Людина, природно, бажає жити вічно і тому боїться смерті і не є впевненою, яке місце чекає на неї після відходу з цієї долини сліз. Христос-Спаситель, який добре знає своє сотворіння, його бажання і прагнення, Єдиний міг заспокоїти людину і дати їй надію такими словами: "Така бо воля Мого Отця: щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним, і щоб Я воскресив його останнього дня" (Йо. 6, 40). Христос не відвертає свого обличчя від людей, які перебувають у гріховній темряві або на блудній грішній дорозі, не нехтує і не погорджує ними, а навпаки взиває їх: "Прийдіть до Мене всі втомлені і обтяжені, і Я облегшу вас. Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий" (Мт. 11, 28-30). Ми, як блудні сини і дочки, які образили Маєстат Всевишнього Бога, знову можемо повернутися до Отця через відкупительну жертву Його Сина: "Я - путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене"(Йо. 14, 6). Щоб людина не мала жодних сумнівів, не вагалася, не мала страху, Христос запевняє: "Усе, що Отець Мені дає, прийде до Мене, і того, хто до Мене прибуде, Я не відкину" (Йо. 6, 37). Всім, які довірилися Ісусу Христу, Спаситель обіцяє вічне блаженство і радість: "Даю Я їм вічне життя, і не пропадуть вони повіки, і ніхто не вирве їх із рук Моїх" (Йо. 10,28).   
З усієї Євангельської науки випливає, що єдиною правдивою релігією є християнство. Прагнення людського серця і душі до вічного життя дає тільки Христос-Спаситель. Бог, який прийняв людське тіло, знав найкраще усі прагнення і бажання людських сердець і тому перед своєю смертю запевнив Апостолів, а також усіх своїх послідовників, що зі смертю життя не закінчується, тож не можна ніколи впадати в розпач і зневіру, нарікати чи бунтуватися проти Божої волі, коли наших рідних навіть і в молодому віці Господь покличе до Себе. Спаситель вливає в наше серце надію: "Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у Мене. В домі Отця Мого багато жител... Іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я" (Йо. 14, 1-3).
Зі смертю людини закінчується час проби і духовної боротьби, час навернення і покаяння. Тоді душа входить у вічність і залишається в такому моральному і духовному стані, в якому вийшла з цього світу - добрі в доброму, а лихі в злому. Тому Ісус Христос, святі Апостоли, а також Ма-ти-Церква неустанно голосять своїм вір¬ним дітям: чувайте, моліться, проживайте в ласці Божій, коли хто поповнив важкий гріх, ідіть до Святої Сповіді - бо день і година закриті перед кожним із нас, як навчав Папа Святий Григорій Великий:
«Постійно приготовляйся до смерті, бо ми не можемо передбачити її». Після смерті душа залишається людською. Вона не переходить і не змінюється ні в ангела, ні в нижче сотворіння. Вона зберігає те знання, яке мала за життя. Вона може розуміти, любити чи ненавидіти. Вона знає Бога й інші душі, з якими перебуває в небі чи пеклі.

Від Апостольських часів Свята Мати-Церква в особливий спосіб заопікувалася тілами усопших братів і сестер по вірі, аби віддати їм останні почесті, тіло передати землі, щоб воно там спочивало до другого приходу Господнього. Бо як райське блаженство, так і пекельні муки буде пе­реносити не тільки безсмертна людська душа, але також і людське тіло. Святі євангелісти так описують похорон Ісуса Христа. Після смерті Спасителя Йосиф з Ариматеї, який був потайним учнем Христовим, пішов до Пилата і просив, щоб той дозволив зняти Тіло Христове з хреста і похоронити: "І дозволив Пилат. Прийшов він, отже, і забрав Ісусове Тіло. А надійшов і Нікодим, який раніше приходив уночі до Нього, та й приніс мішанину з смирни та алое, мірок зо сто. І взяли вони Тіло Ісуса та обв'язали Його запашним полотном, як то ховають за юдейським звичаєм" (Йо. 19, 38-40).
Біля вмираючої людини запалюють свічку-громницю, а по можливості дають їй свічку в руку. Якщо смерть була несподівана, тоді біля померлої особи засвічують свічку-громницю, яка горить до того часу, поки усопшого покладуть до труни або на катафалк. Якщо особа помер­ла з відкритими очима і відкритими устами, треба закрити очі і уста, а відтак готувати воду до обмивання тіла усопшого.
Що означає обмивання тіла усопшого? Обмивання тіла усопшого означає чисто­ту і непорочність праведників у Царстві Небесному. Звичай обмивання тіла усопшого був у євреїв, а також у деяких поганських народів. Юдеї обмивали тіло покійника теплою водою, змішаною з ро­машкою і сухими трояндами. Обмивання тіла також мало значення очищення від гріхів: щоб померлий був чистий, коли перед Богом буде звітувати про своє прожите життя на землі.
З покійного знімають одяг, у якому він був, відтак кладуть на стіл або підлогу, застеляючи її чистим полотном чи обрусом. Для обмивання тіла використовують теплу воду, губку, або чистий рушник, чи кусок білого полотна і мило. Той, хто обмиває тіло, відмовляє Трисвятоє: "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас" або Псалом 50 ("Помилуй мя, Боже... ").
