Якою була б людина, якби не Святий Дух? Яким були б відносини в суспільстві, якби не люди спонукані Святим Духом? Якою, врешті-решт, була б наша історія, якби забракло тих небагатьох ведених Святим Духом людей?

Кожного року, на п’ятдесятий день після урочистості Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, Свята Мати Церква святкує день зішестя Святого Духа на Апостолів, зібраних у світлиці разом із Марією, Матір’ю Спасителя. 

Саме тоді вповні завершилось народження Церкви. Відчинили двері світлиці, які були закриті зсередини зі страху перед юдеями – після всього того, що сталося на з Учителем на горі Оливній і на Голгофі. Відтоді вже не боялися промовляти в присутності натовпу, старійшин і правителів, і терпеливо зносили переслідування і побиття, а навіть катування до смерті. Знали бо, про Кого свідчать, перед Ким усяке створіння коліно преклонить і Кого визнає всілякий язик. Відтоді Святий Дух веде Церкву до її мети – згромадження якомога більше людей з-поміж усіх племен і народів, і приведення їх до спасіння, вистражданого такою великою ціною.

Апостоли й учні йшли до віддалених міст Римської імперії, проповідуючи Христа – убитого і воскреслого, і засновуючи перші християнські спільноти. Місіонери несли язичницьким народам правду про спасіння і нікому з них не спало на думку, що можна врятуватися від мученицької смерті, змішуючи язичницькі вірування з вченням Церкви. Володарі та їхні піддані приймали Святе Хрещення, підтверджуючи приналежність свою і своїх володінь до християнської цивілізації. Разом із Хрещенням вони також приймали засади суспільного життя та співіснування між державами. Язичництво раз і назавжди припинило своє існування, і лише іноді проявлялося в легендах чи різноманітних окультних і магічних практиках.

На нещодавній сесії Кафедральної школи в Луцьку, присвяченій 1050-річниці Хрещення Польщі, яку 15 травня в Луцькому кафедральному соборі організував Відкритий університет (UKSW), ці аспекти поширення християнства представив у своїй доповіді проф. Вєслав Висоцкі, керівник Кафедри новітньої історії UKSW. Також було виголошено реферат о. проф. Юзефа Ґживачевського, з Теологічного факультету UKSW, на тему значення для Галії, Європи і Вселенської Церкви, прийняття Хрещення королем франків Хлодвігом. У свою чергу о. кан. Вітольд-Йосиф Ковалів, засновник і директор часопису «Волання з Волині» поставив тезу, що на волинські землі християнство могло прийти раніше ніж до Київської Русі, оскільки ці терени були ще перед 966 роком охоплені місіонерською діяльністю Апостолів Слов’ян – свв. Кирилом і Мефодієм. Зокрема було зазначено велику роль жінок у державній і міжнародній політиці, та роль інституту шлюбу, за допомогою якого все нові й нові народи долучалися до християнської цивілізації. Дружина короля Хлодвіга – Клотильда схилила чоловіка до прийняття християнства. Можливо, її вмовляння залишилися б «жіночими примхами», якби не величезна загроза з боку аламанів (люди переважно відкриті на прийняття істини тоді, коли припікає). Таку ж роль відіграла чеська принцеса Дубрава в житті польського князя Маєшка, а Ядвіга Андегавенська – в житті литовського князя Владислава Ягелло.

Незвичним було довідатись, що в часи поширення Християнства в Європі не існувало явища тзв. інкультурації, тобто прийняття певних місцевих звичаїв і пристосування до них християнського вчення. Оскільки тодішні князі племен виявили бажання стати частиною християнського світу і, безсумнівно, черпати всі вигоди, які з цього виникали, вони мали здійснити вибір. І вони його здійснили на користь християнства та майбутнього свого і своїх нащадків.

Така ж необхідність вибирати постає перед кожним поколінням без винятку. Історія знає випадки повернення наших предків до язичництва і навіть у такому цивілізованому ХХІ столітті всюди можемо натрапити на пастки древнього ідолопоклонства, яке завдяки захваленому Просвітництву все більше підіймає голову. Місце раціонального підходу і аргументації все більше займає крикливий забобон і пересуди, що прокладають собі шлях безліччю «непорушних прав»: до відмінності і толерантності, до помилок і необмеженої свободи.

Людина не всесильна і не треба забувати про первородний гріх, який усі ми отримали в спадок. А це означає, що вади і відверте зло можуть радикально змінити її світогляд і ставлення до іншої людини. Без зволення Святого Духа, як ми нещодавно співали у секвенції в день П’ятидесятниці, немає нічого путнього в людях, а лише те, що може їй зашкодити (Sine tuo numine nihil est in homine, nihil est innoxium). Без Божого Духа в кожному здатен пробудитися Каїн, хоча фактично й надалі він залишатиметься для свого Авеля рідним братом.

Але нам слід пам’ятати передусім про тих, котрі ведені Божим Духом до кінця залишились вірними одвічному призначенню людини – стати спадкоємцем неминущих благ, які Бог для людей приготував. Про тих, які в сповненому кривди і ненависті ХХ столітті приходили на допомогу всім без винятку, без розрізнення національності чи релігії. Слуга Божий, о. Людвік Вродарчик ОМІ, якого беатифікаційний процес розпочався 11 травня засіданням Трибуналу в Луцькому кафедральному соборі, він – якщо буде на те Господня воля – стане для сучасних католиків взірцем відданості і любові Христові, присутньому в Пресвятих Дарах. Він, коли міг врятуватися втечею, вирішив залишитися в храмі, адже не міг покинути Пресвяте Таїнство. І там віддав своє життя. Чи ми, знаходячись у храмі, здатні віддати хоча б частину нашої поваги Ісусові, який дійсно присутній під видом хліба і вина? Його присутність не залежить від того, чи ми віримо в це, чи ні. Від нашого ставлення до цієї істини залежить лише наше власне життя і вічне спасіння.

Своє щире і глибоко осмислене ставлення до Господа і до Католицької Церкви неодноразово засвідчив світлої пам’яті доктор Євген Шимонович. Як згадував єпископ Маркіян Трофим’як, доктор Шимонович «прийшов до кафедрального собору … і залишився», бо там «почувався як у себе». Відомий лікар, спеціаліст у галузі психіатрії, який допоміг тисячам людей, преклоняв коліна перед Господом. Він не мав у собі ані краплини тієї гордині, яка виходить з берегів у випадку деяких працівників медицини, що вважають себе за останню інстанцію в справах тіла – а головне – душі людини. Пам’яті доктора Євгена Шимоновича був присвячений концерт під назвою «Музика для Євгена», що відбувся в Луцькому кафедральному соборі 15 травня ввечері. Вів концерт Генріх Шимонович, читаючи між творами роздуми та висловлювання свого батька. Класичні та сучасні твори відомих композиторів виконали: Артем Дзегановський (скрипка), Зоя Комарук – Народна артистка України, Петро Сухоцький (орган) та камерний оркестр «Сon Moto» Луцької музичної школи № 2 (художній керівник: Олександр Хомик).

Нехай Дух Твій, Господи, зійде і оновить землю. Цю землю …

http://catholicnews.org.ua