Згромадження Сестер Пресвятої Родини (ЗСПР) заснувала Тереза – Текля
Юзефів у 1911 році у с. Гошів Долинського району Станиславівської (нині —
Івано-Франківської) області. Співзасновником Згромадження був о.
Олександр Дикий.
Одна із сестер, що зараз проживає у Гошівському монастирі, каже, що
Митрополит Андрей Шептицький дав назву Згромадженню «Пресвята Родина» і
сказав: «Щоб ви були уподібнені до Пресвятої Родини, що не мала свого
дому, жила в убожестві». Воно так і було. Наслідуючи убогого Христа,
сестри жили дуже просто, між ними була згода, любов і послух.
Монастир побудували біля підніжжя Ясної Гори. Сюди могли зайти всі
дівчата, які хотіли служити Господу, і бідні, і багаті. Основною
діяльністю сестер була праця в захоронках (це було щось подібне до
дитячих садочків, якими опікувалися монахині). У 1936 році налічувалося
10 таких захоронок. Зранку батьки приводили дітей і аж ввечері забирали.
Монахині доглядали їх, виховували у християнському дусі. Сестри також
підготовляли дітей до Першого Святого Причастя, катехизували молодь,
працювали в лікарнях, відвідували хворих, дбали за прикрасу церков,
шили, вишивали церковні ризи, виробляли квіти, провадили церковні
бібліотеки. Село Гошів – це відпустове місце, яке дуже часто відвідували
паломники. Монахині допомагали їм, брали на ніч, годували. Також на той
час було багато дітей-сиріт, яким сестри замінювали батьків, а монастир
Пресвятої Родини ставав для них притулком.
У тяжкий період УГКЦ, а саме у 1950 році, НКВС у Гошеві арештували
всіх сестер, в тому числі і Головну Настоятельку, та вивезли в Сибір. На
засланні сестри перебували до 1956 року. Жорстока більшовицька влада не
зламала монахинь. Їхня глибока віра і любов до Господа Бога допомагали
пережити часи лихоліття. Сестри вистояли. Вийшовши з підпілля, почали
духовне відродження. Відновлювали монастирі, оживляти духовність,
проводили реколекції, навчання. На той час Згромадження налічувало 99
сестер.
У Гошівському монастирі радянська вдала зробила лікарню. Сестри
намагалися повернути будівлю, але їм не вдалося. Вони дуже хотіли мати
на цій «материнській» землі свій монастир і їм виділили територію для
забудови. У 1991 році почали будівництво, яке тривало вісімнадцять
років. Цей монастир є дуже великим і функціонує як реколекційний дім.
Сюди приїжджають діти, молодь, подружні пари, дорослі, щоб відновити
духовні сили, укріпити віру. Приїжджають і священики, монахи, монахині,
щоб з молитвою і мовчанням бути наодинці з Господом. Часто в обителі
сестер Пресвятої Родини гостюють паломники, які приходять до Богородиці
на Ясну Гору.
У цьому монастирі є вісім сестер, а у цілому Згромадженні — сімдесят,
які працюють у різних містах Івано-Франківщини, Львівщини,
Тернопільщини, Хмельниччини, Закарпаття. У м. Бібрка Згромадження
відкрило дитячий будинок сімейного типу, де сестри з великою турботою
опікуються дітьми-сиротами.
На сьогодні Згромадження налічує дванадцять домів і осідків. Головний
дім Згромадження розташований у Львові, у Тернополі – формаційний
дім-новіціят.
Згідно з Конституцією ЗСПР метою Згромадження є практикувати життям
Євангельські ради за прикладом Пресвятої Родини, а харизмою — всебічно
виконувати апостольську працю згідно з актуальними побажаннями Церкви:
праця з родинами, християнське виховання дітей та молоді, опіка над
сиротами, обслуга хворих.
Сестри працюють у лікарнях, школах, готують дітей до Першого Святого
Причастя, опікуються тими, хто потребує допомоги, катехизують, провадять
біблійні зустрічі, пишуть ікони, різьблять. Особливе місце займає
місійна та соціальна праця сестер і служіння згідно з потребами Церкви у
Києві, Хмельницькому та Міжгір’ї.
Ми живемо кожен у своїх щоденних клопотах, турботах, переживаннях.
Земне життя – це вічність днів і різних подій у них. Шумно і не спокійно
виглядає наша земля, якщо уявити себе над нею, і тільки ті місця, де
живе Господь, з яких лине молитва і любов, є острівцями спокою і тиші.
Ігор Гургула, журналіст, письменник у книжці «День над ніччю» пише, що
монастирі – це тихі гавані людського духу серед розбурханого житейського
моря. Колись одна монахиня сказала, що жити у монастирі – це ніби жити у
раю, бо там у кивоті дуже близько і завжди є справжній, живий Бог, з
Яким ми щодня можемо поговорити, і навіть більше – прийняти до свого
серця. Тому й не дивно, що, переступаючи поріг монастиря, тебе наповнює
дивне відчуття спокою, радості і любові.
