Свята Сповідь - Спасіння душ
У полум'ї любові кожного дня згорало життя отця Піо. Неустанна боротьба зі злом, свідома аскеза, страждання фізичні і моральні, ревне молитовне життя й апостольство були щоденним хлібом у його житті. Багато хто замислюється над тим, як можна так жити: весь час нести хрест і боротися?
22 січня 1953 року отець Піо святкував золотий ювілей свого чернечого життя. З усім жаром серафимської любові відновив свої обітниці убозтва, послуху й чистоти. Отець провінціал, який брав участь у цій урочистості, сказав декілька прихильних слів на його адресу. Костел не міг умістити всіх вірних. Зростала кількість тих, хто, за посередництвом падре Піо, отримав ласки від Бога. Кожного разу в монастирській хроніці занотовувалися ласки навернень. Надходили листи з подяками. Отець Піо з францисканською простотою все це приписував Божій доброті.
Отримані Божі ласки збуджують у душах радість. Один з навернених так писав до отця Піо: "Мій золотий отче, не дивуйся, що так звертаюся до тебе. Я відчуваю, що народився заново і тільки тепер починаю справжнє життя. Прийми мене за свого духовного сина". Отець Піо був більше, аніж інші, близько Бога-Чистоти, Бога-Невинності. Не міг оминути терзань, відчуваючи найбільші мерзотності гріха. Знав, що кожен гріх був раною, завданою Христові. Знав, що кожної хвилини хотів би сказати. Через тепло-духоту кожен раз відслоняв заслону сповідальниці, і тоді можна було побачити вираз його обличчя, на якому вимальовувалися почуття сорому, дерзань і терпіння. Писав: "Як можна дивитися на Бога, який є засмучений злом, та, одночасно, самому не засмутитися? Як можна дивитися на Бога, який стримує стріли Свого гніву і готує для людини інші ліки? Чи не є це чимось подібним до підняття однієї руки, щоб нею підтримати рамено, а другу в гніві скерувати на власного брата. А це - з двох причин: аби геть відкинути зло і швидше піти з того місця, де знаходяться, - бо рука судді тяжіє над ними, - й так розрядити свій гнів?"
А затверділі у злі? "Божа ласка не схиляє грішників до покаяння, Його доброта їх не притягує; коли їх карає - не каються, в солодкості - стають нахабними, у суворості - шаліють, в протиріччях - впадають у розпач. Є глухими, сліпими, байдужими до всього, що могло б ними потрясти, при найменших нагадуваннях, як і найбільших заохоченнях не роблять нічого іншого, як тільки подвоюють темряву і так підтверджують свою затверділість. Чи може бути більшою від тієї і страхітливішою гординя?" Ось тут знаходиться таємниця "його" великої суворості, яка доходить до вибуху гніву.
Отець Піо, хоча був таким великодушним і вразливим на людські страждання, не зносив найменшої образи, заподіяної, хоча б несвідомо чи легкодушно, Богові. Його заступництва ніколи не були спричиненими жодними матеріальними аспектами, сподіваною фінансовою "винагородою". Так сталося у випадку одного з духовних синів отця Піо, молода дружина якого після важких пологів знаходилася в критичному стані. Муж - багатий промисловець, який проживав в одному з міст П'ємонту, надіслав до о. Альберта телеграму з просьбою про заступництво отця Піо із запевненням, якщо отримає для дружини ласку оздоровлення, пожертвує велику суму грошей на лікарню "Дім Полегшення в Терпінні".
"Я одразу пішов до отця Піо, - згадує о. Альберт, - і повідомив його про цей драматичний випадок, а він до сліз зворушився долею молодої жінки і запевнив мене, що буде за неї молитися. Коли я вже відходив, отець Піо запитав, ким вона є. В цей час я тримав у руці телеграму, яку зачитав. Отець Піо, почувши, що муж жертвує велику суму, коли відбудеться чудо оздоровлення, випростався і піднесеним голосом заволав до мене: "Іди вже собі!" "Але ж , отче, - звернувся я до нього, - що маю відповісти?" На те отець Піо: "Він хоче Богові ставити умови, хоче купувати ласку за гроші! З Богом немає договорів! А ти напиши, що благословляю хвору і що..." - тут обличчя отця Піо змінилося під впливом якогось великого внутрішнього терпіння - буду молитися за спасіння її душі".
