Ця притча подібна на попередню, про слугу вірного й про слугу злого, який розтратив майно пана (пор. Мт. 24, 45-51). Усі чотири притчі різними способами заохочують нас до одного й того ж. Я маю на увазі про те, як давати милостиню й допомогти ближньому. Адже це єдиний шлях до спасіння. У попередній притчі Ісус узагальнено говорить про різні добродійства, які слід виявляти ближньому. У притчі про дів особливо наголошується на даванні милостині, при чому значно виразніше, ніж у попередній, у якій покарано людину, котра б’є, п’є, займається марнотратством, і нищить панське майно. Натомість у цій [покарано] й того, хто не допомагає ближньому, не уділяє щедро нужденним. Вони мали олію, але її було не досить. Тому були покарані.
Чому Ісус представляє нам цю істину на прикладі дів, замість увести у притчу першого-ліпшого? Він завжди вельми шанобливо говорив про цнотливість. Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне” (Мт. 19, 12). Знав, що серед людей вона у пошані. Цнотливість непроста за своєю природою, про що свідчить те, що у Старому Завіті навіть святі мужі не практикували її, а в Новому вона не наказана законом. Господь залишив її на волю слухачів. Про це твердить й ап. Павло: “Щож до дівиць, то наказу Господнього не маю” (1 Кор. 7, 25). Хвалю того, хто так робить, але не змушую нікого, хто не хоче, і не утверджую цього законом. Позаяк цнотливість була у великій шані у багатьох, то, щоби ті, хто її дотримується, не сподівався, ніби все вже звершив, і не занедбував інших чеснот, Христос наводить цю притчу, здатну переконати, що за невинність, хоча й сповнену усілякими різними чеснотами, та позбавлену добрих учинків милостині, Бог картатиме на рівні з розпутними людьми. На рівні з ними ставить жорстоку й немилосердну людину. І дуже слушно. Перші піддалися пожадливості тіла, інші – жадобі грошей. Тілесна спрага й жадоба грошей не тотожні: жага тіла набагато сильніша і непогамовна. Тому, чим слабший супротивник, тим менше заслуговують на прощення переможені. Ісус називає їх нерозумними ще й тому, що, доклавши чимало зусиль, втратили усе через дріб’язок. Лампами називає сам дар дівицтва, чистоту святості, а оливою – щедрість, милостиню, підтримку нужденним.
“Через те, що молодий був забарився, всі задрімали й поснули” (Мт. 25, 5). Ісус наголошує, що сплине ще чимало часу, не обіцяє учням, що Його царство прийде одразу. Позаяк вони саме на це сподівалися, тому не дає їм такої надії. Окрім того, твердить що смерть – це сон. “Поснули”, – говорить.
“Та опівночі крик залунав” (Мт. 25, 6). Ісус, ймовірно, продовжує притчу, або наголошує, що воскресіння звершиться уночі. Про лемент говорить й ап. Павло: “Бо сам Господь на даний знак, на голос архангела та при сурмі Божій, зійде з неба ” (І Сол. 4, 16). Чому сурми? Навіщо здіймати галас? “Ось молодий! Виходь Йому назустріч!” (Мт. 25, 6). Отож, побачивши свої лампи (пор. Мт. 25, 7), “нерозумні мовлять до мудрих: Дайте нам вашої оливи, бо наші світичі гаснуть” (Мт. 25, 8). Господь знову називає їх нерозумними (пор. Мт. 25, 2), показуючи, що немає нічого безглуздішого, аніж тут збирати гроші, та ходити нагими там, де найбільше потрібна доброта, де потрібно багато оливи. Та глупота їх не тільки у цьому; вони сподівалися там отримати, та попросили несвоєчасно; хоча не було співчутливих, інших за тих дів, саме цим вони й вирізнялися. Не жадали усього. “Дайте, – просили, – нам вашої оливи”. Вона була їм конечно необхідна: “Бо наші світичі гаснуть”. Утім, нічого не отримали. Ані доброзичливість дів, у яких просили, ані легкість здійснення, ані конечна потреба не посприяли у цій справі.
