Здійснення авторитету
Викликати довіру
Багато батьків скаржаться, що їхні дорослі діти не звіряють їм ані своїх занять, ані своїх турбот. Вони зауважують існування певної віддалі, котра завдає їм болю і ран, вони також схильні спихати на дитину відповідальність за брак відвертості і довіри. Батьки не ставлять перед собою питання, чи протягом перших років дитинства не поповнили блудів, котрі дали в наслідку поступове знищення довіри, яка б мала розвинутися.
Дуже мала дитина відкривається спонтанно і не приховує нічого зі своїх почуттів чи примх. Вона без вагань вірить словам дорослих, особливо батькам. Коли дитина каже: "Це тато так сказав", то дискусія на цьому закінчується, бо тато не може ані обдурити, ані помилитися.
Якщо діти в міру зростання переконуються, що їх багато разів обдурювали, що на їхні запитання батьки відмахувалися або вибух їхніх почуттів часто закінчувався відштовхуванням і доганою, то хіба у таких випадках не зародиться в дитини певна недовіра і вона не буде приховувати свої почуття?
Як здобувається або втрачається довіра
Довіра виховується з перших років у немовлятка, котре природно скеровує своєю симпатію до осіб, що нею опікуються.
У випадку страху чи небезпеки немовля простягає ручки до своєї мами чи няні. Довіра до мами залежить від більшої чи меншої опіки, якою вона оточує свою дитину. Це пояснює випадок, чому дитина буде мати більшу довіру до няні, коли мама віддає дитину її в руки вже на перших порах материнства. Мама, спрямована на завоювання довіри своєї дитини, не повинна ніколи, окрім очевидної необхідності, залишати комусь турботу про годування дитини і чування над її першими потребами.
Довіра вимагає неустанного контакту. На жаль, часто здається, що мама користає з того, що дитина може сама бавитися. Через лінь чи захоплення світовими і домашніми турботами мама втрачає в більшій чи меншій мірі контакт зі своєю дитиною. Щоб так не сталося, вона має цікавитися всім, що займає і притягує дитину, допомагати в розвитку вмінь, вигадувати забави і цікаві заняття. Коротко кажучи, дитині необхідно відчувати, що присутність матері, а трохи пізніше і батька, допомагають їй досліджувати життя і речі.
Однак найчастіше дитина буває залишена сама на себе, бо батьки реагують тільки злістю, коли її поведінка погана або збурює їхній спокій.
Щоб довіра могла розвиватися у віці пробудження цікавості, дитина має бути впевненою, що завжди знайде у батьків відповіді на свої запитання і що тим відповідям ніколи не заперечать її спостереження ані досвід. Досить часто дитина відкриває, що її запровадили в блуд або обдурили. Прийде день, коли дитина переконається, що її ошукали. Як в такому випадку батьки можуть живити надію, що довіра дитини буде зростати? Чинячи в такий спосіб, батьки руйнують вроджену довіру, закладену в душу дитини Провидінням.
Використовуючи дитячу довіру, батьки зраджують дитину, тому не повинні дивуватися, що в кінцевому рахунку вона приховує свої найбільш особисті почуття і запитання, котрі для неї мають найбільшу вагу.
Довіра - це функція щирості вихователів, тому дитина повинна відчувати, що її провадять і просвічують батьки.
У випадку конфлікту важливо вислухати тлумачення і пояснення, в протилежному випадку в дитини складеться враження про несправедливість суду дорослих. Одної однісінької несправедливості, поповненої батьками в дитинстві, може вистачити, щоб раз і на завжди знищити довіру дитини.
Якщо авторитет поповнить блуд, хай не залишається при своїй думці. Не втратить ані своїх прав, ані впливу, коли визнає, що в даній ситуації він помилився. Довіра дитина зросте в міру того, як авторитет визнає і поправить свої помилки.
Вміти довіряти
Період дозрівання - це час морального розвитку особистості. Коли вразити гідність дитини, вона замкнеться в собі і відмовить у довірі. Підліток звіряється тільки тим, котрі його поважають. Йому вистачить враження, що батьки вважають його дитиною, що віддихають його кожного разу, коли він відважиться на судження чи особисту думку, щоб вважати себе незрозумілим.
Щоб підліток мав до батьків таку довіру, яку мав в перші роки життя, вони мають показувати зацікавлення проблемами, котрі в нього з'являються. Коли у підлітка складається враження, що батьки систематично не дають йому пояснень, яких вимагає його вік, то він шукає їх в товаришів з великою шкодою для моральності, а зрив зв'язку з батьками може бути вирішальним.
