З чином похорону пов'язана так звана поминальна трапеза, чи, як її у народі називають, поминки, а ще в деяких місцевостях - стипи. На жаль, цей звичай глибоко ввійшов у життя народу і важко його відмінити, практично неможливо. З іншого боку, сьогодні родини здебільшого мешкають у різних місцевостях, областях, а навіть в інших країнах. Коли зібралася родина, якій не часто доводиться зу­стрічатися разом, маємо чинити згідно з християнським звичаєм. Тому обов'язок приготування трапези має бути покладений не на плечі рідних, які повинні бути біля усопшого і молитися за спасіння його душі, а на плечі сусідів, знайомих, приятелів. Якщо вже не можна обійтися без поминок, тоді обов'язково слід подбати про те, щоб вони мали християнський характер.
Насамперед, усіх має об'єднувати думка, що близька родина зібралася за трапезою для того, щоб помолитися за душу покійного, пригадати його чесноти, які він мав у своєму житті, виявити своє співчуття близькій родині, яка залишається у смутку і тривозі, допомогти пережити ці нелегкі часи, дати пораду, розраду, підтримати на дусі.
Розпочинається і завершується по­минальна трапеза молитвою. Маємо пам'ятати, що в такий трагічний для родини час не слід зловживати її часом. У приготуванні їжі також потрібно дотримуватися церковних канонів. Якщо випадає заборонений час на їжу м'ясних продуктів, то слід готувати їжу без м'яса, щоб ми не стали причиною гріха, потрібно також обходитися без міцних алкогольних напитків.
Уже в Старому Завіті читаємо, як Товит дає науку своєму синові, навчаючи його творити діла милосердя: "Роби милостиню з того, що маєш. А коли милостиню робиш, око твоє нехай не буде скупим. Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе. Милостиню роби згідно з тим, що маєш; коли у тебе є достатків повно, роби з них, а коли мало маєш, то й не бійся з того дати. Бо так готуєш собі добрий скарб на день потреби, тому що милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву. Милостиня ж - приємний дар для всіх, що її чинять, перед Всевишнім"(Тов. 4, 7-11). Також згадує Товит, щоб пам'ятав його син у день смерті батька і дав милостиню для бідних: "Зі свого хліба дай голодному, а з одежі нагим. З усього того, що прибуває тобі, давай милостиню, нехай твоє око не буде зависне, коли будеш її робити. Вилий своє вино та хліб на гріб справедливих, а грішникам не давай нічого" (Тов. 4, 16-17). Ізраїльтяни після похорону ставили їжу на гробах або в помешканні покійного для бідних людей.
В перших віках, як згадують хри­стиянські письменники Тертуліан, Оріген, святий Августин, цей звичай мав місце в християнських спільнотах. Спочатку він мав християнський характер, що виявлялося в любові до потребуючих, убогих, голодних. З плином часом з'я­вилися великі надужиття. Тому такі ревні єпископи, як святий Августин, Амброзій Меделянський, рішуче виступили проти цього звичаю, а особливо тих надуживань, які мали місце при споживанні їжі і вживанні алкоголю. Багато соборів наказували вірним скасовувати поминки, а замість них давати милостиню в різних потребах, щоб у такий спосіб люди молилися за душі усопших.
У Росії, а також на Великий Україні донині залишився звичай в задушні дні приносити на гроби померлих їжу і вживати алкоголь. З надужиттям і з насмішкою говорять: "Треба пом'янути померлих", розуміючи під цим звичайне розпивання горілки. Такі лихі звичаї є зневагою святого місця, яким є цвинтар, від них немає жодної користі ні живим, ні померлим, тому їх потрібно всіляко викорінювати з життя народу.
Хоч викорінювати це зло дуже важко, воно передається в нашому народі з покоління в покоління. Колись, помираючи, наші князі чи інші багаті люди залишали заповіт, щоб після їхньої смерті частина належного їм майна була роздана бідним, сиротам, вдовам, на храм Божий, на різні благородні цілі. Збиралися бідні, голодні, каліки, яким давали їжу впродовж дев'я­ти або сорока днів. Були інші часи й інші потреби в людей.
Сьогодні спостерігається також ве­лике надужиття з поминок. Дійшло до того, що родина замовляє навіть дорогі ресторани, витрачає великі суми грошей -і таким чином атмосфера жалоби пе­ретворюється на атмосферу великих над­уживань. Все це не приносить найменшої користі душі померлого. Якщо б ці кошти роздати бідним, сиротам і просити о молитву за душу усопшого, то тоді душі була б справді велика підтримка і радість. На жаль, більшість людей в нинішньому світі є дуже зматеріалізованою та далекою від духовного життя і не розуміє потреб безсмертної душі. Пастирські пояснення, просьби, повчання у цій справі часто виявляються безрезультатними.