Одяг- який був на усопшому, і всі речі, якими його обслуговували, прийнято спалювати. Коли тіло усопшого обмили, його потрібно одягати в одяг. Здебільшого в   нашій   українській   християнській традиції покійним давали новий одяг. Святий Йоан Золотоустий вказує на символічне значення похоронної одежі: "Ми одягаємо своїх померлих в новий одяг, який є символом нетління". На тіло давали хрестик. В кімнаті, де має лежати тіло усопшого, заслонюють вікна, а також і дзеркала. Якщо родина не має ще готової домовини, то небіжчика кладуть на катафалк. Катафалк роблять посеред кімнати зі столів. Стіл застеляють чистим полотном або обрусами, під голову кладуть подушку або підвищення. Є. різні звичаї: наприклад, у деяких місцевостях подушку чи підвищення під головою застеляють хустиною або вишитим рушником.
Уста покійного мають бути стулені, очі закриті, руки складені на грудях навхрест – права рука поверх лівої. Чому закривають очі і уста? Звичай закривати очі усопшим мали юдеї, а також і погани. Християни надавали цьому звичаю особливого значення. Закриваючи очі усопшому, християни цим хотіли вказати, що з хвилини смерті вмираючий стає пе­ред Всевишнім і дає відповідь за своє прожите життя, світ земний і марний зникає перед ним і відкривається світ ду­ховний. Стулені уста символізують, що покійний вже не сприймає людської мови і звуків, єдиною потіхою для нього є наша молитва.
В жодному разі не можна на тіло усопшого накладати косметику, голова жінки має бути покритою. В руки дають свічку і образок, якщо усопший молився на Святій Вервиці, то також і Вервицю. У деяких місцевостях окремі християни досі практикують поганські звичаї: наприклад, якщо небіжчик курив, то в труну йому кладуть сигарети або гроші "на викуп". Це аж ніяк не є згідне з християнською вірою, такі речі є богохульні, і цього ніколи не можна робити. Хто практикував ці речі, мусить із цього висповідатися.
У головах померлого ставлять хрест і Святе Євангеліє, а також свічки, на ка­тафалку чи біля труни має бути невеликий ручний хрест або поставлений невеликий столик, на якому кладуть Святий Хрест, кропило і ставлять свячену воду. Вірні, які приходять помолитися за душу усопшого, після молитви цілують святий хрест і вітаються християнським привітом відповідно до часу (в звичайний період: "Слава Ісусу Христу!", в Різдвяний пе­ріод: "Христос ся Рождає!", у Великод­ньому часі: "Христос Воскрес!"). Коли приготували катафалк, тоді йдуть до церкви за "світлом". До "світла" нале­жать: свічки, хрест процесійний, хрест, який ставлять у головах небіжчика, Свя­те Євангеліє, малий ручний хрест для цілування вірними. Коли беруть у церкві "світло", тоді дають знак дзвонами: жалобний звук дзвону сповіщає, що християнин, який належав до цієї парафії, вже відійшов до вічності. Вірні на звук дзвону коротим актом стрілистим моляться за душу усопшого: "Вічная пам'ять", "Со святими упокой, Христе, душу раба Тво­его", "Отче наш" чи "Богородице Діво".

Напередодні, коли має відбутися похорон, священик іде на вечірню молитву за душу усопшого, яку називаємо парастасом. У нашій галицькій духовній традиції парастас займав особливе місце. На цю молитву до дому усопшого збиралася уся родина, близькі, знайомі, сусіди. Донині побутує у народі такий . вислів: "А коли буде парастас? ".Пам'ятаю, десь років 20 тому, як я прийшов на парафію, то ще окремі родини пекли хліб у вигляді бабки на парастас, а також на дев'ятий, сороковий день чи на річницю. Цей звичай в містах і "цивілізованих" селах поблизу міст уже занедбано; можливо, у віддалених районах він ще зберігся. Коли священик приходив на парастас, тоді біля усопшого засвічували усе "світло", яке брали в церкві. Родина ставала по обидві сторони біля катафалка. У нас, в Галичині, люди практично знали це богослужіння напам'ять, тож завжди допомагали священикові і дякові у співі.
Це така величава благальна молитва до Всемогутнього і Вічного Бога за душу усопшого, в якій ми благаємо про вічний спочинок для нього і щоб Милосердний Господь за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих прийняв душу новопреставленого до Небесного Царства. Особливе місце в цій молитві відведене Матері Божій. Так само, як ми упродовж нашого життя приходимо до Богородиці, як до своєї матері в різних наших потребах і клопотах, так і по смерті звертаємося до Неї за допомогою і заступництвом, бо: "через Тебе людський рід знайшов спасения; щоб і ми через Тебе знайшли рай, Богородице чистая і благословенная". Або в іншому місці просимо Матір Божу, щоб Вона в житті нашому не залишила нас, людському заступництву не довірила нас, але сама заступилася і помилувала нас. Такими словами благаємо Матір Божу про її святе заступництво і Материнську опіку в нашому житті на цій долині сліз у час переходу від земної до Небесної
Батьківщини. Кого не зворушить до сліз ця благальна молитва, цей жалобний спів "Достойно єсть", де серце саме плаче, а з очей пливуть сльози. У цій співаній молитві відчувається могутнє заступництво Пресвятої Богородиці над нами не тільки за нашого земного життя, але і в тій хвилині, коли людина є безсила. Тоді на допомогу нам поспішає "щедрая, милостивая, сладкая Діва Марія". На жаль, у більшості парафій люди вже забули спів парастасу. Нині священики, "йдучи назустріч" живим вірним, які не мають часу для своїх усопших, відправляють тільки коротенькі панахиди, щоб було скоріше і вигідніше, а ця благальна, така потрібна для душі молитва поволі відходить у забуття.

