Батько може виховати святого!

Коли у сім'ї народжується дитина, то батьки, які так довго чекали появи нового життя в своєму домі, намагаються насамперед забезпечити малюка всім необхідним, огорнути його турботою, піклуватися про світле майбутнє дитини. За цим всім не варто забувати, що батьки, а особливо – батько також має ще й такий обов'язок, як провадити дитину до Бога впродовж її життя. Бо від батька залежить, чи навчиться дитина в майбутньому молитися перед тим, як починати чи закінчувати будь-яку справу, чи буде вона, коли виросте, разом зі своїми дітьми читати Святе Письмо вдома і над ним роздумувати. Бо те, що прищепить батько дитині, залишається у її серці назавжди. Цей особистий внутрішній духовний світ, який поступово розквітав у батьківському домі, супроводжуватиме людину усе її життя, якою б дорослою вона не була. Тому, виховуючи дитину, батько не може забувати про те, що він, як голова сім'ї, є особливо відповідальним за неї перед Богом. Також не менше значну роль у духовному житті дитини виконує і її хресний тато, який зобов'язаний постійно молитись за свого похресника, а також завше підтримувати дитину на її шляху до Господа.

Говорячи про надзвичайно важливу роль батька у духовному зростанні дитини, варто пам'ятати, що саме батько починає писати історію майбутнього святого. Згадаймо життя батька святої Терези від Дитятка Ісус. Знаємо з історії життя маленької Терези, що на її характер насамперед впливала святість батьків. Після смерті матері, коли майбутня свята була ще зовсім маленькою, батько завжди перед сном читав зі своїми доньками Святе Письмо та інші релігійні книжки. Маленька Тереза у ті моменти завжди сиділа на колінах у свого батька, уважно вивчаючи Слово Боже разом із ним. Після читання її батько співав гарні релігійні пісні, а опісля вся сім'я разом молилася. Як пізніше згадуватиме св. Тереза у своєму щоденнику, вона завжди ще маленькою клякала біля тата і «дивилася на нього, щоб знати, як моляться Святі!». Також її батько щодня ходив на Літургію і приймав Святе Причастя, а вночі йшов до церкви на адорацію Пресвятої Євхаристії. Вдома багато молився, читав побожні книжки, а маленькій Терезі часто говорив про марноту земних речей. Як бачимо, побожність батька, його святість у щоденному житті подарувала світові багатьма улюблену святу. Цей батько знав, що є для його дитини найціннішим, він сповна поділився із ще маленькою Терезою цим найдорожчим скарбом, який носив у серці: він особисто познайомив свою дитину з Ісусом. На мою думку, це і є найважливіше завдання для кожного батька, який бажає виростити свою дитину у здоровому християнському дусі.

Також, підкреслюючи важливе значення батька у християнському вихованні дитини, не можна не згадати життя блаженного священномученика о. Омеляна Ковча, який походив зі священичої родини. Адже це його батько – отець Григорій – виховав сина у такому духовному і патріотичному дусі, що блаженний Омелян, перебуваючи у концтаборі «Майданек» і врятувавши там сотні людських душ, писав: «Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними!». Очевидно, що приклад такої саможертовності, цілковитої посвяти свого життя Богові та безмежної любові до людини блаженний Омелян ще змалечку брав насамперед від батька-священика.

Таких праведних батьків, що вели своїх дітей до святості, у світі – мільйони. І хоча, можливо, історія не завжди пам'ятає імена тих батьків, які виховали святих, але жодне ім'я не є забутим перед Богом. Тому кожен батько-християнин повинен пам'ятати про те, що можливо і перед ним сьогодні стоїть така місія – виростити майбутнього святого...

Бути батьком - бути духовним взірцем для дитини!

Відомий італійський педагог – Марія Монтессорі, яка дуже любила дітей, казала: «Ми, дорослі, створили світ дорослих і дуже часто бачимо в дитині особу, яку ми повинні ввести у цей світ дорослих. Ми хочемо сформувати дитину так, щоб вона була подібною до нас. Дорослі дуже часто не відчувають неймовірно могутньої інтуїції і багатства дитячого серця!». І справді, мабуть, батькам ніколи не слід забувати, що їхня дитина є насамперед Божою дитиною і не є їхньою власністю. Тому у процесі виховання дитини не варто боятися повністю доручити її життя Богові, а не одразу намагатися його зробити подібним до свого життя. Святе Письмо подає нам приклад отця Авраама, який улюбленого сина готовий був принести Богові у жертву, також вражає покора праведників Йоакима і Анни, які віддали маленьку Марію у храм на служіння Богові. У кожної Божої дитини – своє неповторне і надзвичайне покликання у житті. Кожному Бог подарував якийсь особливий талант. І передусім батько повинен завжди допомагати дитині реалізувати своє покликання в житті. Не варто боятися відпустити свою дитину туди, куди її кличе Бог. Сьогодні часто можна почути, що батько має намагатися передусім підтримувати свою дитину матеріально, забезпечити її благополучне майбутнє. Але матеріальна допомога далеко не є найважливішою і в жодному разі не може стояти на першому місці, адже батько насамперед повинен морально підтримувати щоденний вибір своєї дитини, яка поступово дорослішає. Батько має старатися формувати у дитини християнський дух, повинен своїм щоденним прикладом навчити свою дитину жити чесно навіть у найскладніших життєвих умовах. Бо саме моральні принципи є найбільшим багатством для кожного з нас, тим подарованим батьками і вчителями скарбом, який залишається назавжди з нами і допомагає нам розбудовувати нову християнську Україну!

