Досить поверхневими є аналітичні висновки, згідно з якими Франциск радикальним чином виділяється на тлі свого попередника. Насправді понтифікат Франциска можна вважати логічним продовженням понтифікату Бенедикта XVI, лиш цю логічність важко помітити людині, звиклій судити «по одягу». Годі було очікувати від немолодого богослова, колишнього «Великого Інквізитора» Папи Ратцінгера такої ж відкритої і динамічної поведінки, яку демонструє Папа Франциск. Але справа не в образі, не в «одязі», не в особливостях характеру і темпераменту, а в світогляді, бо, як не крути, Католицька Церква – це не телекомпанія, яка слідкує за глядацькими симпатіями і популярністю власних шоу.

Бенедикт XVI зарекомендував себе як людину досить консервативних поглядів. Не варто цей консерватизм перебільшувати чи, тим паче, означувати його поняттям «традиціоналізм». Проте також не варто заперечувати, що в окремих моментах Бенедикт продемонстрував дійсно традиціоналістичну позицію. Тобто попередній Понтифік не демонстрував цілісного традиціоналізму, традиціоналізму як системи, однак до традиціоналістичних тез безумовно вдавався. Мова передусім іде про його глибоку критику гуманізму, що назагал, можливо і в пом’якшеній формі, повторює ідеї метра інтегрального традиціоналізму Рене Ґенона. Критикуючи сучасний йому світ, Бенедикт критикував ідейні витоки занепаду, що кореняться передусім у епосі Ренесансу; критикуючи ідейні витоки, він поглиблював критику Постсучасності. Хіба важко помітити, що Папа Франциск пішов стопами свого попередника?

І своїм стилем поведінки, який деякі фарисеї вже встигли назвати нещирим, і своєю риторикою Франциск заслужив бути названим антикапіталістичним Папою. Маючи звичку нерідко бути усміхненим, Папа Франциск, здається, не жартував, коли ставив сучасному людству досить невтішні діагнози. При цьому достатньо промовистим є те, що вже в одному зі своїх перших виступів Франциск згадав ім’я ультраконсервативного французького мислителя ХІХ ст. Леона Блуа. Імовірно Блуа – цей критик буржуазності і апологет бідності – достатньо імпонує Папі, котрий для свого понтифікату обрав ім’я одного купецького сина, що покинув батьківські багатства і заснував жебрацький орден. Але посилатися на Блуа – це майже те саме, що посилатися на де Местра, Ґенона або Еволу. Тому можемо твердити, що глибоко помиляються ті, котрі протиставляють Франциска консервативному Бенедикту XVI – не протилежність, а послідовне продовження лінії варто шукати у змінах на престолі св. ап. Петра.

З огляду на щойно сказане, в зацікавленості Ватиканом сирійською проблемою варто пошукати щось важливіше за звичний християнський «пацифізм» чи турботу про долю тамтешніх християн.

Чим є сирійська проблема? Сирійська проблема є боротьбою двох геополітичних парадигм – однополярної та багатополярної. Сьогодні режим Башара аль Асада є однією із перепон для побудови мондіалістського, однополярного світу – «глобальної Америки». Ні для кого не секрет, що центр вахабізму – Аравійський півострів – є надійним союзником США. Отож імовірна перемога вахабітів у Сирії означатиме геополітичну перемогу США. Якщо ж майбутній ісламістський режим не буде вписуватися у американську стратегію, його замінить «більш демократичний». Сценарій «заміни» буде подібним до афганського – вчорашні «повстанці» стануть «терористами», що дасть належні підстави для безпосередньої окупації Сирії військами американців та їхніх чи то союзників, чи то сателітів.

Імовірну поразку Башара аль Асада варто вважати поразкою сил Традиції у боротьбі з силами розкладу чи то пак «Прогресу» і, зокрема, механічною, зовнішньою поразкою християнства у боротьбі з антихристиянським виміром вектора часу. Сьогодні Асад уособлює світ мирного співіснування християн і мусульман, що є адептами традиційного ісламу, а не його салафітської аберації. Проти Асада, натомість, ведуть боротьбу представники «прогресивного» ісламу з одного боку і антихристиянські держави Заходу з іншого. Чи розуміє це Папа Франциск? Гадаю, що так.