В день похорону в домі небіжчика збираються родина, близькі, знайомі, сусіди, приятелі, колеги по праці. Прийшовши  в  дім  покійного, священик відправляє панахиду. На слова "Вічная пам'ять" тіло і труна покроплюються свяченою водою. Після "Вічної пам'яті" настає момент, про який требники нічого не згадують: за народним звичаєм вірні моляться за душу усопшого три "Отче наш", три "Богородице Діво" або "Ангел Господній". Відтак родина прощається з усопшим у хаті, з помешкання труну виносять уже закритою. Тут варто звернути увагу на те, що перед закриттям труни обов'язково розв'язують руки і ноги небіжчика (якщо була потреба їх зв'язувати), залишаючи при цьому шнурки в труні. Ні в якому разі не можна допустити "боротьби" серед присутніх за ці шнурки. Це ганебно, цього не має бути в нашому народі. Вживати шнурки з мерця до якихось нечистих справ, "пороблення" чи ворожіння або тримати їх у себе як амулет - де поганство і тяжкий гріх.
Коли з помешкання виносять тіло, вірні співають "Святий Боже..." чи інші покаянні або похороні пісні. На порозі прощають небіжчика з його помешканням, опускаючи тричі труну донизу (кланя­ються). Відтак ставлять труну на при­готоване місце на лави чи крісла. На труну ставлять хрест. З одного і другого боку труни стоїть близька родина. В ногах небіжчика стелять килим, і рідні клякають, як у нас говориться, "під Євангеліє". У Галичині читали одне Євангеліє, після чого священик виголошував проповідь і прощав родину з небіжчиком. Священик має бути розважливим і второпним, дбаючи про те, аби при кожній нагоді у своїх проповідях закликати людей до навернення і покаяння. Особливо на похоронах молодих людей він має наголосити на вартості людського життя на землі і нагадати, що кожного з нас чекає смерть.
Якщо усопший був добрим християнином, виховав добре і побожно в любові до Бога та Церкви своїх дітей, був взірцевим сім'янином, то слід акцентувати на цьому, щоб і інші брали приклад з його життя. Не можна хвалити родину чи небіжчика, якщо вони навіть посідали відповідне становище в суспільстві, проте не були добрими і практикуючими християнами. Бо тоді священик може дати згіршення іншим людям, які часто говорять між собою, що найважливішу роль відіграють гроші: мовляв, священик хвалив того, хто дав йому добру винагороду.
Після проповіді священика вірні співають "Вічную пам'ять", моляться за душу усопшого, і відтак несуть тіло до церкви. На початку процесії несуть хрест - знак нашого спасіння, після хреста (якщо є звичай давати Святе Євангеліє до по­мерлого) старший поважний християнин несе книгу Божого Слова, а відтак братство (фони), потім іде священик з дяком і вірними, співаючи псалми чи похороні пісні, або пісні відповідно, до періоду літургійного року.
Після скасування УГКЦ від 1946 року в Галичині почали вводити чужі звичаї. Більшовицька влада заборонила жалобні процесії під час похорону. Священик, відправивши панахиду, ішов до церкви, а вірні самі провадили процесію до церкви ни на цвинтар. Було заборонено брати церковне братство (фони), іти священикові чи дякові і співати - це вважалося про­пагандою релігії в суспільстві.

З давніх часів у християнському    світі побутував звичай: тіло усопшого після прощання з ним у рідному домі заносили до храму. Бо людина почала  своє християнське життя у храмі, відколи прийняла Тайну Святого Хрещення; і в храмі Божому має закінчити свою земну мандрівку.   Звичайно,   бувають    різні ситуації і з них потрібно виходити     так, як складаються життєві обставини. У великих містах немає звичаю брати тіло до храму, тому відправляють у хаті  або хоронять із каплиці, призначеної для жалобних богослужінь.    Якщо на шляху до храму Господнього зустрічаємо придорожні хрести, пам'ят­ники, фігури, процесія зупиняється і священик читає Слово Боже, а родина кожного разу клякає "під Євангеліє". Коли похоронна процесія наближається до храму Божого, її зустрічає жалобний передзвін, звіщаючи вірним, що тіло усопшого востаннє заносять у храм Божий і він просить о молитву за його безсмертну душу. Процесія зупиняється перед входом у церкву, священик знову читає Слово Боже, а опісля дає цілувати вірним святий хрест.