Чому це нас вчить? Там, якщо нас осудять за наші вчинки, ніхто не буде в змозі заступитися за нас. Не тому, що не захоче, а просто тому, що не зможе. Бо вдаватиметься до неможливого. Про це говорив блаженний Авраам: “Між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять” (Лк. 16, 26). “Мудрі ж у відповідь їм кажуть: Щоб часом і нам, і вам не забракло – підіть краще до продавців та й купіть собі” (Мт. 25, 9). Хто вони – ті продавці? Це – убогі. А де вони? Тут, на землі. Тоді слід було їх шукати, а не [щойно] тепер.
Ось яку велику користь маємо з убогих? Коли б їх не стало, ми втратили б надію на спасіння. Тому слід збирати оливу тут, щоби знадобилася там, коли час нас покличе. Тоді вже не буде часу назбирати, та він є зараз. Отож, не марнуй даремно свого майна на розваги і славолюбство. Адже там ти потребуватимеш чимало оливи.
Почувши відмову, нічого не досягнувши, нерозумні діви пішли купувати оливу. Ісус, чи то продовжуючи притчу і завершуючи її, чи намагаючись донести істину, говорить, що навіть якби ми були милосердними після смерті, це зовсім не допоможе нам уникнути кари. Не знадобилася їм їхня ревність, адже не тут, а там звернулися до продавців; не придалася вона й багачеві, який на тому світі став таким милосердним, що почав перейматися долею своїх братів (пор. Лк. 16, 19-31). Він за життя не зважав на убогого, який лежав у нього при воротях, тепер же старається врятуватися від пекла й небезпек тих, яких ніколи не бачив, і просить, щоби до них послали когось, хто б їм про це повідомив. Та він не мав жодної користі із благих намірів, як ті нерозумні діви (пор. Мт. 25, 10) Отож, почувши відмову, діви пішли, і прибув молодий; ті, що були готові, ввійшли з ним, а перед тими, що залишилися, замкнулися двері. Після важкої праці, після таких трудів, після такої жорстокої боротьби, після стількох перемог над власним єством, лампи згасли і вони, осоромлені, з пониклою головою, пішли геть. Яка користь з їхньої цнотливості, якщо не побачили молодого (пор. Мт. 25, 11)? Вони нічого не домоглися, стукаючи у двері (пор. 25, 12 А), тільки почули жахливі слова: “Я вас не знаю” (пор. Мт. 25, 12 Б). Якщо Він сам так скаже, то чекатиме нас тільки пекло та страшна кара. Та все ж ці слова важчі, ніж пекло. Господь адресував їх також тим, які чинять беззаконня (пор. Мт. 7, 23).
“Чувайте, отже, не знаєте ні дня, ні години” (Мт. 25, 13). Він завжди наголошує, що нам краще не знати [часу] нашого відходу звідси? Де зараз ті, які зволікали впродовж життя, які, коли робимо їм зауваження, переконують: “Коли вмиратиму, усе залишу вбогим”? Нехай прислухаються до цих слів і зміняться. Чимало таких, які не зробили цього навіть тоді, коли були змушені раптово покинути цей світ, і навіть близьким не мали змоги переказати свою волю.
У цій притчі йшлося про подачу милостині грішми; наступна, натомість, стосується тих, які не хочуть допомогти своїм ближнім ані грішми, ані словом, ані опікою, ані якою-небудь іншою послугою, але приховують це. А чому у цій притчі ведеться мова про царя, а в попередній про молодого? Щоби ми збагнули, яким ласкавим є Христос до дів, які позбулися свого майна, бо це також означає цнотливість. Ось як Павло характеризує їх: “Так само й жінка незаміжня... клопочеться про Господні справи” (1 Кор. 7, 34), щоби “гідно та ревно трималися Господа” (1 Кор. 7, 35).
