БІОГРАФІЯ СВЯТИХ ЛЮДОВИКА ТА ЗЕЛІ МАРТЕН
 

Серед святих зустрічаються королі й злидарі, чоловіки і жінки з усіх верств населення, деякі з пишним родоводом, інші ж не можуть назвати навіть найближчих родичів. Предки Св. Терези не відзначалися високим становищем, багатством чи інтелектом, однак не були вони і селянами-злидарями, що жили виключно з праці своїх рук, не маючи можливості відкласти на чорний день хоча б один гріш. Це були люди з високою гідністю і незаплямованою честю. Дідусь по батьку, П’єр Франсуа Мартін, народився у 1777 р. у Нормандії. Коли йому було 22 роки, він вступив до армії й упродовж 30 років наполегливо оволодівав нелегкою солдатською справою. П’єр пройшов з Наполеоном усю Прусію і Польщу і боровся за честь імператора навіть тоді, коли дні його слави були уже полічені. Він здобув підвищення у чині, а після відновлення влади Бурбонів отримав ранг капітана.  
У віці 41 року він одружився з 18^-ти річною донькою також капітана і також ветерана Великої Армії. У них було п’ятеро дітей. Третім був Людовик Йосиф Станіслас Мартін, який і став батьком Св. Терези. Він народився у Бордо 22 серпня 1823 р. Сім’я постійно переїжджала з одного гарнізонного містечка до іншого. Коли Людовику виповнилось 7 років, батько пішов у відставку. Тоді вони саме перебували у Страсбурзі. Капітан вирішив провести решту своїх днів у рідній Нормандії. Він оселився у невеликому тихому Алансоні, де було багато старовинних кам’яних будівель, а річка Сарт мрійливо котила свої хвилі. 
Тут капітан Мартін став помітною постаттю. Високий і стрункий, немов спис, він часто прогулювався вулицями, носячи незмінне довге пальто військового покрою, а на його грудях червоніла стрічка Кавалера Королівського Військового Ордена Святого Людовика. Впродовж нелегких років солдатської служби він завжди ревно практикував свою віру. Капітан полку якось сказав, що вояки були дуже здивовані, коли побачили, як довго Мартін стояв навколішках на Службі Божій після Освячення. Відповідь капітана була: "Скажіть їм — це тому, що я дійсно вірю". 
У відставці він вів глибоке і повне християнське життя, будучи вельми помітною постаттю у своїй парафіяльній церкві, роблячи милосердні вчинки, відповідально і з любов’ю виконуючи обов’язки голови родини. Досить було лише раз побачити капітана Мартіна, щоб упевнитися, що це проста, цілеспрямована людина дії, яка служила своєму імператорові й королеві з дивовижною покорою, і яка і ще більшим захопленням безкомпромісно служила Євхаристійному Ісусові. Таким був дідусь Св. Терези. 
Мати Святої походила з подібної сім’ї. Вона була другою з трьох дітей Ісидора Ґеріна, нормандця (у сім’ї було дві дівчинки і хлопчик). Пін народився у 1789 р. через тиждень після падіння Бастилії і початку революції. У 19 років був мобілізований на військову службу, і брав участь у битві під Ваґрам, де французи розгромили австрійців. Пізніше він завербувався для служби в Іспанії. Під час вирішальної битви французів під Віторією, де вони зазнали поразки від Велінгтона, Ісидор чудом вцілів. Він одружився з Людовикою Жанною Масе у 1828 р., а Марі Азелія (відома як Зелі), мати Св. Терези, народилася 23 грудня 1831 р. Покинувши армію, він вступив до поліції і поселився неподалік Алансону. Він та його дружина були ревними католиками. 
Ніхто з дідусів чи бабусь не мав безпосереднього впливу на Святу Терезу, але вони формували її батьків, виховуючи їх у повністю католицькій атмосфері, даючи їм як впевнену простоту і цілеспрямованість, так і турботливість, котра була рисою молодого і здатного до військової служби офіцера. Святі також мають ці риси характеру. 
Тереза, як ми щойно дізналися, була нормандкою за походженням. Жителі Нормандії, цієї найпрекраснішої провінції,посідають дуже визначені риси характеристики. Легенда, що французи - легковажні люди, є одною з найдивовижніших, що дійшли до наших часів. Пожити трохи часу в Нормандії - це найшвидший і найпевніший спосіб перевірити її хибність. Ця місцевість вкрита пухким родючим грунтом і зеленню, але нормандці не є "м’якими" і "зеленими". Вони мають тверді та тверезі голови і ясні думки, непохитну волю, глибоку і міцну віру. Вони чесні та серйозні люди, які важко працюють і знають ціну франкові. Того, хто бажав би годину чи дві розважатися чи насолоджуватися легковажною безтурботністю десь у Руані чи Каені, спіткало б прикре розчарування. І Тереза була справжньою донькою Нормандії.  