Занісши тіло у храм Божий, ставлять на мари лицем до вівтаря напроти Царських врат, перед Христом слави, Який укритий у Пресвятій Тайні Євхаристії. Біля гробу знову засвічують свічки чи лампадки. З обох боків труни стоїть родина покійного, на труну ставлять святий хрест, а де є звичай - також і Святе Євангеліє. У багатьох місцевостях зберігся гарний звичай, коли близька родина стоїть на колінах під час жалобного богослужіння, щоб у такий спосіб випросити, вимолити у Справедливого Судді прощення провин (к для душі усопшого. В деяких парафіях є звичай, коли близька родина тримає в руках свічки. Перед початком богослужіння священик обкаджує тіло усопшого.
Варто звернути увагу на факти, які можна назвати безчинством, неповагою і неподобством: тіло у храмі Божому, а люди, які прийшли на похорон, не заходять  до церкви, бо їм там "нецікаво", тож вони  стоять біля церковної огорожі, курять  цигарки або про щось перемовляються. Такі речі неприпустимі. Це велика зневага, насамперед Господа Бога, Його святині, а також і самого усопшого, якому ви прийшли скласти останню свою послугу. Такі випадки, якщо вони мають місце на парафії, священик і вірні мають викорінювати, як найбільше зло в парафіяльній спільноті. Жалобне прощальне богослужіння у храмі дає нам надію, як пише Святий Апостол  Павло:   "Не  хочемо,   брати, залишати вас у незнанні щодо померлих. - щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з Ним" (І Сол. 4, 13-14). Слово Боже, читане у храмі, дає надію для кожного з нас, закликаючи творити добро і жити згідно з Господніми Заповідями: "бо надходить час, коли всі, що у гробах, голос Його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя" (Йо. 5,28-29).
Після прочитаного Слова Божого відбувається останнє цілування. Вірні проходять зліва направо, цілуючи Святе Євангеліє на аналої, Святий Хрест на гробі і прямують до тетраподу, щоб поцілувати Розп'яття і образ, а відтак хрест, який тримає у руках священик. Священик вітається з вірними християнським при­вітом: "Христос посеред нас! ", а вони відповідають: "Є і буде!". Поцілувавши хрест із рук священика, вірні відходять на вільне місце в храмі, стають на коліна і моляться за душу усопшого три "Отче наш" і три "Богородице Діво" або п'ять разів "Отче наш" і "Богородице Діво" - до п'яти Ран, які мав Ісус Христос на своєму Пресвятому Тілі за нас, грішних.
Останнє цілування має особливе духовне значення. Багато людей вважає, що цей обряд означає вираз співчуття родині - поцілувати тіло усопшого. Останнє цілування даємо усопшому на знак любові і пошани до тіла покійного, як істинному храму Божому, а також на знак спілкування і єднання нас, живих із померлими, бо зі смертю ми одні з одними не розлучаємося, а ця розлука з тілом - тимчасове явище, бо ми всі йдемо однією стежкою, яка провадить нас до дому Отця Небесного. Там ми маємо всі разом зустрітися. Наш обов'язок - відвідувати цвинтар, молитися за душі наших усопших. Тіло усопшого також маємо шанувати, бо він за життя єднався з Христом-Спасителем через прийняття Пресвятої Євхаристії, а також інших Святих Тайн. Тіло людське є  помешканням Духа Святого.
Від IV ст. стає загальною практикою християн - на прощання давати померло­му поцілунок. Цілували небіжчика в лице, або в руку, або його труну. В Католицькій Церкві труну з тілом усопшого закривають у хаті, де прощається близька родина покійного, а в храмі, йдучи до останнього цілування, цілуємо святе Євангеліє і хрест, який стоїть на труні. У Православних Церквах тіло переважно несуть відкритим із хати до церкви і закривають віко аж на цвинтарі. З медичної, етичної, а також і духовної точки зору тіло все ж має бути закритим, коли несемо з хати до церкви, незважаючи на те, чи покійник дитина, молодого чи старшого віку. Тому варто дослухатися до добрих порад, дот­римуватися їх і робити так, як має бути. Певні надужиття були завжди, і їх потрібно викорінювати.
Наприклад, у другій половині IV ст. якийсь час панував дуже злий звичай, по­в'язаний з похороном. Коли тіло покійника приносили до храму, йому давали Святе Причастіє. Треба було неабияких зусиль, щоб викорінити цей звичай. Святі Отці і Помісний Собор у Карфагені (397), канон 6, а також VI Вселенський у Труллі (691), канон 83 осудили і заборонили це робити. Надужиття часто в той чи інший спосіб з'являються у церковному житті, і їх відразу потрібно викорінювати, щоб не вони не поширювалися і не завдавали зла.