Поведінка, якої дотримується Ватикан, є досить різкою. «Мир», до якого закликав Папа, фактично означає перемогу Асада, адже мир у більшості випадків є наслідком перемоги однієї зі сторін конфлікту. У випадку Сирії альтернативою миру як перемоги Асада є мир як перемога вахабітів із подальшим «остаточним розв’язанням» християнської, шиїтської та традиційно-сунітської «проблем». Зрозуміло, що такого миру Папа Франциск жодною мірою не бажає, а тому й зайняв досить принципову позицію щодо Сирії. Ця ж позиція у свою чергу означає сміливість зробити надзвичайно відчутний виклик «сильним світу цього» – Сполученим штатам, іншим західним демократіям, а також транснаціональним корпораціям, котрі за ними стоять.

Фактична підтримка Ватиканом законної сирійської влади є досить гарним прецедентом, і якщо Ватикан буде послідовним, цей прецедент матиме неабиякі наслідки. Усі ми знаємо про історичне православне сергіанство, зате чомусь майже ніколи не говорять про сергіанство католицьке, а таке сергіанство на жаль існує. Еластичність, з якою Католицька Церква пристосовувалася до змін у світі, нерідко переходила межу слушності. Це твердження особливим чином стосується другої пол. ХХ ст., зокрема епохи, розпочатої Другим Ватиканським собором. Бажаючи проповідувати Благу новину зрозумілою, сучасною мовою, Католицька Церква не усвідомила, що ця мова, будучи за своєю ґенезою нехристиянською, значною мірою аберує сенс християнською проповіді. Будучи витісненою процесом секуляризації на маргінес, Церква чомусь протягнула руку дружби тим, хто її туди витіснив, гадаючи, що мир із секулярними і навіть секуляризуючими силами принесе якесь благо Божому народу. Дивним чином у той час, коли тривала тиха війна проти християнства, Церква Воююча вдяглася у шати Церкви Подорожуючої. Можна сподіватись, що сирійська політика Ватикану означає початок кінця такого конформізму.

Нині у Європі та США триває нова, досить агресивна хвиля секуляризації. Для багатьох американських християн – як католиків, так і протестантів – президент Обама через низку антихристиянських дій вже став утіленням Антихриста. Зворотнім боком встановлення гомодиктатури у країнах ЄС є неприхована християнофобія, коли християнина можуть кинути за ґрати лиш за те, що він називає гріх гріхом. Сюди ж варто додати інші прояви християнофобії – закриття та обмеження діяльності католицьких шкіл, звільнення з роботи за публічне визнання приналежності до християнства тощо. Вже сьогодні християнство на Заході стоїть на межі легальності. Церква за таких умов може або й надалі задля збереження цієї «напівлегальності» іти шляхом сергіанства, або… вдатися до класичної революційної тріади «Провокація – Репресії – Революція»…

Якщо Захід опанований антихристиянськими явищами – ворожими до християнства людьми, ворожими до християнства ідеями тощо – то Церква Воююча має з таким Заходом боротися. І тут неважливо, чим виявиться така боротьба – новою Вандеєю чи загнанням християнства до нових катакомб. Головне – зробити виклик силам Антихриста, а для цього, звісно, необхідно усвідомити, що він (Антихрист) існує і втілюється у тому, що сьогодні являє собою сутність Заходу – в лібералізмі, в капіталізмі, в транснаціональних корпораціях, в жадобі світового панування. В усякому разі, шлях до боротьби з католицьким сергіанством відкритий, ця боротьба є праведною, а форму нагороди за цю боротьбу обиратиме сам Творець.

Ігор Загребельний

zahrebelnyj.blogspot.com