Про роки змужніння Людовика Мартіна залишилося мало документальних свідчень. Та їх і не могло бути. Майбутня роль Людовика була ще невідома, а сам він не відрізнявся надзвичайним розумом чи талантами. Його мало що цікавило за межами сім’ї. Ні у той час, ні пізніше він не любив писати листи. Важко знайти щось, написане ним, крім коротких ділових нотаток. Мартін не вів щоденника. Майже все, що ми знаємо про нього - це те, що вдалось прочитати у листах його дружини та спогадах дітей. В них ми знаходимо дані, що коли Людовик мав 19 років, він протягом двох років жив у кузена свого батька у м. Ренн, столиці провінції Бретань. Родич батька був годинникарем. Тож Мартін вирішив і собі обрати цей фах у житті. Ще будучи юнаком, він мріяв стати військовим, але, як і для більшості французів, для нього слава армії загинула разом з поразкою Наполеона, і до того ж він не мав освіти. 
Ще один близький родич Мартінів успішно займався годинниковою справою. Тому немає нічого дивного в тому, що Людовик обрав саме цей фах. І було ще щось, що дуже імпонувало йому. Його натура була романтичною, хоч він був точним у буденному житті, іноді навіть скрупульозним. Мартінові подобалося працювати мовчки, у тиші впродовж багатьох годин. Сидіти самотньо, працюючи наполегливо над делікатним і складним механізмом годинника - це була робота якраз для нього. 
Восени 1843 р. Людовик залишив Бретань і виїхав до Страсбурга, перервавши свою подорож коротким відпочинком у Швейцарії, де він відвідав монастир Св. Бернарда Великого, що знаходився високо в Альпах. Він перебував у Страсбурзі 2 роки, де крім опанування свого ремесла вивчав німецьку мову і разом із сином батькового друга здійснював тривалі подорожі сільськими місцевостями Ельзаса. Вони обидвоє полюбляли купатися, і якось, рятуючи життя свого товариша, Людовик мало не загинув. 
Йому було 22 роки, коли він зробив спробу покинути світ заради монастиря. У вересні 1845 р. юнак залишив Страсбург, щоб знову відвідати монастир Св. Бернарда Великого. Цього разу вже не як турист, але як майбутній кандидат. Настоятель прийняв його мило, однак коли виявилось, що Людовик не мав освіти і не знає латини, заявив, що не може прийняти його без знання мови Церкви. Він порадив Мартіну повернутися додому і вивчити латину. 
Повернувшись в Алансон, Людовик мав розмову з парафіяльним священиком, який і порадив, як виконати це завдання. Було придбано підручники і довідники з граматики. Мартін заплатив репетиторові за 120 занять. Але все зазнало краху і до початку 1847 р. навчання було припинене. Людовик Мартін був чудовим механіком і вправним бізнесменом, проте у нього зовсім не було таланту до студіювання латини. Так було передбачено Божим Провидінням, бо якби він зміг опанувати Ціцероновий спосіб умовної і абсолютної форми іменникового і прикметникового звороту, то Августинські каноніки здобули б монаха, але світ втратив би велику Святу. 
Після цієї невдачі Людовик поїхав до Парижа, де пробув близько трьох років. Наприкінці 1850 р. він повернувся в Алансон і, придбавши великий будинок і крамницю у тихій частині міста, працював годинникарем та ювеліром. Батьки оселилися у його домівці. Упродовж 9 років Людовик Мартін вів самотнє життя, повне наполегливої праці. Коли не було термінової роботи, він здійснював прогулянки мальовничими сільськими місцевостями, рибалив, полював (до речі, він непогано стріляв). Майже усю пійману рибу він піддавав до міського монастиря Убогих Кларисок. 
Бажання тиші та спокою зростало, тож через кілька років він придбав невеликий маєток на околиці Алансона. Відомий як Павільйон, будинок був шестистінний, триповерховий, з одноюкімнатою на кожному поверсі. Навколо садиби був густий сад, і саме тут Людовик відновив свої читання та медитації. Павільйон був бідно облаштований: у кімнаті на першому поверсі стояв лише стіл, два стільці, кілька книг, на стіні висіло розп’яття та вирази, написані рукою Людовика: “Бог бачить мене”, “Блаженні ті, що зберігають закон Господній”, “Вічність гряде, а ми не думаємо про це”. Будинок і речі в ньому зберігаються без змін і сьогодні. 