Варто дослухатися до тих останніх слів, які від імені усопшого співає дяк, коли вірні йдуть до останнього цілування, почути ті благання, той плач душі, яка взиває до нас, живучих на землі: "Прошу ж усіх і благаю: Моліться безперестанно за мене Христу Богові, щоб за гріхи мої я не був зведений на місце муки, але щоб оселив мене там, де є світло життя". Ці прекрасні глибокі за своїм духовним змі­стом церковні похороні піснеспіви склав преподобний Теофан Начертаний (VIII ст.) як похоронний канон в пам'ять свого брата Теодора. Святий Йоан Дамаскин на прохання одного монаха, в якого помер брат, написав вісім прегарних стихир, в яких оспівує смерть, земну марноту і Боже Милосердя: Священик відчитує також прощальну молитву, яка походить із глибокої сивої давнини, і богослужіння в храмі за померлого закінчується.
Після жалобного Богослужіння у храмі тіло усопшого несуть на цвинтар. По виході з церкви священик читає Слово Боже, вірні знову клякають під Євангеліє, по закінченні священик дає цілувати Святий Хрест. Жалобну процесію знову супроводжує церковний передзвін, який сповіщає вірним, що їх брата чи сестру в Христі Ісусі несуть на місце вічного відпочинку і вона (душа) просить о молитву за неї.

Перед входом на цвинтар жалобна процесія зупиняється, священик читає Слово Боже, родина клякає під Святе Євангеліє, відтак священик дає цілувати святий хрест. Принісши тіло на місце вічного спочинку, співаємо панахиду; на слова "Вічная пам'ять" священик кропить домовину, могилу, хрест, який має бути на гробі, святою водою. Гробарі при співі "Вічная пам'ять" опускають домовину в могилу.
Така хвилина є завжди дуже сумна і тривожна не тільки для близької родини, а й для кожного християнина. На кожному нащадкові Адама сповняються слова Отця Небесного, який промовив в Едемі: "За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого Я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини. В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся в порох" (Бут. З, 17-20).
Такою є правда нашого життя. Кожен з нас вважає себе сильним, могутнім, розумним, досконалим, всезнаючим, а насправді вартість людського життя і його мета виразно окреслені в Слові Божому: щоб людина пізнала Господа Бога, як навчав нас Ісус Христос, Йому вірно служила, бо тільки Він єдиний має владу "... дарувати життя вічне... А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого - Ісуса Христа.
Коли тіло усопшого опустили в могилу, священик, узявши лопатою землю, кидає її хрестовидно на гріб і промовляє: "Господня земля і повнота її, всесвіт, і всі, що живуть на ній". Всі ми ще раз переконуємося, хто ми є насправді на цій долині сліз і яка є наша місія на землі. В деяких парафіях залишився давній звичай - на труну сипати попіл з кадильниці, промовляючи слова: "Земля, порох і попіл єси ти, о чоловіче, і в землю знову за повелінням Божим вертаєшся, тож вічна тобі пам'ять". Цей звичай нам знаменує: життя на землі для померлого вже погасло, але його життя було благоугодне перед  Господом, як ладан кадильний. Його тіло І зараз покладається до темної могили, & але життя його було подібне до пахучого й кадильного запаху, який розносився по храмі. Життя його погасло на землі, але не нa небі. Після цього священик запечатує гріб зі словами: "Запечатується цей гріб до другого приходу Христового: в Ім’я Отца і Сина і Святаго Духа. Амінь". Тоді співається стихира "Земле, земле...", від­так засипають гріб, священик з вірними моляться "Отче наш", "Богородице Діво" або "Ангел Господній" і співають одну з похоронних пісень.

Коли тіло усопшого знаходиться в помешканні, нашим християнським обов'язком є віддати останню послугу для покійного. Цією останньою послугою є наша молитва, жертва і покута. Коли йдемо в дім, де лежить тіло небіжчика, наш одяг має відповідати цій сумній події. Пам'ятаймо, де ми йдемо і до кого йдемо. Ідемо в дім до родини, яка втратила близьку особу, до сім'ї, яка переживає час жалоби і смутку. Особливо жінки мають пам'ятати, що чин парастасу і похорону - це дійство церковне, прикладом до наслідування для кожної дівчини і жінки має бути Пречиста Діва Марія. В жодній святині на жодному образі не побачимо Матері Божої в штанях чи в чоловічому одязі. Тому одяг наш відповідно має бути скромний і жалобний.
Колір жалоби завжди був чорний або принаймні темний, не крикливий і тим більше не яскравий. Таких засад християни повинні дотримуватися й надалі. Прийшовши до кімнати, де лежить тіло небіжчика, клякаємо і молимося до Господа Бога за спасіння його душі. Молитви можуть бути різні, які ми подаємо в нашому молитовнику. Якщо немає молитовника, то молимося 5 "Отче наш" до Ран Христових, щоб Спаситель через свої Святі Рани, які мав на Своєму Тілі, простив усопшому його провини, молимося "Богородице Діво", Псалом 50 ("Помилуй мя, Боже... "), Вервицю до Ран Христових або до Божого Милосердя чи інші молитви. Після молитви встаємо, цілуємо хрест і вітаємося з присутніми християнським привітом. Відтак складаємо свої співчуття родині.