Чи можливий якийсь вихід із цього? Якщо поминки не можна викорінити (бо вони надто глибоко вкорінилися в нашому народі), то, напевне, їм, потрібно надати християнського характеру. Різного віку люди відходять від нас у вічність, хтось залишається самотній і опущений, забутий наодинці зі своїм горем. Добре, аби спільнота мала свій парафіяльний дім, в якому могла б зібратися навіть родина усопшого, разом спільно помолитися за душу померлого і спожити поминальний обід без алкоголю. Присутність Духовної особи, відповідна наука, підтримка, спіль­на молитва за душу усопшого на Святій Вервиці підтримали б родину в такій важкій ситуації. Тоді справді така спільна трапеза, поєднана зі щирою молитвою за душі померлих, мала б глибоке духовне значення і дала б відповідні плоди. Без сумніву, іти духовній особі на поминки тільки задля того, щоб пообідати, а ще в сьогоднішній час, коли вони відбуваються в різних барах, ресторанах, де немає можливості провести відповідну духовну місію, - не личить. Така присутність духовної особи деколи може більше на­шкодити, ніж принести користі. Звичайно, краще, якщо родина просто не робить поминок, але коли вже справляє, то вони повинні мати виключно молитовний характер. Пригадується прислів'я: "Хто померлого горілкою поминає, той йому великі терпіння приготовляє". Не забуваймо про це.
Скільки людей в розпачі після смерті близьких: не знають, як жити, що далі робити. З такого моменту в їхньому житті часто користають різного роду сектанти, підносячи їм отруйну "духовну підтримку", і з часом ті переходять у їхній табір. Така сім'я, близькі, рідні чи знайомі мають звернутися до священика, підказати йому, бо священик не все може знати, хто що переживає і чого потребує на його парафії. Зустріч з родиною усопшого вдома чи в храмі, спілкування і спільна молитва за душу новопреставленого можуть розсіяти багато сумнівів і незнання щодо померлих, допоможуть зрозуміти, як треба надалі будувати своє життя, як допомогти тим, що переступили поріг вічності.
Наші померлі чекають від нас на милостиню. Ми часто робимо для себе приємність чи для нашої родини, близьких і знайомих, забуваючи про те, що правдиве поминання усопших - це наша милостиня потребуючим, голодним і хворим, бо, як навчає Слово Боже: "Як палкий вогонь гасить вода, так і милостиня гріхи відпускає" (Сир. З, ЗО).

Хрест - знак нашого спасіння і надії. У хресті наша мудрість, слава і велич: "Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрості шукають, - ми проповідуємо Христа розп'ятого: - ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, - чи юдеїв, чи греків - Христа, Божу могутність і Божу мудрість" (ІКор.1, 22-24). Усопшому на груди дають хрестик. Хрест ставимо в головах померлого - як свідчення того, що особа, яка відійшла у вічність, була християнином. Хрест також ставиться біля усопшого в зручному місці для цілування вірними, які приходять попрощатися з покійником. Хрест, який ставимо на могилі, свідчить про те, що тіло, яке спочиває в сирій землі, очікує воскресіння мертвих і нашої молитви.
Образок. У складені навхрест руки усопшого вкладаємо образочок або хрестик. Це є свідченням того, що покійний вірував в Ісуса Христа і в Його Руки віддав свою душу. Образочок Пречистої Діви Марії чи Святих Божих угодників є знаком нашої віри, що усопший переходить у країну вічного життя, де перебувають душі праведних, які на землі всім своїм серцем і душею вірно служили Господу Богу.
Вервиця. Усопшим, які за свого життя мали особливу набожність до Пресвятої Богородиці і молилися на Святій Вервиці, вкладаємо також у руки вервицю і поручаємо їх в опіку Матері Божій, щоб на «порозі неба» Богородиця зустріла їх, привела до Свого Сина і заступилася за ними.
Саван. Усопшого поверх одягу по­кривають саваном, тобто білим полотном або тюллю - як пригадування, що вірний був охрещений в Ім'я Пресвятої Тройці і його облекали в крижму, знак невинності і чистоти. Біле полотно, яким покривають покійника, є знаком, що він до кінця свого життя зберіг вірність обітам, складеним при Тайні Святого Хрещення.
Дзвін. Голос дзвону сповіщає вірним сумну новину, що з їхньої спільноти Господь Бог покликав до себе ще одного брата чи сестру. Прощальний дзвін є також прообразом Архангельської сур­ми: "Тоді на небі з'явиться знак Сина Чоловічого, і тоді заридають усі племена землі й побачать Чоловічого Сина, що надходитиме на небесних хмарах з потугою та славою великою. Він пішле своїх ангелів із сурмою вельми голосною, і ті зберуть вибраних Його з чотирьох вітрів, від одного аж до другого кінця неба" (Мт. 24, 30-31). Святий Апостол Павло говорить про останню сурму: ".. раптом, в одну мить, при сурмі останній; засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося" ( ІКор. 15, 52). Господь зійде на Страшний Суд Божий у супроводі сурми: "Бо сам Господь на даний знак, на голос Архангела та при сурмі Божій, зійде з неба, і найперше воскреснуть ті, що вмерли в Христі" (ІСол. 4, 16).
