– Ей, пане Форович, то якось нефайно, і, перепрошую, навіть вам не пасує. Та ви ґазда на цілий Болехів, а нині, в таке велике та ще й подвійне свято, їдете в поле до сіна. Нині всі люди (ще з учорашнього вечора) пішли до Гошівської Матінки Божої на Ясну Гору, аби подякувати Господеві за всі ласки та перепросити за свої гріхи, а ви – в поле. Нині ж неділя, та ще й Спаса.
– Хлопці, перевірте, чи все з собою взяли: вила, шнури, рубель, – ніби про себе, спокійно і врівноважено говорив пан Форович. А потім звернувся до дідуся, який насмілився зайти до нього аж на обору та ще й дорікати йому:
– Я, пане Мар'яне, зважаю на вашу старість і лису сиву голову. Інакше сказав би вам пару теплих слів і викинув би вас з вашим капелюхом і коштурем, щоби ви мені не псували настрою. Сперлисі на патик та й мораль читаєте. Та то більший гріх буде, як моя худоба лишиться голодною чи стане брати стухле сіно під ноги. Шкода, що не вмієте читати. Газети пишуть, що цей, 1938 рік, буде тяжким і неврожайним. Ет, нема коли з вами розбалакувати. Нате вам ліпше півзолотого, та йдіть помоліться до церкви, аби погода до вечора витримала.
– Пане Форович, пане Форович, – спершись на коштур, хитав головою дідо Мар'ян. – Та ж сам Бог заповів у третій Заповіді, щоб ми святий день святкували. А ще Господь дав кожній людині розум. Робіть, як знаєте. Я же мусив вам сказати, бо то є гріх – на гріх мовчати. Перепрошую, – і дідо подався з подвір'я.
Слуги перезирнулися між собою, потім – на свого господаря, все ще надіючись на зміну рішення.
– Ну, чого стоїте? На фіри – і в поле, – підійшов пан Форович. – Святкувати будемо, коли повозимо сіно.
Цілий день, не покладаючи рук, працювали слуги разом з господарем, щоб завести сухе сіно до стодоли. Фіра за фірою їздили безперервно.
Коли скидали з останнього воза, сонце стояло ще високо. Але з боку Гошева насувалася хмарка: одна-єдина і невеличка.
– Хлопці, воза з сіном – до стодоли, тепер уже не страшно, най діється Божа воля. Все сіно в стодолі. Коней – до стайні. Денисе, скажи служницям і жінці, най несуть могорич і добру закуску. Тепер ми будемо святкувати. Заодно пообідаємо і повечеряємо. Ну, і забава аж до рання.
Наливши хлопцям і собі по чарчині, ґазда мовив:
– Тепер не гріх і випити. Аби'смо...
Не
встиг господар докінчити свого тосту, як сталася Божа воля. Блискавка
осліпила всіх і страшний звук грому викинув з рук чарки.
Коли
господар зі своїми слугами опам'яталися, то уздріли, що сусіди силою
виганяли коней і худобу зі стайні на вулицю, а з того місця, де була
стодола з сіном, палав вогняний стовп, який сягав, як їм здавалося, до
півнеба
Ніхто не старався гасити, бо знали, що вогонь від блискавки ніхто не в силі погасити.
А Господь з тієї хмарки не спустив на землю ні одної краплини дощу. Більше не пролунало і грому.
І лише на другий день дізналися люди, що у сіні, яке возив на Спаса той
ґазда, задушився трирічний внук, якого знайшли аж вранці.
– Добре застерігав дідо Мар'ян, – дивлячись на згарище, яке ще диміло, сказав господар до слуг.
– Пам'ятай день святий святкувати. А я хотів бути мудрішим від Бога.
Пішли, хлопці, розтягати згарище, щоб не перекинувся вогонь далі. На
мені буде наука іншим людям.
Боже, прости.
о. Володимир Серемчук, «БОЖИЙ ПАЛЕЦЬ»