Пам'ятаймо, що тіло усопшого лежить вдома для того, щоб родина, близькі, знайомі, приятелі, сусіди неустанно молитовно чували і просили в доброго і милостивого Бога о помилування його душі, щоб вона стала спадкоємницею Царства Небесного. Святий Григорій Нісський в "Житті" своєї сестри святої Макрини описує, що коли її тіло поклали на мари, то всі монахині, настоятелькою яких вона була, довший час стримували свій плач. "Коли ж годі було, - каже він, - довше опанувати біль мовчанкою, тоді в їхніх серцях запалав жаль, немов якийсь внутрішній вогонь. Тому знічев'я вибухнув прикрий і нестерпний плач, так що і я втратив рівновагу духа... і став несамовито ридати". Коли ж згодом він і всі заспокоїлися, то замінили свій плач на спів псалмів, який тривав цілу ніч. Тому стараймося віддати останній дар нашим рідним і знайомим не тільки своєю присутністю, а насамперед щирою молитвою, якої вони так чекають і потребують від нас. Звичайно, не всі люди мають голос, щоб співати пісні чи псалми, але кожен сьогодні вміє читати, тому по черзі мають читати молитви чи набоженства за померлого, щоб потішити душу в її стражданнях. Спільна молитва приносить не тільки користь для померлого. Коли родина має важкі переживання, то, вникаючи в розважання і слова молитов, вона певною мірою заспокоюється і отримує полегшу на душі.

Є різні похорони: вмирають молоді і старші, бідні і багаті. Залишаються старші, діти, вдови, сироти, каліки без свого годувальника і опікуна, батька чи матері. Наш християнський обов'язок -виявити співчуття і милосердя до людей, які опинилися у скрутній ситуації, тому по можливості сусіди, близька і дальша родина, приятелі, знайомі, парафіяльна спільнота, друзі по праці мають скласти для сім'ї дар серця - матеріальну допомо­гу для родини, пам'ятаючи слова Христа Спасителя: "...Я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягай; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене... Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви Мені зробили" (Мт. 25, 35-40). Катехизм християнської віри також подає нам таку науку про обов'язки у ділах милосердя як щодо душі, так і щодо тіла, а саме:
Сім діл милосердя щодо тіла:
Голодного нагодувати.
Спрагненого напоїти.
Нагого приодіти.
Подорожнього в дім прийняти.
Недужого відвідати.
Ув'язненого відвідати.
Померлого похоронити.
Сім діл милосердя щодо душі:
Грішника направити.
Невіжу навчити.
Сумніваючому добру пораду дати.
Сумного потішити.
Кривду терпеливо зносити.
Образу із серця прощати.
За живих і померлих молитися. 
Ми, як християни, не можемо бути байдужими і легковажними до чужого горя, біди і нещастя. Тому в такі прикрі і тяжкі хвилини для наших ближніх пам'ятаймо про наш обов'язок милосердя не тільки в день похорону, але також і після похорону. Четверте діло милосердя - сумного потішити. Після відходу до вічності рідної і близької людини на серці залишається сум і тривога, і нашим обов'язком є допомогти своїм ближнім у їхньому терпінні так, як допомагав Ісус Христос людям, перебуваючи на землі. Не оминув Ісус вдови з міста Наїн, яка хоронила свого сина-одинака, але потішив її у горі і терпінні. Прийшовши до Витанїї, де жив Лазар із своїми сестрами Марією та Мартою, Спаситель і для них знайшов співчуття і милосердя:"... Марія, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши Його, впала Йому до ніг і сказала Йому: "Господи, якби Ти був тут, то мій брат не вмер би! " Побачив Ісус, що вона плаче, а й юдеї, що прийшли з нею, плачуть і собі, тож відчув жалощі в дусі і, зворушений, запитав: "Де поклали ви його? " Кажуть Йому: "Іди, Господи, і поглянь". Заплакав Ісус. І заговорили юдеї: "Бач, як Він його любив! " (Йо. 11, 32-36). Христос потішає і нас цими словами надії щодо наших померлих: "Я - воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши - житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, - не вмре повіки" (Йо. 11, 25-26.)
Пам'ятаймо: найменша наша послуга померлим буде і нам зарахована, як діла милосердя щодо своїх ближніх. Старай­мося творити добрі діла, збирати заслуги не для людського ока чи похвали, а для Царства Небесного, тому що милостиня має таку силу, що: "Нема гріха, що його не могла б очистити і знищити милостиня. Всякий гріх - нижче від неї. Вона гожий лік на всяку рану" (Святий Йоан Золотоуст).
Християнські письменники про жоден акт не висловлюються так похваль­но, як про похоронення померлих. Хри­стияни виконували цей акт любові у часи переслідувань і під час різного роду не­безпечних заразливих епідемій, часто навіть наражаючи своє життя. Римський Мартиролог дає високу оцінку римському священикові Евтихіяну, який похоронив 342 мучеників. Християни деколи вночі викрадали тіла своїх мучеників, якщо їм
не дозволяли їх похоронити.
Християнська спільнота в перших віках також з великою любов'ю і поша­ною ставилася до усопших. Людей убогих Церква хоронила своїм коштом. На початку IV ст. у великих церквах існували два добродійні братства. Одне з них мало служити і допомагати хворим, немічним і опущеним, сиротам, вдовам, особливо під час епідемій, голоду, воєнних дій, і дбати, щоб бідні мали відповідний похорон. Завданням другого братства було копати гроби для людей бідних і самотніх, нести їх на марах на цвинтар, а також вкладати до гробу.