 

Поміркуй, скільки ти завинив, та ти не тільки не будеш зволікати з прощенням провини своїм винуватцям, далебі, поспішиш до тих, які тебе засмутили, щоби знайти утіху у власних нещастях.
Давні греки, хоча й не очікували нічого значного, опановували себе у таких випадках, а ти ховаєшся й зволікаєш, замість звернутися до таких надій? Те, що робить час, ти не бажаєш вчинити за наказом Божим? Невже волієш, щоби твоя пристрасть угамувалася радше без нагороди, ніж з нагородою? Якщо провина сплине з часом, ти не тільки не скористаєш, але ще стягнеш на себе велику кару, бо закон Божий не зумів спонукати тебе до того, що звершив час. Коли обурюєшся, пригадуючи образи, задумайся, чи не був колись добрим до тебе той, хто тебе зневажив, поміркуй, скільки ти завдав лиха іншим. Він лихословив, чи осоромив тебе? Але ж і ти не добирав слів. Як же здобудеш прощення, якщо відмовляєш у ньому іншим? Ти нікого не ганив? Проте слухав, як робили це інші, і не чинив опір. І це не безневинний вчинок.
Хочеш довідатися, яке це благо – не пам’ятати образи, понад усе саме воно миле Богові? Господь карає навіть тих, які втішаться, коли когось слушно покарано. Безсумнівно, вони справедливо осуджені, однак ти не повинен радіти цьому. Пророк, відповідаючи на дорікання, сказав: “Над руїною Йосифа не вболівають” (Ам. 6, 6); “Вона не вийшла, мешканка Цаанану” (Міх. 1, 11). Хоча покарано Йосифа, себто його й наступні покоління, за волею Божею, однак [Бог] хоче, щоби ми разом з ними засмутилися. Ми, будучи злими (пор. Мт. 7, 11), караючи слугу, побачимо, що хтось із співневільників сміється, збуджуємося ще сильніше й переносимо гнів на нього. Так само Бог сильніше каратиме тих, які втішаються покаранням інших. Отже, не слід зловтішатися з тих, яких карає Бог, варто співпереживати разом з ними. Тим паче не слід так чинити стосовно наших боржників. Це ж бо ознака любові, а її Бог цінує понад усе. Як на королівській пурпуровій мантії цінними вважаються квіти і барви, які прикрашають плащ, такими ж цінними є чесноти, які містять у собі любов. Ніщо так не оберігає любов, як уміння забувати образи.
Невже Бог не потурбувався про протилежну сторону? Не вислав кривдника до скривдженого? Хіба не з вівтаря закликає до примирення обох, а після примирення не кличе їх до вівтаря (пор. Мт. 5, 26)? Однак ти не чекай, поки прийде твій кривдник, бо втратиш усе. Найймовірніше, Господь призначить тобі надзвичайну винагороду, коли випередиш його. Якщо помиритеся на Його прохання, то ваша приязнь не виникне у результаті наказу Божого, а внаслідок настирливості твого супротивника. А тому не ти, а він отримає нагороду.
Тобі не соромно мати ворога? Хіба не достатньо нам диявола, навіщо робимо собі ворогів зі співбратів? Аби тільки він не був дияволом, тільки б не захотів боротися проти нас! Невже не знаєте, яку радість приносить примирення? Що ж це означає, коли така неприязнь з’являється завчасу? Подолавши ворожнечу, ти будеш у змозі переконатися, що приємніше любити свого боржника, аніж ненавидіти його.

 
Ще Старий Завіт навчав не пам’ятати образ. З доброю людиною не може трапитися нічого лихого

Чому наслідуємо божевільних, які калічать один одного й чинять опір власному тілу? Послухай, як переймалися цим у Старому Завіті: “Крива дорога веде до смерті” (Прип. 12, 28); “На людину людина плекає гнів – а сама вилікування в Господа шукає?” (Сир. 28, 3). Але ж Бог дозволив око за око, зуб за зуб (пор. Вих. 21, 24), то чому це вважати злом? Так, дозволив, але не для того, щоб ми один одного калічили, а щоби не наважувалися на бійку зі страху перед відплатою. Зрештою, бійку спричиняє миттєва лють, шал, натомість душа, яка пам’ятає образи, здатна на підлість.