Єдиною річчю, про яку Мартін ніколи не думав, був шлюб. Все ж менш ніж за 15 місяців після придбання Павільйону він уже був одружений із Зелі Ґерін. 
Дитинство Зелі не було щасливим. Вона сама розповідала, що її мати була надто суворою, і її молодість була похмурою, немов похорон. Пані Ґерін, хоч і була побожною жінкою, виглядає, що зовсім не вміла прихилити до себе дітей. Наприклад, вона ніколи не дозволяла Зелі мати ляльку. Вдома вона запровадила такий суворий устрій, який був швидше пуританським, ніж католицьким. Ґерін розпестила і зіпсувала свого сина, мабуть, тому, що він народився 10 років після Зелі, коли жінка майже втратила надію мати хлопчика.Зелі з сестрою ходили до школи при монастирі НеустанноїАдорації в Алансоні. Батьки переїхали до міста у 1844 р. Дівчина була доброю ученицею, розумною і наполегливою. 
Як і її майбутній чоловік, вона хотіла вступити до монастиря, але її так само не прийняли. Зелі бажала стати сестрою Св. Вінкентія від Павла і, здається, володіла усіма необхідними для цього рисами: була глибоко релігійною, енергійною, невтомною, мала глибоке співчуття до хворих і бідних. Однак, коли Зелі розповіла про свій намір сестрі-настоятельці, та відразу сказала, що не є волею Божою, щоб дівчина вступила до цього згромадження. Ця різка відмова засмутила її, але вона прийняла це з самовідреченням і звернулась до Бога із словами: “Господи, якщо я не гідна, щоб стати Твоєю нареченою, я одружуся, щоб сповнити Твою волю. Благаю Тебе, дай мені багато дітей і зволь, щоб всі вони посвятилися Тобі”. 
Тим часом, Зелі довелося заробляти на прожиток і, як вона була призвичаїна робити у всіх своїх проблемах, також і це зложила до стіп Пречистої Діви. Богородиця не змусила на Себе довго чекати. 8^го грудня 1851 р. - на Свято Непорочного Зачаття - Зелі, пильно займаючись своєю роботою, раптом відчула наказ, що пролунав у душі: “Іди й організуй центр мережива Алансона”. Місто було відоме на весь світ своїми мереживами, які жінки-майстрині виготовляли руками вдома. 
Система праці такого центру була наступною: майстриня виробляла мереживо і сама шукала замовників у великих Паризьких будинках моди. Замовлення вона роздавала дівчатам, яких наймала, і які працювали вдома. Мереживо виготовлялось з крихітних шматочків. Коли їх завершували, приносили майстрині, яка скріпляла їх, щоб зробити мереживо необхідної довжини, і відсилала до Парижу. Це був дуже дорогий крам, що коштував 30 доларів за ярд. 
Після внутрішнього наказу Зелі відразу почала навчатися мистецтву виготовлення мережива у школі, котрою керувала міська управа. Наприкінці 1853 р. вона розпочала свою справу у кімнаті на першому поверсі батьківського будинку на вулиці Св. Власія. Кожного четверга дівчата, які працювали на Зелі, приходили з мереживом, виготовленим протягом минулого тижня, і повертались додому з новими замовленнями. Її завданням було перевірити мереживо, виправити недоліки, скріпити відповідно до вимоги замовника. Зелі виявилась чудовою діловою жінкою, її справа процвітала. 
Понад 4 роки її життя було повним важкої праці, і за цей час не трапилось ніяких важливих подій. Але Зелі таке життя надзвичайно подобалось: “Я дуже рідко була щасливішою, ніж тоді, коли сиділа біля вікна, займаючись виготовленням мережива”. Але у 1858 р. все змінилось. Навесні того року її сестра вступила до монастиря СестерВізиток в Лє Ман. Зелі гаряче любила сестру, і втратити її постійне приємне товариство було для неї важким випробовуванням. В той час Людовик Мартін продовжував своє тихе, замкнуте життя у "товаристві" годинників. Щоправда, час від часу мати дорікала синові за те, що він не мав жодного наміру одружуватися і створювати сім’ю. 