Перші християнські спільноти стара­лися жити Словом Божим і виконувати його у своєму житті. Любов до ближнього була в них на найпершому місці. Бо сам Ісус навчав: "Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють" (Мт. 7, 1-2). Апостол Яків дає таку науку: "Говоріть так і робіть так, як люди, що мають бути суджені законом свободи. Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. Милосердя понад суд. Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл немає? Чи може його спасти віра? Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: "Йдіть собі з миром, грійтесь та годуйтесь" і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе? Так само й віра, коли діл немає, мертва сама в собі" (Як. 2, 12-17).
На превеликий жаль, сьогодні багато людей не розуміє простих елементарних речей. На похороні часто доводиться бути свідками людської легковажності і байдужості. Ніхто не хоче взяти пре­цесійний хрест, фани, вінки, до кожного треба підходити, просити, кланятися, щоб послужив покійному, який іде в дорогу до вічності. Маємо можливість у такий простий і для кожного доступний спосіб збирати собі заслуги для вічного життя, але навіть і цього не бажаємо. Маємо так багато можливостей творити добро і милосердя, а нехтуємо ними. Ще інший приклад: іде священик з дяком у похоронній процесії, хтось має голос і вміє співати чи міг би вчитися церковного спі­ву, але йому цікавіше іти в товаристві десь іззаду і провадити пусті розмови, бо це легше і приємніше. Бачимо, скільки нагод творити діла милосердя ми опускаємо, а за ці діла ми мали б заслугу перед Госпо­дом Богом у день нашої смерті і суду.

Цвинтар - священне місце, де спочи­вають тіла усопших, очікуючи другого приходу Христа-Спасителя. Слово "цвин­тар" (грецькою мовою "койметеріон") означає місце сну, або місце вічного відпочинку. Тому і в нашому богослужінні померлих називають "усопшими" - тобто тими, які заснули в Бозі. В нашому народі про того, хто відійшов у вічність, говорили: "Заснув у Бозі". У наш час місце поховання часто називають словом "кладовище", проте в Галичині все ж переважала назва "цвинтар", яка більше відповідає духовному призначенню цьо­го місця вічного сну, відпочинку. Бо, перебуваючи на цвинтарі, відчуваємо особливий спокій, тишину.
У давнину як погани, так і християни вважали цвинтарі, гроби та гробниці померлих великою святістю. В усіх народів зневага тлінних останків мерців чи їх гробів і гробниць вважалася великим святотатством. Римляни любили прикрашати свої гробниці доро­гими колонами, мармуром, різьбами та статуями. Не тільки тіло вважалося недоторканним, але також усе, що в гробі і на гробі, вважалося святим. Імператор Гордіян (238) наказує карати тих, хто грабує цвинтарі, як таких, що здійснили злочин проти релігії.
Цвинтар має бути посвячений, а посеред нього чи на іншому видному місці повинен стояти хрест, який свідчить про те, що це місце святе і благословенне. Перед приходом більшовиків на Західну Україну до Другої світової війни у нас був порядок на кладовищах як у містах, так і в селах. На посвяченому цвинтарі хоронили тільки охрещених християн, всіх інших іновірців, самогубців, сектантів - ховали окремо. Таким прикладом у Львові є Янівський цвинтар, де на окремих дільницях спочивають  християни і юдеї - євреї, чи, як ми називаємо, жидівській цвинтар. По багатьох селах, де були колись німецькі колонії, існують окремі цвинтарі для німців. Є військові кладовища, брат­ські могили, де спочивають тіла тих, які загинули в боротьбі за визволення народу. Були символічні могили - кургани, ви­сипані на пам'ятку визвольних змагань народу, до яких приходили на національні свята чи в поминальні дні, щоб помолитися за всіх тих, які віддали своє життя за свободу Української землі. Пам'ятні хре­сти ставили чи насипали могили на місцях, де загинули чи були розстріляні українські повстанці - для того, щоб народ пам'ятав своїх героїв, а молоде покоління щоб на героїчних подвигах своїх батьків і дідів виховувалося в любові до Бога, Церкви і свого народу. Тому ці могили мають завжди бути прибраними і впорядкованими, бо це - найбільше свідоцтво нашої пошани і любові до народу, його історії, культури.
У глибоку сиву дохристиянську давнину поганські народи дуже шану­вали місця спочинку своїх предків і вважали усипальниці священними і недо­торканними. На могилах насипали великі кургани або будували піраміди "могутніх" цього світу. Християнський світ перейняв цей звичай, лише з тією відмінністю, що на могилах ми ставимо переможний знак нашого спасіння - Святий Животворящий Хрест. Хрест на могилі - це мовчазливий проповідник блаженного безсмертя, воскресіння із мертвих і вічного життя у Царстві Небесному. Могила - це міс­це майбутнього воскресіння, і тому її потрібно завжди тримати в порядку і чистоті. Потрібно особливо стежити, щоб хрест на могилі не перекосився, був завжди свіжопофарбований і доглянутий. Як ставити хрест на могилі? Існують щодо цього різні звичаї. В одних місцевостях хрест ставлять у головах усопшого, в інших - у ногах, щоб Розп'яття було повернене до лиця. У деяких місцевостях у такий спосіб хоронили тільки священиків (щоб хрест був лицем до небіжчика), і на цвинтарі було відразу пізнати, де спочиває духовна особа.
