Миколай Чарнецький належить до грона святих українського народу, які жили у неспокійному і трагічному ХХ столітті. Офіційне церковне визнання отримав від папи Івана Павла ІІ, який під час відвідин України, проголосив його блаженним разом із 27 іншими новомучениками, які віддали життя за христову віру і Церкву.

Народився Миколай Чарнецький 14 грудня 1884 р. у селі Семаківці Городенківського району на Івано-Франківщині у сім’ї селян Олександра і Параскеви, які жили й працювали при парафії о. Йосифа Каратницького, який опікувався їх багатодітною родиною. Дитиною Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршим у сім’ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії ам. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). Його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків згадує про нього наступне: «Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов’язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам’ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має». У додатку до шляхетності характеру виявляв і глибоке релігійне життя, яке заохочувало товаришів та спонукало до наслідування. Той же товариш так характеризує його: «Передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до ам. Сповіді і ам. Причастя. Часто перед сніданням раненько приходив з церкви до бурси, щоб опісля по сніданню з бурсаками піти до гімназії. Багато читав релігійних книжок… Я ніколи не бачив його розгніваного — завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили. Та не лише товариші, але також професори… Можна сказати, що він був окрасою бурси».

У юнацькому віці Чарецький виявив бажання присвятити себе Богові як священик і вступив до духовної семінарії у Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина в 1903 році Миколай поступив в Українську Колегію в Римі на студії філософії та богослов’я. 2 жовтня 1909 р. владика Григорій Хомишин висвятив Чарнецького на священика. Свою першу Службу Божу о. Миколай відслужив у рідних Семаківцях. Мало хто стримував сльози зворушення: син убогих селян став вченим священиком. Після свячень о. Миколай знову їде до Риму, щоб продовжити навчання; здобуває ступінь доктора богослов’я. Повернувшись у 1910 р. в Україну, він став професором філософії та фундаментальної догматики в Станіславівській духовній семінарії.

Однак серце о. Миколая поривалося до амащення життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Чин Найсвятішого Ізбавителя, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Ознайомившись з харизмою Згромадження, якою є спввідкуплення разом з Ісусом Христом (тобто кожен редемпторист повинен максимально співпрацювати з Божою ласкою задля спасіння людських душ), він вирішує вступити до цього Чину, який щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: «Отак найліпші мене покидають!» У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціату Отців Редемптористів на Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти. О. Стефан Бахталовський згадує: «Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов’язки, вправи і праці новіціату, навіть такі, що їх не мав обов’язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою». Описуючи монаше та священиче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає: «Всюди він уходив за святого монаха і амащення. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любові до Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом в Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсвятіших Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, – живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах — священик і апостол».

Окрім обов’язків професора, Чарнецький в Станіславівській духовній семінарії був духівником. А свої слова скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважань, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож не дивно, що всі вважали його за «Божого чоловіка». Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о. Йосафат Жан ЧСВВ: «Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, амащ. Миколая Чарнецького. І додав: «Це справжній і чудовий аскет». Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? — «Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг». Як згадує о. Атаназій Тимків, о. Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, «прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією».

Прагнучи працювати для єдності християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Місцеві українці ще пам’ятали, як їхні діди молилися у єдності з Римським Архиєреєм (до винищення греко-католиків в Російській імперії). До того ж, після війни там опинилось багато українців-католиків з Галичини. Звіт про можливості унійної праці о. Миколай надіслав до Конгрегації Східних Церков і до протоігумена Чину. Апостольська праця, душею якої був о. Миколай, приносить плоди (загалом у 1927 р. до з’єдинення з Греко-Католицькою Церквою зголосилося бл. 5 тис. осіб).

Як ревного місіонера, туди послали о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану та авторитет серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, він притягував до себе народ, а через себе — до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю амащенням Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931 р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. Приголомшений Чарнецький з цього приводу писав своїм співбратам: «…Мене вдарив грім… прошу всіх о ласкаві молитви, яко нищ і убог єсьм аз…». На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер і як єпископ.

Єпископські свячення Миколая Чарнецького відбувалися в Римі 8 лютого 1931 р. Митрополит Андрей Шептицький у посланні з цієї нагоди пише: «Преосвященний Миколай є монахом всеціло відданим справі Унії, що … по-божому розуміє потреби і труднощі унійної праці серед українського і білоруського народу… Вмів у своїх обрядах пристосуватися до потреб народу». Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак майбутніх терпінь, на що амащеннямений владика відповів до тих, що стояли поблизу: «Можливо, і я покладу голову як ам. Йосафат». І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах.

Після вибуху ІІ Світової війни радянська влада заборонила єпископу Миколаю перебувати на Волині. Він переїхав до Львова. Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов’я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі. Зі спогадів одного студента того часу владика «був ходячою добротою».

Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір’я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. О. Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом Академії, згадує: «Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію». Та деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках».