Також сьогодні у світі є мільйони покинутих дітей, яким потрібні батьки. І хоча всиновити дитину – велика відповідальність, але Господь завжди закликає нас не боятися творити добро, не боятися стати опікуном. Маємо достойний приклад опікуна зі Святого Письма у постаті св. Йосифа, який настільки довірився Богові, що не побоявся піклуватися про самого Божого Сина. Кожна дитина, яка сьогодні страждає, яка не має даху над головою, є прообразом самого маленького Ісуса, якого теж переслідували. Але ми завжди можемо прийняти дитину у свою сім'ю і стати для неї опікуном. Берімо приклад з життя святого Йосифа, який, не побоявшись труднощів і прислухавшись до голосу Бога, став опікуном для самого Ісуса Христа!

Найбільшою винагородою для батьків, які виховують дитину, є, звісно ж, та любов, яку дарує їм малеча у відповідь на добро. Як пише один відомий канадський педагог, засновник міжнародної гуманітарної організації «Ковчег», яка надає допомогу людям з проблемами розумового розвитку, – Жан Ваньє: «Дитина ж здатна прослизнути крізь вузькі ґрати нашої тюрми, дістатися до найуразливішого, ніжного куточка нашого серця, діткнути нас так, щоб видобути повінь ніжності з нашого, здавалось би, закам'янілого серця. Дитина може навчити нас любити!». Про це варто пам'ятати тим батькам, які ще сьогодні бояться виховувати дітей.

Бог - світлий приклад батька, що любить!

Усі ми є улюбленими Божими дітьми. Господь – це люблячий Батько, який завжди чекає на нас як у хвилини радості, так і в труднощах, бо любить нас такими, які ми є. Коли ми в дитинстві ненароком десь поранились чи вдарились, ми одразу бігли до батьків і вони нас заспокоювали. Коли маленька дитина, яка ще навіть не вміє говорити, падає, то вона, плачучи, біжить у обійми батька або матері. Так само про кожну людину завжди дбає і її Небесний Батько – Бог, бо Він повсякчас готовий обійняти, вислухати, витерти сльози, втішити, залікувати рани... Більше того, Господь – це милосердний Батько, який завжди ладен першим вибігти людині назустріч і виглядати ще здалеку свого блудного сина. Якою міцною є любов Бога, який залишає дев'яносто дев'ять овець і шукає ту єдину, яка заблукала, бо кожен є особливо цінною дитиною у Божих очах. Але також і дорослій людині ніколи не потрібно соромитися шукати у собі оту щиру, маленьку, слабку дитину, яка ще так невпевнено своїми ногами ступає у світі без допомоги Батька. Не біймося завжди по-дитячому вірити у чудо, у безмежну любов милосердного Батька-Бога. Згадаймо Христові слова: «Будьте, як діти, бо таких є Царство Небесне!».

Вищезгаданий педагог Жан Ваньє акцентував на тому, що дитина завжди має променистість, чистоту і вміння дивуватись. Дитина є справжнім скарбом людства. Як наголошує цей громадський діяч, страшно постаріти – в сенсі втратити вміння дивуватися, припинити пошук, не бачити цього світу очима дитини, не чудуватися дивами цього світу, цієї землі, цих рослин, цього сонця, цього снігу. Жан Ваньє також пише про те, що людина часто втрачає оце дитяче сприйняття світу, вже не шукає, не відчуває подиву чи надії. Тоді людина може стати жахливо цинічною і владною, мовляв, земля створена лише для мене. Тому дуже важливо сьогодні, маючи Небесного Батька, який завжди нами опікується, ніколи не втрачати оту здатність сприймати світ очима дитини. Адже Ісус Христос молився: « Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовлятам!» (Лк. 10, 21). Тому для того, щоб завжди чути голос Бога-Батька, потрібно відкривати Йому дитячість свого серця і не боятися бути інколи наївною дитиною у практичному світі дорослих.

