Хіба не зрозуміло, коли Він сказав виколоти око, яке спокушало (Мт. 5, 29), то говорив не про око, а про тих, які завдають шкоди нам своєю приязню і штовхають нас у прірву згуби? Як же Той, який висловлюється так претензійно й не дозволяє навіть вибити ока іншому, коли б він навіть нас його позбавив, як же, наказав би нам виколоти своє?
Якщо хтось осуджує Старий Завіт за те, що там наказано нам мстити таким способом, то він, як мені здається, не цілком розуміє мудрість Законодавця, або недооцінює обставин часу чи користі з поблажливості. Варто зважити на те, які це були слухачі, як були налаштовані, коли сприймали ті закони, тоді лиш можна збагнути мудрість Законодавця та зрозуміти, що Він сам надав ті чи інші закони і проголосив їх для великої користі й у відповідний час. Якщо б Він спершу ввів такі високодосяжні закони, вони не прийняли б ані цих, ані інших. Натомість, давши обидва у відповідний час, Він з їхньою допомогою змінив світ. Зрештою, Творець не установив старий закон, аби ми один одному повибивали очі, лишень щоби тримали руки при собі. Адже загроза удару у відповідь стримувала імпульс до дії.
Таким чином було прищеплено уміння панувати над собою. Адже Бог не наказує скривдженому відплатити тією ж монетою, зачинатель бійки заслужив на більшу кару, згідно з законом справедливості. Позаяк Господь прагнув поєднати любов до людини зі справедливістю, встановив для того, хто більше завинив меншу кару, ніж він заслужив, навчаючи нас, бути стриманими навіть тоді, коли терпимо.
Цитуючи старий закон, навівши його повністю, Христос наголошує, що той, який це вчинив, не є братом, а злим. Тому додає: “А я кажу вам: Не противтеся злому”. Не сказав: “Не противтеся братові”, а “злому”, стверджуючи, що це відбувається з його причини. Ось так Він угамовує й приборкує гнів проти того, хто вчинив розбій, перекладаючи провину на іншого.
Запитаєте, хіба ми не повинні опиратися злому? Повинні, але так, як Він наказав: бути готовим терпіти кривду, тільки так її подолаємо. Вогонь не згаситися вогнем, лиш водою. Знайте, що і у Старому Завіті перемагає скривджений, він отримує вінець слави, поміркуйте над цим і переконаєтеся, він перебуває у набагато кращому становищі. Адже над тим, хто спричинив бійку, висітиме тягар відповідальності за втрату двох очей: одне свого ближнього, друге – власне. Не дивно, що такого всі ненавидять, на нього сипляться незліченні звинувачення. Натомість скривджений не вчинив нічого злого, крім того, що відімстив тим же. Тому за нього вболівають, бо він невинний, хоча й здійснив помсту. Обидва вчинили однаково, утім думка про них не є однаковою: ні у Бога, ні в людей. Отож, навіть їхній вчинок не можна вважати однаковим.
Спершу Ісус говорив: “Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові” (Мт. 5, 22). Натомість далі Господь вимагає більшої саможертовності, наказуючи, щоби той, хто терпить, не тільки поводився сумирно, але навіть відплатив кривднику любов’ю, наставляючи другу щоку. Зрештою, Він наказує так чинити не тільки у відповідь на удар, але й у всіх інших випадках, просто навчаючи нас терпеливості.

 
Слова Христа про ляпас стосуються будь-яких образ
 

Коли Господь твердить, що той, хто називає брата дурнем, заслужить пекло (Мт. 5, 22), не має на думці тільки те єдине образливе слово, але загалом будь-яку лайку. Відтак Він не тільки наказує нам мужньо прийняти ляпас, але й не жахатися будь-яких терпінь. Спершу (Мт 5, 22) Він вибрав найбільшу образу, а згодом розповів про удар, який уважається найганебнішим: ляпас, котрий засвідчує велику зневагу. Виголошує це, зважаючи і на того, хто наносить, і на того, хто отримує ляпас. Зневажений, озброєний такою терпеливістю, не вважатиме, що його образили (навіть не зауважить зневаги, турбуючись радше про нагороду, а не про наступний удар). Натомість кривдник, осоромлений, не дасть вже другого ляпасу, навіть якщо він виявиться гіршим за будь-якого звіра, а, далебі, картатиме себе за перший удар. Нічого так не стримує тих, які чинять кривду, як те, що скривджені терпеливо її переносять. Таким чином вони не тільки спиняють подальші дії, але спонукають кривдника пошкодувати про свій учинок, останні відступають, захоплені стриманістю постраждалих; така поведінка скривджених робить їх лагіднішими, з неприятелів і ворогів вони стають не тільки друзями, але навіть невільниками. Натомість помста вершить усе навпаки: обом приносить лише ганьбу, робить їх гіршими, сильніше розпалює гнів і часто штовхає зло далі аж до вбивства. Тому Господь велів, аби той, хто отримує ляпас, не тільки приглушив власний гнів, а також, дозволив насититися його запальності, щоби не виявилося, що і перший удар стерпів неохоче. Так, незважаючи на його безсоромність, будеш у змозі завдати йому удар більш відповідний, ніж удар рукою, і хоча він є таким безсоромним, зробиш його лагіднішим.
“Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ” (Мт. 5, 40). Христос бажає, щоби ми були стриманими не тільки до ударів, але й до грошей. Тож використовує таке перебільшення. Спершу наказував нам перемагати терпінням, тепер велить віддати значно більше, ніж очікував користолюбець. Утім, не сказав це так просто, а доповнив зауваженням. Не говорив: “Дай плащ тому, який цього жадає”, а тому, “хто хоче позиватися з тобою”, тобто, коли покличе тебе у суд і завдаватиме тобі образ.
Наказавши не називати (нікого) дурнем і не гніватися даремно (Мт. 5, 22), Господь додав, що слід погодитися з противником (Мт. 5, 25), а далі звелів наставити ще праву щоку і таким способом зробив наказ ще строгішим. Господь радить віддати не лише те, що бажане, але виявити ще більшу щедрість. “Тобто я повинен ходити нагим?” Як би ми цілком скорилися тим законам, то не були б нагими, але мали б набагато більше одежі, ніж інші. По-перше, ніхто не зачіпав би таких сумирних; по-друге, навіть якщо б і трапився такий дикий нелюд, котрий наважився зробити щось подібне, знайшлося б чимало тих, які вкрили б людину з такою винятковою чеснотою не тільки одежею, а навіть, якщо це можливо, власними тілами.
Та навіть якщо задля такої чесноти треба було ходити голим, це не вважалося б ганебним. Адам у раю також був нагим і не соромився цього (Бут. 2, 25). Ісая теж ходив голим і босим, однак був найславнішим із євреїв (Іс. 20, 3). Йосиф найбільше заяснів тоді, коли з нього зірвали одяг (Бут. 37, 23). Отож, не варто такі дії приймати за образу, далебі, недолуго і смішно напинати на себе дорогий одяг, як ми часто робимо. Тому Бог вихваляє одних, а інших устами пророків і апостолів ганить.
Вважаєте, ці накази неможливо виконати? Проте вони не тільки корисні, а й легко виконуються, якщо бути пильним. Вони приносять чималу користь, бо дуже допомагають не тільки нам, але й нашим кривдникам. Найважливіше – вони, спонукаючи нас до терпіння, сприяють появі чеснот і у наших зловмисників. Адже вони відбирають чуже майно, яке вважають за щось значне, а ви покажете, що з легкістю віддасте навіть те, чого вони не жадають. Виявите охоче готовність супроти їхнього убозства, чесноту на противагу їхньої хтивості; зважте, які глибокі знання черпають вони, навчаючись не зі слів, а з учинків: погорджувати злом і прагнути до чесноти.
Бог хоче, щоби ми приносили користь не тільки собі, а також ближнім. Тому якщо віддаси, а не сповідуватимеш закон, то ти прагнув лише користі для себе, а якщо додаси ще щось, тоді ти зробив когось кращим і таким віддалив його. Саме такою є властивість солі, якою Він хоче, щоби ми були (Його учні) (пор. Мт. 5, 13): вона зберігає сама себе та зміцнює інші тіла, з якими стикається. Таким є те світло, бо світить одному й одночасно усім (пор. Мт. 5, 14). Якщо ти вже поставив себе на їхнє місце, то стань у нагоді тому, хто сидить у темноті (пор. Мт. 4, 16), навчи його, що першу річ не забрав у тебе силоміць, переконай, що не образив тебе. Тобто ти, показавши, що зробив подарунок, а не був пограбований, здобудеш визнання і шану. Отож, власною незлобливістю учини його гріх своєю щедрістю.