Мені часто доводиться бачити, що багато християн, докладаючи великих зусиль, щоб любити, так і не можуть любити. Вони борються з почуттями гніву, агресії, нетерпеливості чи образи. Чому? Можливо, тому що кожна людина змагається зі своїми проблемами, своїми болями, а коли у тебе щось болить, то ти навряд чи будеш думати про проблеми ближнього. Також, можливо, тому що часто, намагаючись любити, ми починаємо реалізувати свої хибні уяви про любов до ближнього.

Перше з цих хибних уявлень – це те, що любов дорівнює жалості. Але якщо запитати будь-кого: ти хочеш щоб тебе жаліли, чи щоб любили, - то напевно більшість обере другий варіант. Мало хто з нас хоче, щоб нас просто жаліли. Чому? В жалості ми дуже часто проявляємо свою зверхність. Приміром: я в порядку, а ти - ні, я тобі можу допомогти і з своєї ласкавості тебе жалію, а коли я тобі допомагаю, - я ліпший за тебе. Саме це усвідомлення в серці людини може викликати почуття задоволення собою. Отже постава жалості в стосунку до іншої людини пов’язана з гординею. Любов теж жаліє, але дещо в інший спосіб: не зверху і не з низу, а збоку, тобто реалізує почуття солідарності і акцептації людини такої яка вона є: з її добрими і поганими сторонами. Любов оберігає почуття власної гідності іншої людини так само як і своє власне. Любов Бога до людини часто в Біблії порівнюється зі зворушливою любов’ю матері до своєї дитини: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди переді мною» (Іс 49, 15-16). Тут ми бачимо ще одне відрізнення милосердної любові від жалості: любов пам’ятає про того, кому допомагає, бо кохана особа важливіша від мого дару. А жалість думає про себе, вона замкнута на собі. Єдине, про що вона пам’ятає – це про себе. А людина, якій допомагає є лише способом відчути себе «милосердним». Згадаймо, чи не хотілося нам колись докорити комусь: «Скільки добра я вам зробив (ла)»?…

Справді, ніхто з нас не є досконалим, ліпше намагатися любити, ніж взагалі нічого не робити. Однак, якщо ми дійсно хочемо навчитись любити по-справжньому, то ми повинні перші прийняти Божу любов, дозволити Богу полюбити нас. Ми ж навіть цього часто зробити не хочемо, адже хочемо, щоб Він нас любив згідно з нашими уявленнями про Нього і про себе. Доказом цього служать наші нарікання: ні, не на Бога, а на життя, на умови життя, на наших близьких, на себе. Нарікаємо, бо це розбігається з нашою уявою про щастя, про світ, але також нарікаємо, бо не віримо, що навіть в цьому всьому Бог нас любить. У нас в голові не вміщається, що Бог нас може любити в бідності: чи то духовній, чи емоційній, чи матеріальній. Ми відкидаємо самі себе, але переносимо це почуття відкинутості також на Бога, пояснюючи собі, що ці почуття відкинутості у мене саме тому, що Бог мене відкинув. Відтак не дозволяємо Богові любити себе.

Проте, щоб згадати про свою гідність і любов Бога, достатньо поглянути на хрест: подивись як Бог тебе полюбив – свого Сина не пожалів заради Твого вічного щастя!

Пригадай також собі ці слова: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди переді мною». (Іс 49, 15-16)

о. Кирило Лесько

кредо