Ти страждав? У будь-якому випадку не стільки, скільки сам собі завдаєш [терпіння], пам’ятаючи образи. Мало ймовірно, щоби добра людина зазнала якесь зло. Припустимо, живе собі чоловік, має дружину й дітей та уміє панувати над собою. Скажімо він має, що втрачати: великий маєток, становище у суспільстві, багато друзів, пошану серед людей – але він панує над собою; це припущення повинно бути справді реальним. Уявімо, що на нього напосіли нещастя. Якийсь негідник розорить його маєток. Що це для людини, яка за ніщо вважає гроші? Припустімо, уб’є його дітей. Що це для людини, яка вірить у воскресіння? Нехай позбавить життя його дружини; та що це для того, який навчився не оплакувати тих, які поринули у сон? Нехай зганьбить його привселюдно, що ж це для того, хто вважає земні почесті за бур’ян? Негідник може і тіло його вишмагати, затурити до в’язниці – там це усе ніщо для того, який знає “хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день” (2 Кор. 4, 16), – а “утиск виробляє терпеливість” (Рим. 5, 3-4). Я обіцяв довести, що такий чоловік не постраждає, проте далі переконаю вас, що матиме навіть користь, адже у такий спосіб він оновлюється і гартується.
Не виявляймо перед людьми нашого болю, бо шкодимо самі собі, а власні душі робимо слабшими. Наш біль породжує не так підлість наших ближніх, як наша байдужість. Плачемо й падаємо духом, коли нас хтось образить. Якщо нам завдають матеріальної шкоди, ми переживаємо, наче ті малі діти, яких дразнять старші хлопці. Коли вони помічають, що малі переймаються, не перестають їх ображати, утім коли зауважують, що діти сміються, одразу припиняють глузувати. А ми ще дурніші за них, бо переживаємо про те, з чого слід сміятися.
Тому звертаюся до вас: облиште ці дитячі забави, зверніться до неба. Ісус прагне, щоби ми були людьми, людьми досконалими. Це ж наказав і ап. Павло: “Брати, не будьте дітьми розумом! Щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі” (І Кор. 14, 20).
Будьмо дітьми, якщо йдеться про злість; уникаймо зла, чинімо згідно з чеснотою, щоби удостоїтися вічних благ з ласки й доброти Господа нашого Ісуса Христа, якому слава й честь на віки віків. Амінь.
 

* * *
Той, хто дає милостиню бідному, позичає Христові
 

Бачиш, які відважні жінки? Яку любов та щедрість виявили вони після смерті Ісуса? Наслідуймо тих жінок. Не покидаймо Ісуса напризволяще. Вони витратилися і наразили своє життя на небезпеку задля Нього. Ми, натомість (знову говоритиму про те ж), ані не годуємо голодного, ані не одягаємо нагого, але, побачивши жебрака, поспішно віддаляємося. Коли б ви зустріли самого Христа, тоді кожний віддав би Йому все своє майно. Утім, Він зараз також тут. Адже сказав: “Я тут перебуваю”. Тоді чому не віддаси усього? Невже не чуєш, як Він говорить: “Ви Мені зробили” (Мт. 25, 40), – і байдуже, чи даси Йому, чи жебракові. Ти робиш Йому не меншу послугу, ніж ті жінки, які Його доглядали, далебі, набагато більшу. Це не одне й те ж: нагодувати Христа, який являється у власному тілі, – така подія у змозі зворушити навіть кам’яне серце, – чи за Його настановою заопікуватися жебраком, калікою або сліпцем. У першому випадку усвідомлення величі Того, який з’являється перед тобою, спонукає тебе до тієї дії; у другому, натомість, уся заслуга виявлення щедрості належить тобі. Це свідчення безмірної поваги до Нього, бо підтримуєш у всьому свого співневільника, тільки зважаючи на Його наказ. Отож, допомагай, уповаючи на Того, який отримує й говорить: “Ви Мені даєте” (пор. Мт. 25, 40). Якщо б ти цього не зробив, Він не визнав би тебе гідним Царства (пор. Мт. 25, 36-40); Якщо б ти не відвернувся від Нього, не послав би тебе у пекло, позаяк ти погордував нужденним (пор. Мт. 25, 41-45), а тим нужденним був Він сам – а це велика провина.