Після кількох днів я довідався від чоловіка хворої, що вона померла в той самий день і у тій самій годині, коли я розмовляв з отцем Піо. Мені стало зрозумілим, чому в цей полудень такий біль відобразився на його обличчі і чому сказав, що буде молитися за спасіння її душі".
Відомими є випадки, коли особи від'їжджали зі злістю на отця Піо (бо не отримали відпущення гріхів) та з постановою, що більше ніколи їхня нога там не появиться. Але, рано чи пізно, відчували якесь непереборне прагнення повернутися туди. Часто саме вони ставали найвірнішими гістьми в Сан-Джованні.
Отець Піо любив грішника, але був непримиренним щодо гріха. Ось деякі типові вислови: "Загублений, прямуєш до пекла!", "Коли перестанеш займатися свинством? Не знаєш, що це - смертельний гріх. Вимітайся!" Люди просили, наполягали, але тим разом було важко змінити думку. Нікому не заглядав в обличчя: багаті чи бідні, гарні чи ні, він дивився у душу. Всі - без різниці, чи був це міністр, чи робітник. Багато признавалося: "Здається, що тут ми, як на Божому суді, з голою душею". До створення такої атмосфери також причинявся людський фактор: довге чекання, не раз кілька днів, а навіть тижнів, необхідність конкретних висловлювань з приводу великого напливу людей, - все це приводило до того, що люди добре підготовляли те, про що мали сказати. Був час на роздуми і підготовку своїх висловлювань.
Розгрішення в отця Піо отримували не тільки віруючі люди, зв'язані з Церквою. Відома описана Рено Аллеґеро історія доктора Франческо Річчарді, воюючого атеїста, який довгими роками вів боротьбу проти релігії взагалі, а зокрема проти капу-цина-стигматика. Цю діяльність полегшував йому факт, що проживав він недалеко конвенту Капуцинів у Сан-Джованні Ротондо, того - за його словами - гнізда темноти і шарлатанства. З цього приводу отець Піо дуже страждав. Після кількох років агресивних нападів доктора Річчарді захворів. Колеги-лікарі одноголосне поставили діагноз: рак шлунку. Оперувати вже запізно! Одного дня надійшла звістка, що доктор помирає. Біля дому Річчарді зібралося багато людей, декотрі на колінах молилися про його навернення. Місцевий старий катедральний канонік, Дон Пренціпе, зібравши всю свою відвагу, постукав до кімнати вмираючого, пропонуючи священицьку послугу.
- Не хочу бачити кліру! - зустрів його злостивий окрик. Щоб відмова була виразнішою, жбурнув у сторону священика якийсь предмет. Не звертаючи на це увагу, священик настоював на своєму.
- Залишіть мене в спокої! - кричав доктор. - Тільки отець Піо міг би мене висповідати. Але стільки років я надто його ображав. Напевно, не захоче прийти. А, зрештою, не виходить з монастиря. Тоді помру так, як жив. Досить!
Свідки так описують цю сцену: "Густий сніг сипав згори на завмерлий натовп, який клячав, і на отця Піо, котрий ніс Гостію, сховану на грудях. Про що розмовляв з доктором? Що пообіцяли собі? Лише монах увійшов до кімнати, хворий розкрив назустріч йому свої обійми і щиро посміхнувся. Лице старого агностика проясніло .
- Нехай отець мені пробачить! Висповідавшись, почувши пробачення і прийнявши святе Причастя, міг би спокійно померти, але "помста отця Піо не була б прекрасною, якби не випросив у Бога ще більше ласк для грішника. Через три дні доктор Річчарді встав з ліжка. Ракова пухлина зникла без сліду. А доктор Річчарді, який завжди був "холодним або гарячим", тепер з більшою завзятістю боронив отця Піо перед іншими противниками, яких ніколи не бракувало...