Коли підростаюча дитина висловлює свою думку, батьки, коли б навіть визнали її неправильною або небезпечною, зроблять погано, давши зрозуміти дитині, що вона ще не може висловлювати особисті судження. Найкращим способом зберегти довіру підлітка буде розпочати розмову, завдяки якій він зробить висновок, що його поважають, навіть коли тактовно дадуть зрозуміти, що його судження було передчасним чи недостатньо обдуманим. Щоб втримати довіру слід подавати підлітку докази і пояснення, а не закривати йому рота, вважаючи його запитання "беззмістовними".
Щоб живити довіру підліткові також потрібно довіряти, тобто без боязні довірити йому відповідальність і почати ділитися з ним турботами і заняттями родинного життя.
Довіра, яку дитина має до своїх батьків, є почуттям, котре має проіснувати ціле життя. Зворушливо бачити дорослих дітей, вже одружених, котрі мають довіру до своїх батьків і не побоюються питатися поради у своїх турботах і труднощах.
"Муштра"
В перших роках життя дитина реагує передусім на чуттєві стимули. Вона шукає заспокоєння своїх капризів та інстинктів, не маючи іншої турботи ніж шукати приємностей і боротися з болем і невигодами.
Щоб закласти фундамент під добрий характер, під панування розуму над тілом, вихователі вживають метод, котрий назвемо "муштрою", в тому сенсі, що він полягає в прищепленні звичок, які навчать дитину панувати над своїми почуттями і капризами. Опанування тіла є необхідною умовою вільного морального і духовного розвитку.
Речі дозволені та заборонені
Духовність і мораль не можуть розвинутися без впливу інтелігенції і моральності дорослих, тому дитина - доки розважить моральну вартість своїх вчинків - в природний спосіб покликається на судження авторитету. Вона ототожнює добро з тим, що є дозволене, а зло з тим, що є заборонене його вихователями.
Це визначення особливо важливе для виховання сумління. Щоб дитина не збилася на дорогу заспокоєння своїх капризів і пошуку вигод, користаючи з можливостей дорослих, вона має пристосовуватися до певних сталих правил, котрі визначають просту лінію поведінки.
Власне в такому порядку виховується в сумлінні дитини поняття права. Моральне життя дитини можна охарактеризувати як почуття послуху або непослуху усталеним правилам. Коли ці правила згідні з вимогами моралі, природно, що сумління дитини схиляється до щораз більшого розрізнення добра і зла, справедливості і несправедливості.
Відповідальність
Разом з підростанням з'являються особисті судження. Підліток вже не шукає допомоги авторитету, а намагається сам собою керувати, прагне до незалежності. В цьому випадку слід намагатися розвивати почуття особистої відповідальності. Вибір тем для розмов може допомогти у формуванні особистих думок, котрі замінять безпосередній вплив авторитету на душу підлітка. Тепер вплив авторитету в основному залежить від поваги до нього.
Звертання до совісті
Авторитет має завжди звертатися до совісті дитини в будь-якому віці. Дитині слід прищепити почуття обов'язку. Обов'язок буде виконаний настільки досконало, наскільки високими будуть наведені причини. Тому обов'язок, виконаний зі страху, без надії на винагороду, буде мати меншу вартість, ніж обов'язок виконаний з любов'ю до добра чи до ближнього.
Греко-Католицька Традиція №6(99)
23 березня-5квітня 2008 р.Б.
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ДЛЯ ВИХОВАТЕЛЯ
Служи охоче і з радістю, якщо бажаєш наказувати.
Чи доречно наказувати дітям, чи це застаріле поняття?
Якщо індивідуальність дитини має не просто право на існування, а ще й потребує особливого піклування, тоді чи не в тому полягає основне завдання вихователя, щоби створити таке середовище, де дитина могла б себе цілковито відкрити? Чи повинні ми її обмежувати вимогами і заборонами? Чи дозволено йти проти її волі? Багато людей ставлять такі питання і ми хочемо на них відповісти.
Зрозуміло одне: без покори спільність між людьми може проіснувати не дуже довго. Будь-яка сім'я розпадеться, коли в ній не всі з готовністю виконують доручені обов'язки і підкоряються, іншими словами є послушними. Будь-яка форма державного управління розпадеться, якщо не буде слухняності. Жодна робота не буде виконана, якщо всі відкажуться служити. Таким чином ідуть справи у суспільному житті. Жоден учитель не дасть знання учневі, котрий не підкоряється його вимогам. Ніхто не залишиться на робочому місці, якщо люди не будуть виконувати свої службові і посадові обов'язки. Ми можемо дивитися на світ, як нам захочеться, однак без послуху ми не можемо обійтися.
