питала Себе: чи вже може надійшла та страшна хвилина?
Але за ввесь той час, займала Її також і думка про нас. Вона не могла бачити Ісуса, не думаючи про нас і не люблячи нас. Вона не могла у Своїй душі відновити пожертвування Ісуса, не відчуваючи при тім, що Її Серце наповнялося потіхою, бо вже наблизилася хвиля нашого освободження.
Коли Вона бачила, як Її Син ісціляв недужих, очищав прокажених, освобождав поневолених дияволом, Вона думала про нас, — і вже тоді добачувала, як спадають з нас кайдани, наші огидні гріхи усуваються й наші рани гояться.
Аж, вкінці надійшла хвиля найстрашніша, яку світ знав: Бого-Чоловік вмирає за Свої збунтовані сотворіння, а у стіп хреста Його Мати, — в передсмертних судорогах з Ним!...
Не можна без зворушення читати у ІІ-й Книзі Царств оповідання про Ресфу, жону Савла.
Пошесть діткнула ізраїльський народ. Давид благав у Г. Бога поради, а Той йому сказав, що причина — це Савло, Він бо нерозумно повбивав многих Гаваонітів.
Тоді Давид звернувся до вождя того народа і спитав його: «Якого задосить вчинення ти хочеш, щоб відплатити за гріх дому Савла?» Вождь відповів: «Достав мені сімох чоловіків з Савлової родини, щоб їх розп’яти». І поміж тими сімома присудженими знайшлось також двох синів Ресфи, Савлової жінки.
Коли та сумна новина дійшла до бідної матері, вона без нарікань підчинилась Божій Волі. Лишень, як забрано її діти, вона приодягнена в жалібну одежу, послідкувала за ними. А тоді, коли їх прив’язано до хреста, вона розпростерла свою волосінницю на скалі, — та у мертвецькій тишині вижидала, аж вони сконали. А потім погружена у болю, лишилась у підніжжя шибениці, щоб доглядати за тілами своїх дітей та охоронити їх перед зневагою і не дати на жир хижим птахам.
Тою Ресфою є Божественна Мати, що без нарікань слідкує за Своїм Сином на Голгофу, бачить, як Його їй на очах розпинають, і потонувши в болю, лишається у стін шибениці.
Та остаточна тривога нашої Многостраждальної Матері огорнула, наче б в одну в’язку, всі терпіння, перенесені впродовж цілого Її життя, — і Господь Бог через таїнственне зарядження свого Провидіння додав до того терпіння майже безконечну натугу в тій цілі, щоб гідно прилучити Співучасницю Відкуплення до Жертви Ісуса.
Але під час, коли Ця Геройська Діва тонула в болю, відчувала Вона, як Її Матернє Серце вщерть переповнювалось силою і втіхою, — бо Її діти, грішники, наближались до відкуплення.
«Наколи б кати» — каже св. Августин — «не були показалися рішучими, то Вона була в силі виконати сама Волю Небесного Отця, то є: власноручно прибивати цвяхами Свого Сина до хреста, подібно, як колись Авраам був готовий мечем пробити свого власного сина Ісаака.
Ось, чому то Ісус, бачучи, що все сповнилося, вказав на улюбленого учня, св. Івана, та промовив до Неї: «Жінко, це син Твій!», а потім додав: «Це Мати твоя!»
То був тестамент, передсмертне завіщання. Одинокий учень, присутний на Голгофі, улюблений учень, заступав толі всіх тих, що колись прилучаться до Ісуса. Марія жертвувала Свого Сина, але в заміну Вона отримала всіх Ісусових учнів, як Своїх власних діточок.
Найвищий біль задля страти Ісуса, — найбільш Її покріпляє через відкуплення грішників, Її дітей.
І так, — ця подвійна любов зглядом Ісуса і нас, повинна була мучити і заразом підбодрювати Її Матернє Серце.
Предорога Мати! Дозволь мені, Своїй маленькій дитині, улаштувати свою домівку в Твоїй преблагословенній душі; дозволь мені провести решту мойого життя, з’єдинитись з Тобою в почуваннях радости і болю.
О, як же ж я б бажав жити в часі Твого туземного життя, щоб облекшити Твої терпіння! Як же ж я завидую участі св. Івана і св. невіст, що могли Тебе потішати у тому страдальному житті.
Але Твоє Материнське око вже відтоді мене завважало між численними дітьми: Ти вже тоді бачила, що я колись Тебе любитиму всією ніжністю мого дитячого серця, та що я дам Тобі відшкодування, за терпіння, що їх Тобі я спричинив, жагучою любов’ю.
Дякую Тобі, моя Мати, що Ти передо мною зняла Свою заслону з Твоєї доброти: я назавсіди хочу Тебе любити!
отець Йосиф Схрейверс ЧНІ