Хрест на могилі має і велике духовне значення. Одна частина хреста знаходиться в землі, інша - наверху: символ того, що тіло усопшого укрите в землі, а його безсмертна душа перебуває на небесах. Під хрестом глибоко в землі лежить насіння, яке, згідно зі словами Апостола Павла, має прорости: "Але хтось скаже: "Як воскреснуть мертві? І в якім тілі прийдуть?" Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре. І те, що сієш, не тіло, що має уродитись, а голе зерно, наприклад пшениці або якесь інше... Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі..." (1 Кор.15, 35-45).
При самому вході на цвинтар треба осінити себе знаком святого хреста, визнаючи таким чином, що це місце священне і має особливе значення для християн. Прийшовши на могилу рідних, ставимо свічки чи лампадки, запалюємо їх, а відтак молимося за їхні душі. Молитва має бути зосереджена і уважна, в ній слід згадати не тільки особу, яка спочиває в цій могилі, а також інших рідних, які спочивають на інших цвинтарях, або помолитися за душі, терплячі в чистилищі. На гробах ніколи не треба залишати жодної їжі. На превеликий жаль, до нас у Галичину прийшов чужий поганський звичай з теренів Східної України і Росії, коли на Великодні свята на могилах рідних кладуть паску, яйця та іншу їжу. Це є неприпустимим, а навіть і гріхом.
Адже поруч із нами так багато людей, які потребують їжі, а ми ставимо її на гробах, з часом вона попросту псується, і ми її викидаємо. Останнім часом доходить до ще більшого абсурду: на великих міських кладовищах, де похоронені люди різних віровизнань, можемо побачити, як на могилі розпивають алкоголь або виливають його на могилу. Це елементарна зневага усопшого і могили. Такі речі - пережиток язичницьких часів, це потрібно викорінювати і не допускати, щоб таке мало місце на християнських цвинтарях.
Все частіше на наших цвинтарях можна зустріти робітників, які, ставлячи пам'ятники, можуть допускатися зне­важливих і богохульних речей, курити сигарети, вживати при роботі нецензурні слова. Винаймаючи робітників, ми маємо їх попередити, щоб своїми діями вони не зневажали могилу, яку впорядковують, і взагалі цвинтар як святе місце. Нерідко в нас, особливо по селах, можна побачити, як люди, які працюють на цвинтарі, дозволяють собі випасати там свою худобу. Такі речі неприпустимі і зневажливі.

У наш час це питання надзвичайно актуальне. Наука Церкви до II Ватиканського Собору забороняла священикам уділяти християнського похорону таким особам:
1. Слід позбавити церковного похо­рону, якщо не подали перед смертю якихось ознак каяння, грішників, яким не можна дозволити його без прилюдного згіршення вірних (Кодекс Канонів Східних Церков Канон 877). Тут ідеться про людину, яка тривалий час була хворою, але не бажала висповідатися, прийняти Святе Причастя чи Тайну Єлеопомазання. Це також стосується осіб, які зневажали Церкву як Божу інституцію, висміювали духовне життя, були безбожниками або атеїстами, чи брали активну участь в різних інституціях, маніфестаціях, явно і прилюдно виступали проти науки Святої Церкви (наприклад, особи, які обстоювали право на аборти).
2. Особам, які належали до масонсь­ких лож, були явними противниками Христової віри. Конгрегація святого Уряду в Римі видає декрет дня ЗО червня 1949 року, підтверджений Папою Пієм XII. У цьому декреті говориться:
а)    Не вільно належати до комуністичної партії, ані її підтримувати, бо комунізм є матеріалістичний і антихристиянський. Провідники комунізму словом і ділом ви ступають ворожо проти Бога, проти Святої Віри й проти Христової Церкви, дарма, що інколи говорять, що вони не виступають проти віри.
б)    Не вільно видавати, поширювати, читати друків, які пропагують комуністичну науку й акцію, й не вільно до них писати.
в)    Не можна уділяти Святих Тайн усім згаданим у параграфі а і б. А це означає, що особи, які належать або є прихильними, чи підтримують комуністичну ідею, позбавляються християнського похорону.
г) Самогубці. Життя - це надзвичай­ний дар, який Бог дав людині. І тому свідомо і добровільно позбавляти себе життя - тяжкий смертельний гріх, більший за вбивство іншої особи. Бо вбивця має можливість покаятися, а самогубець лишив себе можливості покаяння. Особи, які відібрали собі життя в розпачі чи гніві, є самовбивцями. Слід відрізнити від самовбивць людей, які позбулися життя внаслідок власної необережності, а саме: автокатастрофа, випадкове падіння з висоти, отруєння їжею, втоплення тощо.

о. Василь Ковпак, СБССЙ
Молитовник "Со святими упокой"