Всі ми усвідомлю­ємо те, що від Творця і Господа нашого одержали в дар життя, здоров’я, віль­ну волю, здатність чинити добро і від­вертатися від зла. В нашому серці та­кож закладено бажання стати кращи­ми, ніж ми є. Ми прагнемо й моральної досконалості, керуючись євангельськими заповідями Христа Спасителя. Ми  вчимось перемагати зло в собі для того, щоб досягти боговподібнення через посту­пове підіймання сходинками чеснот.

Господь наділив нас ще одним не­оціненним даром — даром слова. Здатність виразити словами свої дум­ки, почуття й бажання має тільки ві­руюча людина, яка є неповторним чудом Премудрості й Милості Божої в усьому видимому світі.

Ми покликані підносити з подякою і побожністю розумну піс­ню Богові і тим виражати свою сер­дечну любов до Нього. Цього нас навчає святий пророк Давид, кажучи: «Господи, відкрий уста мої, і уста мої сповістять хвалу Твою» (Пс. 50, 17). Словом заповідається нам спасенна іс­тина, яка будить сплячу совість, кли­че, напоумлює і підносить душу вгору.

Через словесну пісню здійснюються богослужба і святі Таїнства, в яких подається благодать Божа, очищаючи та лікуючи нас від недуг гріховних.

Але послухаймо, що говорить псалмопівець Давид: «Чи хоче людина жити й любити дні довгі, щоб бачити благо? Стримуй язик свій від зла і уста свої від слів підступних» (Пс. 33, 13—14). Нам слід звернути увагу на цю настанову, бо часто в нашому житті, навіть не помічаючи того, ми словами сіємо зло й неправду на шко­ду собі й спокусу ближніх.

Ми буваємо нестримані в розмовах, а часом одне необережне слово може занепокоїти просту душу. Своїм язиком ми часто чорнимо доб­ре ім’я ближнього, заводимо в блуд, коли думаємо одне, а говоримо інше — та ще й лукаво клянемося Божим Ім’ям. Ми тяжко грішимо, коли пристаємо до розмов, противних побожності, любо­ві й правді, коли говоримо зневажли­ві чи блюзнірські слова.

Найгірше зло, коли християнин по­чинає виправдовувати свій гріх. Нераз ми легко наважуємось щось учинити всупереч голосу совісті, під якимось пристойним приводом, яким звичайно виправдується наш гріх. Так ми звіль­няємо себе від посту, покликаючись часто на слабке своє здоров’я. Гор­дість називаємо іноді усвідомленням своєї гідності. Образа ближнього — це, мовляв, захист своїх прав.

Зовсім, на перший погляд, безне­винна звичка в усіх нас — це зайва балакучість. Але пригадаймо, що Гос­подь заповідав нам уникати пусто­слів’я (Мт. 12, 36) і клятви (Мр. 5. 34), а користуватися тільки двома, до того ж короткими словами: «Нехай буде слово ваше: так, так; ні, ні; а що більше цього, те від лукавого» (Мт. 5, 37). Своїм язиком ми здобудемо собі друзів, якщо з усіма будемо об­ходитися щиро, лагідно й співчутливо, коли  нікого  не  будемо судити,  а  постараємось помічати в людях тільки хороше. Поставимо собі за правило, як і пророк Давид, говорити: «Буду я пильнувати за дорогами моїми, щоб не грішити мені язиком моїм; буду стри­мувати уста мої, поки нечестивий пе­редо мною»  (Пс. 38,  1).

Мовчання — це дуже сильна зброя проти підступів диявола. Згадаймо, як мовчання Ісусове засоромило Пилата. А ось другий приклад:  апостол Петро сказав: «Не знаю я Чоловіка цього» (Мк. 14, 71), а потім усе життя проливав гіркі сльо­зи.

Святі отці говорять: «Гріхи словом винищують в душі людини страх Божий, ослаблюють розчуленість сердечну, любов до чесноти і до важливих занять та бувають причиною нестриманості, гніву, ненависті й помсти».

Тому користаймо, в буднях нашого життя, зі слів псалмопівця Давида: «Поклади, Господи, охорону устам моїм і огороди двері уст моїх. Не дай ухилятися серцю моєму до слів лукавих, виправдовувати провину в гріхах» (Пс. 140, 3-4).