Так Павло Його переслідував, переслідуючи Його послідовників: Ісус запитав його: “Чого Мене переслідуєш?” (Ді. 9, 4; 22, 7; 26, 14). Тому, подаючи вбогому, уявімо, що даємо самому Христові. Ми радше повинні вірити Його словам, ніж власним очам. Отож, коли побачиш убогого, пригадай Його настанови: “Я – той, кого годуєш”. Хоча жебрак – це не Христос, однак Христос просить і приймає милостиню в його іпостасі. Ти здригаєшся, почувши, що Христос просить? Нехай тобі стане соромно, що не дав прохачеві. Це сором, який породжує кару. Те, що Він просить, зумовлено Його добротою, і ми повинні цим гордитися. Якщо не даси, це свідчитиме про твою жорстокість. Ти не віриш, що оминувши убогого, ти оминаєш Христа, напевно, повіриш тоді, коли поставить тебе посередині й скаже: “Те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – Мені також ви того не зробили” (Мт. 25, 45). Краще цього не чути ніколи! Повірмо у це, трудімося плідно, щоб почути благословенний голос, який приведе нас у Царство.
Може, хтось зробить мені зауваження, бо щоденно говорю до вас про милостиню і доброзичливість. Та я не спинюся. Навіть якщо б ви належно виконували усе, й тоді не слід зупинятися, щоби не згасла ваша ревність. Якщо би ви принаймні робили у цьому успіхи, я не наполягав би так уперто. Та ви не здолали навіть половини, а тому дорікайте не мені, а собі. Бо, роблячи мені зауваження, ви наче юнак, який не в змозі запам’ятати літеру “а”, дорікає своєму вчителеві, що той безперервно нагадує йому про це.
А може, після моїх промов хтось став охочіше давати милостиню? Хтось роздав усі свої гроші? Чи віддав бодай половину свого майна? Третину? Ні, ніхто. Навіть не розумно жадати від мене, припинити повчання, якщо ви ще не навчилися? Радше навпаки: навіть якщо я захотів би припинити вам нагадувати, ви повинні стримати мене і сказати: “Ми ще не навчилися, навіщо ж ви припинили нагадувати нам про це?” Приміром, у вас захворіли очі, а я, як лікар, зробив би компрес, намазав маззю, приписав інші засоби, та не довівши справу до кінця, покинув би хворого, хіба не прийшов би він до дверей мого кабінету і не звинуватив у недбальстві, бо я покинув його тоді, коли хвороба ще не відступила? Хіба задовольнила би його моя відповідь: “Але ж я зробив компрес, дав мазь?” Подумай так про душу. Те ж саме я почув би, коли, роблячи часто компреси не міг вилікувати безвладної і вивихнутої руки?” Ми теж ставимо компрес на вивихнуту хвору руку і не припинемо цього робити, поки її не вилікуємо. Пам’ятайте про милостиню усюди: на вулиці, удома, за столом, уночі й уві сні. Якщо б ми постійно думали про неї упродовж дня, снилася б нам й уночі.