Отже, ми хочемо прищепити нашим дітям послух. Він повинен стати для них життєво важливою звичкою, як і багато інших, які формують у дітей моральне сприйняття світу, братню любов, релігійні переконання. Наші діти повинні слухатись з бажанням і радістю, тому що вони дійсно цього хочуть, а не похмуро і з відразою, тільки тому, що вони зобов'язані бути послушними. Не випадково ми вже говорили про звичку до порядку, про справедливість і увагу до особистості вихованців. Без цих основних принципів, котрими повинен керуватися вихователь, радісне, добровільне підкорення просто неможливе. Той факт, що ми вводимо дітей в упорядковану сімейну спільноту і робимо їх її частиною, є першим уроком підпорядкування без слів, але справді повним вражень для маленького жителя Землі. Вони розуміють це швидко і непомильно. Ця постійна звичка до необхідного, природнього і надприроднього добра є найкращою школою послуху для дитини. Тверда, одностайна настанова надзвичайно необхідна. Недопустимо, щоб батько забороняв те, що дозволяє мама, або навпаки. І не можна допускати, щоби сьогодні дозволялось те, що завтра буде заборонено. Строгий порядок регулює раз і назавжди, що можна, а що ні, і це поширюється на кожного члена сім'ї. Якщо мати і батько самі з радістю і бажанням дотримуються святого порядку своєї сімейної спільноти, в якій вони самостійно і усвідомлено приймають необхідні обмеження власної свободи, без довгих суперечок і скарг, діти також ростуть в подібній атмосфері послуху. Чи хто-небудь засумнівається в тому, що в душі дитини залишаться зовсім інші враження, коли батько, наприклад, скаже: "Ходімо, дитино, нам потрібно вчасно повернутися з прогулянки додому, щоб мама нас довго не чекала з вечерею", ніж коли буде буркотіти: "Пора рухатися, бо мама буде сваритися". Сім'ї підходить приказка: "Тон народжує музику". Жаль, що про це часто забувають.
Багато батьків, не зважаючи на всі свої зусилля заставити дітей бути послушними не можуть добитися успіху, тому що в них немає порядку у всьому способі життя, а вимоги і заборони, відірвані від всеобіймаючого сімейного порядку, видаються установленими лише для дітей, або тому, що вони самі собі протирічать, або що немає виразної, завжди діючої вказівки, часто також тому, що вони забагато наказують чи забороняють. Часто батьки плетуть навколо дітей колючий дріт із "тобі не можна" і "ти повинен". На кожному кроці дітей переслідують вказівки батьків. Це не приведе до добра. Нам необхідно вчитися поважати особу дитини. Ми повинні обмежити наші вимоги і заборони до необхідного рівня і не повинні намагатись виправити наших дітей наказами. Нам потрібно старатися втілити перед їх очима добро, як заповітну ціль, як визначний поступок, будити в них захоплення добром. Необхідно, щоб діти могли самостійно виражати своє волевиявлення. Наприклад, відвідування недільної св. Літургії в християнських родинах обов'язкове для всіх. До цього нікого не потрібно просити. А відвідування св. Літургії в будні дні є тим добром, до якого ми прямуємо, навчаємо, бажаємо розбудити своїм прикладом. Тут не потрібне ніяке силування. Або вимога заховувати піст у п'ятницю - закон. Це стосується і дитини. Однак відмова від солодощів чи які-небудь інші маленькі самостійні переборення під час посту не повинні нав'язуватися батьками, а повинні бути самостійним рішенням, яке потрібно періодично, приязним способом заохочувати і підтримувати.
Коли ми розуміємо ці відмінності і вимагаємо та формуємо лише необхідне, тоді ми не зломимо волі дитини, ми лише будемо допомагати їй зміцнювати силу волі, а також вчити добра. Ми відівчимо дітей від впертості, котра згідно зі старою приказкою є силою нерозуму. Тоді не важко пояснити дітям, які підросли, основи вимог і заборон. Те, що в дітей є простою звичкою, повинно з роками, з їх здібностями, стати свобідно вибраним вчинком. Наші дорослі діти повинні підкорятися, тому що вони бачать і розуміють причину, моральне добро такої поведінки. Особливо для цього необхідний приклад батьків. Чи наші діти повинні на прикладі нашої поведінки вчитися і розуміти наскільки згубні наслідки нерозважного способу життя?
Там, де є взаємна підтримка є і повага. Там, де є взаємне ушанування, не важко дається служіння, легко дається послух, не порушується прекрасна гармонія.
Лізбет Бургер
Дзвін з Фатіми 6, січень-лютий 2003 р.Б. http://www.saintjosaphat.org