Кілька разів пані Мартін приходила у справах до школи мереживного мистецтва і помітила там Зелі, молоду жінку з темним, розділеним посередині волоссям, зібраним ззаду у вузол. Її темно-карі очі завжди були привітними та життєрадісними, і хоч була вона одягнена скромно, зате елегантно. Вона працювала і говорила точно, швидко, що було ознакою енергійної та здібної особистості. Ця дівчина здалася пані Мартін такою, яку хотіла б вона бачити своєю невісткою. Але як зацікавити Людовика? 
Одного дня Зелі переходила міст, повз неї пройшов якийсь чоловік. Раптом вона почула той же голос, який наказав їй працювати і мереживом. Цього разу слова були такі: “Ось той, якого я приготувала для тебе”. Зелі обережно розпитала про цього чоловіка. Виявилося, що його ім’я Людовик Мартін. Дівчина дізналась, де він живе, чим займається. Як майбутні батьки Св. Терези зустрілися, і як Людовикподолав свою нехіть до сімейного життя, невідомо. 
Зрозуміти це все з чисто людської точки зору просто неможливо. Обоє як Людовик, так і Зелі, хотіли присвятити своє життя Богові. Людовик, вродливий і заможний чоловік, не мав би найменших труднощів, коли хотів би одружитися, однак він не робив жодного найменшого кроку для цього. Одна багата і впливова жінка настільки захопилася Зелі, що хотіла взяти її до Парижа, щоб там видати заміж. Однак Зелі усміхнулась, подякувала і відмовилась. 
Через три місяці після випадкової зустрічі на мосту Людовик та Зелі одружилися. Це сталося трохи за північ 13 липня 1858 р. у Церкві Пресвятої Богородиці в Алансоні. Час шлюбу дивний для нас, але тоді у Франції це було цілком звичайно. Більш незвичним було те, що вранці після одруження Зелі поїхала потягом в Лє Ман, щоб побачитися з сестрою в монастирі Сестер Візиток, і там вона гірко плакала. Через 20 років Зелі пригадувала той день і казала, що ніколи в житті вона так не плакала, як тоді. “Того дня я виплакала усі сльози”, - часто повторювала вона. Зелі бачила свою сестру там, де самащиро хотіла бути, вона розуміла, що монастирське життя навіки втрачене. Вона відчувала, що загубила великий скарб, і її серце рвалося від болю. Що відбувалось у душі Людовика, коли його подружнє життя розпочалося такими ревними сльозами, невідомо, однак Зелі говорила: “Він розуміє і намагається всіляко втішити мене”. 
Зелі була цілком необізнана у так званих “реаліях життя”, тож вона, можливо, і не зрозуміла, що її чоловік мав на увазі, коли запропонував їй жити, як брат із сестрою. Вона, звичайно, покинула батьківський будинок і перемістила свою “мереживну справу” до оселі Людовика. Його батьки займали один поверх, тож решта будинку належала молодим. Як посаг, Зелі принесла з собою 2,5 тис. доларів, капітал Людовика був удвічі більшим, до того ж він володів будинком, крамницею та Павільйоном. Обидві їх справи процвітали, тож вони були доволі заможними. 
10 місяців вони дійсно жили, як брат із сестрою, хоч природно, вони хотіли мати дітей, тому й усиновили маленького хлопчика. Це не було законне усиновлення. Здається, вони запропонували доглядати хлопчика, а його батьки, які, можливо, мали багато дітей, погодились на це. Слова “здається” і “можливо” необхідно використовувати, бо про цей момент з життя Мартінів майже нічого невідомо.
Однак менш ніж через рік хлопчика повернули його сім’ї, бо сповідник сказав Мартінам, що вони повинні жити як подружня пара і мати власних дітей. 
Початок подружнього життя Мартінів - це незвичайна історія, яка змусила кількох авторів, що писали про Св. Терезу, здійснити надзвичайні “подвиги” словесного і духовного обману, щоб показати, якою захоплюючою була поведінка цих людей. В одній книзі навіть йшлося про те, що Бог, чий Син народився від Діви, довірив Святу Терезу тільки тим батькам, які могли повністю дотримуватися дівицтва у подружньому стані. Звичайно, це неправда, бо таке твердження показує абсолютне нерозуміння суті християнського подружжя. 