У 1944 році, коли радянські війська вдруге зайняли Галичину, почалася довга і тяжка хресна дорога владики Чарнецького. 11 квітня 1945 р. (коли заарештували всю єрархію УГКЦ) застало владику у львівському монастирі. У нього забрали нагрудний єпископський хрест і перстень. На порозі кир Миколай попросив протоігумена о. де Вохта про останнє розгрішення. Його тримали у в’язниці НКВД на ама. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били… Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як «агентові Ватикану» — 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше часто переводили з одної зони до іншої. За час свого ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв’язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду. Милосердним і покірним запам’ятали його і в сибірських таборах, де владика пробув понад 10 років. Зі спогадів співв’язня у Маріїнському таборі, д-ра Княжинського: «Він ходив по зоні і шукав нещасних. Щодня приходив до мене, вдивлявся в моє обличчя і знаходив слова потіхи, … Бувало, прийде до мене й тиче мені в руки хоч дві кістки цукру або головку часнику…» Та були в таборах і такі, що зловживали довірою владики й обкрадали з останнього. «Господь дав – Господь взяв», – казав він.

Владика Миколай ніколи не жалівся, не нарікав, а завжди дякував Богові. Він розумів, що життя дається нам, щоб здобути щасливу вічність. Його невід’ємною чеснотою була ревність до спасіння людських душ. Він не боявся служити Літургію, сповідати і причащати в’язнів. Часто траплялося так, що в камерах, куди він потрапляв, сиділи люди, які чекали виконання смертного вироку… Навіть енкаведисти вважали його святим. Одного разу під час допиту один з енкаведистів замахнувся, щоб ударити владику, та раптове сильне світло залило кімнату і не дало цього зробити. Пізніше цей більшовицький опричник розповідав, що руки відмовилися його слухати, а сильне світло засліпило його. То був покров Пресвятої Діви Марії, до якої Чарнецький завжди ревно молився.

Останні роки свого ув’язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров’я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть виділили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа. Зі спогадів сестри Миколаї Пандрак чину ам. Вінкентія: «Наші священики привели його з вокзалу до нас на ама. Огієнка. Як увійшов – запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра та кості… Тоді пішли до каплички. Владика сів на крісло, сперся на паличку – таку нещасну, звичайнісінький патик. Сестри дуже плакали. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: «Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо «Тебе Бога хвалимо».

Владика часто хворів: тричі – на гепатит, мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з бр. Климентієм ЧНІ на вулиці Вечірній 7, де за ними дбайливо доглядали співбрати та Сестри Милосердя. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолат молитви та терпіння. У самотній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Преосвященний Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священиків.

Зі спогадів про владику ієромонаха-студита Василя Вороновського: „Якось до єпископа Чарнецького прийшли войовничі атеїсти і почали доводити йому, що Церква і священики обманюють людей, що Бога немає й тощо. Кир Миколай спокійно вислухав їх і сказав: – Добре, якщо Ви приносите якийсь пода­рунок, то що ви з тим подарунком зробите, коли та людина не захоче прийняти його? – Забираємо назад. – Так само ті всі слова, що ви казали проти Бога і Церкви, візьміть собі назад. Владика не обурювався, відповів безбож­никам спокійно, без злоби, як міг це вчинити тільки святий /…/ Коли я вперше зайшов до владики Чарнецького, він підмітав хату. Я хотів узяти цю роботу на себе. Але він відповів мені, що я – гість, і не дав мені цього зробити. Я мав деякі теологічні студії у кир Миколая, і він опитував мене за викладами… На Благовіщення 1959 року єпископ Чарнецький мав святити мене. Я приїхав у цей час, а тут люди якраз ідуть з похорону владики… Кир Миколай розповідав про священиків, які підписали православ’я. Вони приходили до нього на Сповідь і каялись, знову навер­талися до своєї Церкви-матері. За словами владики Миколая, він сам прийняв назад до Католицької Церкви 280-300 священиків…”

Владика Миколай Чарнецький помер 2 квітня 1959 року, у Хрестопоклонну Неділю. Два брати, які були при ньому, прийшовши з роботи, побачили, що кир Миколай спить, та підійшовши ближче зрозуміли, що він відійшов до вічності. Обличчя спочилого владики сяяло, як знак того, що він відійшов до Неба без Чистилища. Ангели понесли його святу душу просто до Царства Небесного і він одразу став посередником між Богом і нами.

Усі, хто знав кир Миколая, одностайно свідчать, що він ціле своє життя виявляв глибоку покору і святість. Священики, які знали владику, свідчать, що за життя він не поповнив жодного тяжкого гріха , не мав жодної провини проти Святого Духа. Тож не дивно, що відразу після смерті люди почали звертатися до нього у молитвах про допомогу. Так і люди, які приходили до могили Миколая Чарнецького на Личаківському цвинтарі у Львові, стверджують про особливу силу, якою сповнюється людина, перебуваючи там. Численні чуда відбувалися на цьому місці до 2002 р., коли останки владики було перенесено до храму святого Йосафата, що по ама. Замарстинівській, 134. Щотижня у четвер о 18:00 в церкві правиться свята Літургія та молитовний чин за зцілення з амащенням святим єлеєм. Такі ж молитви можна відбути щомісяця кожної першої п’ятниці після ранішнього та вечірнього богослужінь.