«Чи любиш ти Мене більше, ніж оці? — Так, Господи, — відрікає той йому, — ти знаєш, що люблю тебе» (Йо.21,15).
Завданням людини в цьому житті, як вчить нас Свята Мати Церква, є
Бога пізнати, Його любити і Йому служити. Ця мета стосується абсолютно
кожного, одначе є люди, які покликані Божим провидінням любити Його
більше, ніж усі ми. Тих людей звемо «священиками». Священики — це
чоловіки, що покликані Богом служити тут, на землі, і провадити до Неба
усіх нас. Св. Іван Золотоустий пише: « Я (Господь) створив Небо і Землю,
а тобі, священику, довіряю, щоб ти на Землі сотворив Небо». Священик,
подібно до Богородиці, сказавши Богові колись своє «Так!», каже його
щоразу на Святій Літургії, на якій він, як і Божа Мати, народжує для нас
Христа Ісуса. На кожній Службі Божій він з неймовірного Божого
милосердя тримає на своїх людських руках нашого Господа і Спаса Ісуса
Христа, подаючи Його кожному з нас. Один святий сказав: «Якщо б я
зустрів Янгола і священика, то найперше привітався би з другим».
Богородиця в численних своїх появах називає священиків своїми
«улюбленими синами». Можна довго, дуже довго розповідати про велич, про
велике достоїнство і гідність «доброго пастиря», яким є для своїх вірних
священик.
На жаль, зараз є дуже мало застіль, які б не супроводились темою: «А
наш ксьонз…». Зовсім немає значення, чи то день уродин, іменини,
релігійні свята, а чи щось інше — все це супроводиться довгими, часто
паскудними осудженнями наших парохів. Мусимо собі зрозуміти, що ми не
маємо ніякого морального права осуджувати наших пастирів, тому що,
зневажаючи їх, ми зневажаємо нашу Святу Церкву. Не раз чув таку фразу,
мовляв, «Церква — це бізнес». Говорячи так, ми забуваємо, що Церква - це
наша Мати, а хто про маму сміє говорити щось подібне? Звісно, на
превеликий жаль, є священнослужителі, які часто поводять себе
непристойно. Незважаючи на це, усі Святі Тайни, які вони уділяють, є
такими самими, які уділяв би вам сам Святіший Отець. Їхнє життя —
моральне чи неморальне, гідне чи негідне — це справа їхня і Бога.
Як часто ми осуджуємо не лише священиків, але й наших ближніх, бачачи
скалки в їхніх очах, забуваючи про поліна у своїх. Якщо ми називаємо
себе таким високим званням «християни», пізнають яких, як відомо, по
любові, то де є наша любов? Як часто ми ходимо до церкви, щоб, як ті
фарисеї, стояти чи сидіти спереду, вхопити першу фану і похизуватися
новим вбранням. Але хіба то є наша основна мета? Звісно, такі люди, які
не йдуть до храму з любові до Бога, щоб Його прославляти і Йому
дякувати, звертають увагу властиво на рухи, слова, зачіску, машину
священика, на вбрання їмості та інших людей. Вони відгороджуються від
Божого Слова, яке сіє священик, високою горою, яку навіть Він сам не в
змозі здолати без них самих. Власне такі люди і є тими, хто ще на
подвір’ї храму починають свої негідні, пусті балачки-осуди. Людина
покликана Бога пізнати, а як Його можна пізнати в сучасному світі з його
шаленим темпом, працюючи 25 годин на добу, 8 днів на тиждень, як не в
храмі, слухаючи слово Боже?
У Римі живе один священик-францисканець Раньєро Канталамесса, який
проповідує щоп’ятниці для Папи, єпископів і кардиналів. Сталось так, що
Папа Бенедикт XVI два тижні був у від’їзді і відповідно не міг бути на
цих науках. По двох тижнях Папа повернувся і послав свого секретаря до
о. Раньєро, щоб попросити дозволу увійти до його келії. Звісно о.
Раньєро дуже здивувався, адже не кожен день сам Папа заходить до тебе!
Коли ж Бенедикт XVI зайшов до нього, то сказав: «Отче Раньєро, я хотів
би вас перепросити, що двічі не був на Ваших науках. Я був у від’їзді і
фізично не міг бути присутнім. Прошу мене пробачити!» Папа Римський
просить пробачення у простого священика-монаха, адже той готувався до
своїх лекцій, затратив свій час і т.д. А скільки разів ми просили
пробачення у своїх парохів бодай за те, що не ходимо на недільні
Богослужіння й не слухаємо проповідей? Замість цього ми куди охочіше
очорнюємо, осуджуємо, поливаємо брудом тих, хто є слугою Господнім.
Тож задумаймось, чому ми йдемо до храму? Молитися і прославляти
Ісуса, Господа нашого, приймати Його з рук наших отців, а чи, виконуючи
формальні настанови і звички, йдемо в пошуках пліток і свіжих новин? «Хто слухає вас, Мене слухає, хто ж погорджує вами, погорджує Мною, хто ж погорджує Мною, погорджує Тим, Хто послав Мене» (Лк. 10, 16).
Володимир ЛУКАШЕВСЬКИЙ, семінарист.
novazorya.if.ua