Ми ніколи не знатимемо напевне, чому Людовик та Зелі розпочали спільне життя так неприродно, і чи тільки слова їхнього сповідника поставили все на свої місця. Можна багато на цьому спекулювати, але я би сказав, що у молодому віці вони обоє зробили помилку у виборі свого покликання, і, як це показало майбутнє, воно було покликанням до подружнього життя. Але упродовж кількох років, як ми вже знаємо, вони палко бажали вступити до монастирських спільнот. Тому цілком можливо, що жоден з них не мав сильного тілесного потягу до подружнього життя. Мати Людовика надокучала йому, нагадуючи про одруження. Знаючи ту радість, яку переживала Зелі, коли народжувала дітей, важко собі уявити, що вона не відчувала в собі фізичного бажання мати малят, коли вона ще неодружена сиділа, працюючи з мереживом. 
Неминуче наближення одруження також відіграло свою роль. Порада сповідника була, мабуть, такою, яку подружжя прийняло з радістю. Під час Хрещення першої дитини пан Мартін сказав до священика: "Ви бачите мене на Хрещенні вперше, але запевняю вас, не востаннє”. Після того, як усі їхні діти народилися, пані Мартін говорила про велике значення, яке мали діти для неї і Людовика. Вона стверджувала, що коли почали народжуватися діти, її туга за богопосвяченим життям стала меншати. Мартіни жили лише для дітей, які були їхнім єдиним щастям. 
Я думаю, що за кілька років до їхнього шлюбу важко було уявити собі подібну пару, таку невідповідну для одруження та батьківства, бо ж обидвоє гаряче бажали покинути світ, повністю були віддані праці та релігійним обов’язкам, жоден з них не проявляв ніякого зацікавлення до протилежної статі. Однак вони були вибрані стати батьками великої святої і показати світові, якою повинна бути справжня християнська сім’я. Їхня історія - переконливе виявлення Божої всемогутності, що перетворює найбільш непридатних на досконалі знаряддя Своїх планів. 
Їх історія є також виправданням християнського подружжя, хоча таке подружжя немає потреби виправдовувати. На жаль, подружній стан зазнає постійних насмішок, особливо у нашому столітті. "Відкрито і без тіні сорому люди відносяться до святості подружжя зі зневагою. Усне та друковане слово, театральні вистави, романи, любовні історії, гумористичні розповіді, фільми і радіопрограми - усі найновіші винаходи сучасної науки використовуються з цією метою. І ці ідеї прищеплюються свідомості людей усіх категорій: багатим і робітникам та службовцям, освіченим і неосвіченим, самотнім і одруженим, віруючим і невіруючим, молодшим і старшим". Ці слова Папи Пія XI, хоч і написані більш як 40 років тому, набувають все більшої актуальності. 
Сьогодні забуті слова Св. Павла: "Подружжя нехай в усіх буде в пошані". Ідеї нерозривності подружжя як Тайни дотримуються хіба інтелектуально відсталі особи; шлюб - це зручність, а коли він став невигідним, незручним, його потрібно просто розірвати. Так думає увесь західний світ. 
Дещо іншу позицію займає комунізм. Останнім часом до шлюбу стали відноситися з більшою серйозністю, а не з легковажністю, характерною для Скандинавії, Англії та США. Це добре, однак у комуністичному відношенні до сім’ї є жахлива помилка. Москва схвалює міцне подружжя, розглядаючи його як основну цінність для держави, чим воно, звичайно, є, але головною доктриною марксизму є те, що сім’я, котра для нього є продуктом і ціллю подружжя, повинна підпорядковуватися державі. Сім’я - ніщо у порівнянні з державою. Сім’я існує для держави в той час, коли насправді повинно бути навпаки: держава саме створена для того, щоби бути захистом родини, а особа, її інтереси - основною метою держави. Жоден комунізм ніколи не зрозуміє істини, що "людина народжена для неба і вічності, а не для землі та часу". 
Сім’я Мартінів показала, що таке шлюб і яким він повинен бути. Вони дали життя дівчинці, яка мала стати Великою Святою. Подружжя Людовика та Зелі, спосіб їхнього сімейного життя не були б менш благородними, якби Терези не було, але її існування привернуло увагу до них. Без неї вони б жили і померли невідомими. 
Це, звичайно, не є основною ознакою її святості: її святість має набагато вищу мету, ніж осяяти світлом її власну родину. Все ж “побічним ефектом” є пролиття променя світла на це побожне, непомітне сімейне коло, щоб ми більш ніж через століття могли побачити, що можливо і чудово жити так, як ці люди - завжди свідомо відчувати присутність Бога, і з радістю бути послушними Його волі - єдиному провідникові у найрізноманітніших подіях життя.