Тож стараймося завжди залишатися світлими Божими дітьми, ніколи не забуваючи про те, що Небесний Батько завжди крокує поруч із нами нашими інколи такими нелегкими життєвими дорогами; більше того, інколи у часи втоми та знесилля Господь несе нас на руках! Також кожен батько, який прагне стати для своєї дитини достойним прикладом для наслідування, завжди може наслідувати Бога. Бо лише Господь кожним сонячним днем і щоденним повітрям, яке дарує людям, вчить нас, як це – любити своїх дітей по-справжньому!

Розуміти тата

Для сина завжди є пам’ятним, коли вони з батьком чогось вчаться разом. Найбільше мені запам’яталось, коли батько вчив мене їздити на ровері. Ми тоді провели близько двох годин разом. Я падав, не вписувався у повороти. Але вірив, що в мене вийде, бо тато був поруч. Відчував татову підтримку. І коли він відпускав ровер, щоб я міг їхати самостійно, я відчував велику довіру з його боку, що я зможу сам, навіть якщо за два метри впаду. В цій історії найпам’ятніше, що тато мене вчив, - ці хвилини незабутні. Спільно проведений час. По-чоловічому.

В мене завжди було уявлення яким має бути тато. Я певно цього набрався з фільмів. Думав, що мій тато має бути таким-то, робити те-то.

Я хтів, щоб мій тато брав мене на рибалку, вчив забивати цвяхи, розбирати радіоприймач, водив у екстримальні походи в гори. Я багато чого хотів від тата.

А тато на багато чого не мав часу.

Спілкування з різними людьми дало мені зрозуміти: основне, чого б хотіли вони від свого батька – це те, щоб він більше часу їм приділяв.

Часто батько є зайнятим, пізно повертається додому, їздить у відрядження, на заробітки за кордон.

Але потреба в батькові – завжди відчутна. В його присутності. Посвяті сім’ї. Батько – це певність.

Коли очікуєш від когось чогось, чого той не робить, пропускаєш помічати те, що він робить чи вже зробив.

Попри те, що я уявляв яким має бути мій тато – іншим аніж є, я не помічав яким він був насправді:

Для сина завжди є пам’ятним, коли вони з батьком чогось вчаться разом.

Найбільше мені запам’яталось, коли батько вчив мене їздити на ровері. Ми тоді провели близько двох годин разом. Я падав, не вписувався у повороти. Але вірив, що в мене вийде, бо тато був поруч. Відчував татову підтримку. І коли він відпускав ровер, щоб я міг їхати самостійно, я відчував велику довіру з його боку, що я зможу сам, навіть якщо за два метри впаду. В цій історії найпам’ятніше, що тато мене вчив, – ці хвилини незабутні. Спільно проведений час. По-чоловічому.

Ще тато вчив мене кататись на лижах: «плугом, плугом» – пам’ятно. Весело зараз згадувати.

Коли був меншим, тато носив мене «на гаргошах» – я дуже це любив. Коли ми приїжджали в село до його батьків, він розкручував мене навколо себе, тримаючи за руки, – і я ніби літав. Після такого крутилось в голові як у п’яного.

В місті ми часто переїжджали. Коли ми жили на одній з квартир, батько нам зробив турнік з кільцями. Щоб ми росли.

Я дуже любив – і це безумовно батькова заслуга – коли батьки разом з їх друзями з інших сімей виїжджали машиною за місто, там палили вогонь, співали пісень. І я мріяв, що як стану дорослим, теж так робитиму – збиратимусь вже зі своїми друзями коло багать. І так сталося.

Тепер я вже розумію, а колись навіть не уявляв, що твориться у татовій голові: векселі, бартери, партнери, позики, підстави, податки, кредити, квартира, машина... зрештою ми – його сім’я, – невідомо як, але досить-таки вдало вписувались у весь цей словоряд.

А його вміння вирішувати проблеми – взагалі варте багато слів та захоплення.

Мій тато – добрий. Він любить допомагати людям, і як би я може цього не хотів, ця риса передалась мені. Як і багато іншого.

Але найголовніше – батько передав мені віру в Бога, і навіть якщо б він не зробив всього іншого для мене, а лише це, то вже б можна було пишатися ним.

"Я починаю краще розуміти тата”, – сказав мені брат тиждень після того, як в нього народилась донечка.

Найкраще батьків розумієш тоді, коли сам стаєш батьком.

Часто, або майже завжди, батько є прототипом Люблячого Батька – Бога. І воно правда. Але як довести людині, котра ніколи не бачила свого земного тата, що Бог є Люблячим Батьком?

Я свідомий, що мій тато може і не ідеальний, але завдяки ньому я є, зокрема є саме такий, а не інший. Я люблю, ціную і пишаюсь своїм татом.

Важливо також прощати своєму батькові, часто це дуже важко, але безсумнівно можливо і потрібно. Батько також потребує мого розуміння.

Василь Возняк