Головне – що Його немає на горизонті метафізики нашого світу. Ми не бачимо Його ні на вулиці, ні вдома, ні на роботі, ні в політиці, ні… в церкві під час Літургії. Відтак, і рости вгору, тягнутися  до Творця ми не зобов’язані. Нам комфортно без Нього, а коли комфорт зникає, можна подзвонити за знайомим номером…

Господь сьогодні перетворився на спеціаліста у складних життєвих ситуаціях. І це добре. Добре, що Він хоч інколи приходить у світ, у якому Його вбили, в якому Його немає. Добре, що людина хоч інколи переживає «граничні ситуації» – тоді з’являється змога поглянути на світ, відкинувши останні пів тисячі років європейської філософії. Щоправда, коли така ситуація зникає, зникає і Бог. Натомість повертається Декарт зі своїм суб’єктом, а за ним приходить Фуко, котрий говорить, що і суб’єкта, власне кажучи, вже немає, і ти вже навіть не атом, не індивідуум, наділений здатністю спостерігати за обездуховленою реальністю, а щось зовсім інше – дивідуум, фрагментована частинка фрагментованих, але водночас і знеособлених шизомас.

Раніше, мабуть, вірити в Бога було важко. Не йдеться про те, що по-вірити було важче, ніж зараз. В Нього вірили майже всі – хтось менше, хтось більше. Навіть навпаки, не повірити було важко, адже сакроцентризм, ієрофанія змушували людей повірити. Однак ідеться тут про те, що важко було не повірити, а саме вірити, жити з вірою і у вірі. Коли Бог живий, Він вимагає відповідного до Себе ставлення, вимагає його і від конкретної людини, і від усього народу, і від цілої Церкви. Недивно, що коли Господь був живим, християни єдналися у Церкву Воюючу. Війна – це щось страшне, трагічне і, врешті-решт, дискомфортне. Це те, що формує культуру обов’язку, а не задоволення. Правда, «тягар Мій легкий, і ярмо Моє любе…», та це вже дещо інша історія, інший ракурс бачення проблеми.