Отець Піо прекрасно відчитував психіку і ментальність особи, з якою стикався. Здавалося, дослівно читав у серці кожного й безпомилково поступав з людьми, ведучи їх - навіть коли боронилися - до їхнього добра. Одного разу відомий актор Кампаніні переконав свою приятельку, також акторку, відвідати отця Піо. Вела її до Сан-Джованні Ротондо гаряча цікавість: побачити незвичайні явища, пов'язані з отцем Піо, а не турбота про власну душу. Після приїзду повідомила Кампаніні, думаючи, що той представить її отцеві Піо. Однак довідалася, що в Сан-Джованні Ротондо немає жодних протекцій. Щоб дійти до отця Піо, треба було піти до костелу і встати в чергу до сповідальниці. Акторка - досить відома - одяглася так, щоб не можна було б її впізнати, заклала чорні окуляри й стала в чергу до сповіді. Коли надійшла її черга, сповідалася лише кілька секунд. Невідомо, що їй сказав отець Піо, бо зірвалася, наче ошпарена, і з поспіхом вибігла з костелу. Кампаніні, який відвідав її в готелі, побачив, що вона розлючена. Зі злості плакала, говорячи на отця Піо: "Це не святий, а неотесаний грубіян, він мене вигнав геть". Кампаніні старався її втішити, але артистка навіть не хотіла слухати про цього ченця. "Не хочу і тебе більше бачити!" Швидко виїхала до Риму. За тиждень у кімнаті Кампаніні, який ще залишався в Сан-Джованні Ротондо, прозвучав телефонний дзвінок. "Не можу спати, скаржилася акторка, - отець Піо мене переслідує, всюди його бачу, відчуваю, що не буду мати спокою доти, поки щиро з ним не порозмовляю". Повернулася, і тим разом її зустріч з отцем Піо мала цілковито інший характер. Отець досяг мети. Жінка вже не думала про сенсації та чудеса, а всю свою увагу сконцентрувала на власній душі. Зосереджено, розкаяна приступила до Таїнства Покаяння, прийняла святе Причастя і ще багато разів поверталася до "неотесаного" ченця.
Один науковець, якому не давали спокою сумніви щодо віри, написав листа до отця Піо, просячи його помогти у виборі і віднайти душевний спокій. Після двох днів внутрішній голос підказав йому піти до костелу й улагодити душевні справи. Тридцять років не був у храмі, переборював внутрішні перешкоди, коли знову почув у собі виразні слова: віри не обсуджується; або її приймається з закритими очима, визнаючи власну неміч перед зрозумінням її таємниці, або її відкидається. Середини тут не існує. Треба вибрати!
Цього ж дня вибрав. А, власне, допоміг йому вибрати отець Піо. "Завдяки йому повернувся до віри батьків, пізнав великодушність християнського милосердя, на противагу азіатським релігіям, яким притаманний фаталізм, байдужість до людських страждань, егоїзм..." - розповідав.
Подібна пригода спіткала одного вчителя зі Сицилії, який учителював у школі біля Болоньї. Чуючи про отця Піо, він внутрішньо бунтувався. Був масоном і скептиком. Усі звістки, які надходили зі Сан-Джованні Ротондо, вважав витвором фантазії й шарлатанством. Однак його неприязнь не була скерована проти монаха. І коли йому потрапила в руки книжка Альберта дель Фанте "Від вагань до віри", з почуттям читав її вечір, аж над нею заснув. На світанку його збудив якийсь дотик. Навпроти нього стояв монах з бородою, подібний до того на фотографії з книжкової обкладинки. Протер очі і, не втрачаючи певності - запитав:
- Чи це, часом, не отець Піо?
- Так, - відповів монах. Звичайно, це - я. Але прошу не дивуватися. Моя місія полягає у втішанні страждаючих, зокрема тих, хто терпить душевні муки. Бачу, що щиро шукаєш правди і щастя, одним словом - Бога. Що стосується щастя, треба трохи почекати, земля є пристановищем плачу, і ми змушені нести свій хрест. За своєю суттю щастя - не з цього світу. Кожен, хто хоче, може віднайти Бога. Ти переплутав дороги. Знання, ціллю якого не є віднайдення "Того, хто Є", - непотрібне. Таке знання - марнота, ніщо в порівнянні з божественними таємницями. Стань на іншу дорогу. Очисти серце з усіх людських пристрастей. Будь більш простішим, і отримаєш, гарантую, мир у цьому житті та щастя в вічності. Це все. Я вже повинен йти, бо інші нещасні чекають на мене.
http://promin-lubovi.narod.ru