 

Дорікаєте, що я постійно говорю про милостиню? Я й сам хотів би, щоби не було великої потреби давати вам такі поради, аби говорив про боротьбу з євреями, поганами та єретиками. Утім, хто ж озброїть до боротьби тих, які ще не зовсім здорові? Як вести їх у бій, якщо вони вкриті ранами та язвами? Коли б я побачив, що ви повністю здорові, то повів би проти тих полків за справу Христа, ви побачили б тисячу полеглих і обезголовлених трупів. Я багато говорив про це в інших своїх творах, утім, не можемо святкувати цілковиту перемогу з огляду на недбальство багатьох з вас. Бо хоча тисячу разів подолаємо їх наукою, однак вони докоряють нам життям багатьох тих, які у нас згромаджуються, їхні рани та хвороби з нас на душі.
Як ми можемо відважно повести вас у бій, якщо повстаєте проти нас, а ворог ось-ось вас досягне, він насміхається з вас? Коли йдеться про пожертву, ваша рука хвора. Як же вона буде в змозі втримати щит і захистити вас від гострих стріл насмішок? Є й такі, котрі кульгають. Передовсім це ті, які ходять на різні розваги. Хіба зможуть вони піти у бій й захистити себе від докорів волелюбства? Надибуємо й хворих на очі, добре не бачать, вони справді сліпці, бо догоджають чужим жінкам і розбивають подружжя. Як такі зуміють без остраху дивитися ворогові в очі, махнути списом і кинути камінь, якщо зусібіч його закльовуватимуть насмішками? Можна також побачити людей із хворим черевом, тих, які мають пухлини. Вони догоджають череву й займаються пиятикою. Але я не зможу вести п’яниць до бою? У інших гниють уста. Це наклепники і богохульники. Як такий подасть воєнний клич і здійснить мужній учинок, якщо він п’яний (в інший спосіб), і може лише викликати сміх ворога. Тому я щодня обходжу військо, оглядаю рани й лікую язви. А якщо ви колись опам’ятаєтеся і станете здатними наносити удари ворогам, я навчу вас бойового військового мистецтва, вимуштрую й покажу, як користуватися зброєю. Та краще, якщо ви будете милосердними, тихими, лагідними, якщо не пам’ятатимете образ та плекатимете інші чесноти. Саме ваші учинки – це найдосконаліша зброя, яку усі боятимуться. Якщо хтось чинитиме вам опір, ми приєднаємося, поставивши вас у центрі. Та зараз ви самі становите для нас перешкоду в тому русі. Христос зробив ангелів з людей, коли ж прагне від нас порозуміння і каже нам дати свідчення за те стадо, ми мовчимо. Я переживаю, щоби замість ангелів не вивів свиней з хліву.
Знаю, вам боляче, але не говорю про вас усіх, а лише про тих, які грішать. Ба навіть не про них, якщо опам’ятаються, а для них. Нині усе занепащене й утрачене: Церква нічим не відрізняється від стайні з волами, ослами чи верблюдами. Усюди ходжу, у пошуках вівці, і не можу її знайти. Усі брикають, наче коні й дикі віслюки, все заповнюючи гноєм. Такі ж і їхні розмови. Якщо прислухатися до розмов чоловіків і жінок бодай навіть у храмі, то ви б переконалися, що їхні слова гидкіші за гній.
Тож прошу вас, позбутися цієї гидкої звички, щоби в церкві не поширювався сморід. Ми запалюємо у храмі кадила, проте забуваємо змити і знищити нечистоту із душі. Яка з того користь? Ми не засмічуємо так церкву вносячи туди гній, як забруднюємо її, ведучи розмови про зиски, торгівлю, інтереси й інші проблеми, які нічого не значать для нас. Тут ми повинні стати хором ангелів, церкву перетворити на небо і не пам’ятати ні про що, окрім безперервної молитви, зосередженого мовчання.
Уже нині робімо це, щоб очистити своє життя й удостоїтися обіцяних благ з ласки й доброти Господа нашого Ісуса Христа, якому слава навіки віків.
Амінь.