Свячена вода. Свяченою водою окроплюється тіло усопшого, хрест, який має стояти на гробі, і сама могила, в яку опустять тіло. Покроплення труни і могили знаменує те, що вони є вмістилищем, в якому буде спочивати тіло усопшого до другого Христового приходу Тіло, яке за життя вірно служило Христу-Спасителю. Багато теологів дотримується думки, що свячена вода разом з вірою і молитвою покаяння приносить полегшу душам, терплячим у чистилищі. Святий Деодат у своєму Житії патріархів каже: "Як легкий дощ відсвіжує прив'ялі на сонячній спеці квіти, так і свячена вода приносить свіжість небесним квітам бідних душ, які палають у чистилищі".
Світло. Запалене світло біля усоп­шого є символом того, що усопший, закінчив земну мандрівку на цій долині сліз і перейшов у країну вічного світла.
Свічки. Запалена свічка є символом визнання нашої святої віри, жертвенної і гарячої молитви до Господа нашого Ісуса Христа за душу усопшого, благання до Всемогутнього і Вічного Бога, щоб сподобив душу померлого оглядання ясності Божого обличчя і прийняв її у небесні оселі. Також усопшому дають свічку-громницю, посвячену на Стрітення Господнє, щоб світло цієї свічки супроводжувало його душу до Не­бесної Батьківщини. Святий Атанасій, який жив у IV столітті, так пише про запалювання свічок чи лампадок: "Навіть якщо побожний померлий доступив неба, ти все одно маєш, звертаючись до Христа, Сина Божого, запалити на могилі оливну лампаду чи воскову свічку, бо це угодно Богові і будеш мати від Нього заплату. Бо єлей і віск - це пожертви, приношення ж дарів безкровної жертви - це примирення, а милостиня, яку роздається бідним, - це побільшення кожної доброї заплати".
Кадило, ладан. Кадіння тіла усопшого символізує намащення Тіла Ісуса Христа перед похороном пахучими олійками. Як кадильний дим підноситься вгору до неба, так ми прагнемо, щоб Господь Бог вислухав наші молитви за душу усопшого і прийняв її до Царства Небесного.

Вже у Старому Завіті були окремі дні поминання і оплакування усопших. Тими днями були третій, сьомий і тридцятий день після смерті. Як Господь Бог по­кликав Мойсея до себе, тоді: "Плакали по Мойсееві сини Ізраїля тридцять день у Моав-степу; та й скінчилися дні плачу - жалоби по Мойсееві" (Втор. 34, 8). Про ридання і плач над усопшими говорить Сирах: "Над мертвими плач: він утратив світло... Жалоба за мертвими семеро днів" (Сир. 22, 11-12).
У Новому Завіті Церква також установила  окремі  дні,   в  які  Вона молиться за душі всіх, від віку почивших. Бо Церква на землі є Церквою воюючою, а душі, які відійшли до вічності і терплять у чистилищі, є Церквою терплячою. Ми на землі маємо обов'язок заносити молитви за душі, які відійшли до вічності, тому апостол Павло нас навчає: "Добродійства та взаємної допомоги не забувайте: такі бо жертви Богові приємні" (Євр.13,16). Пам'ять про наших усопших, які очікують від нас допомоги, має бути постійна: "Про в'язнів пам'ятайте, немов би ви самі були в кайданах з ними, та про тих, що страждають, оскільки й ви самі у тілі" (Євр.13, 3). Так, душі, які перебувають у чистилищі, є в'язнями і страждають, тому ми не можемо бути байдужими чи легковажними, але маємо їм допомагати.
Звичайно є загальні, прийняті Святою Матір'ю-Церквою дні, в які заохочується вірних давати на Святу Літургію за душі усопших. Такими днями є третій, дев'ятий і сороковий, а відтак і річниця по смерті. Є  різні  звичаї  і  традиції  щодо поминання усопших. У деяких місцевостях існує гарний звичай, що в день похорону рано в храмі відправляється Свята Літур­гія, після обіду священик іде на похорон. Також є звичаї, коли відправляється похорон разом зі Службою Божою. Переважно такий похорон відправляємо людям, які належали до різних церковних товариств і братств, своєю працею, молитвою, добрим прикладом і християнським життям спричинилися до більшої Божої слави. Ще в інших місцевостях на третій, дев'ятий і сороковий день дають на Святу Літургію за упокій душі. Дехто старається дуже ретельно, щоб у день 3, 9, чи 40-й точно відправити Божественну Літургію. Мусимо бути свідомі того, що душа, яка може довгими роками перебувати в чистилищі, потребує від нас молитви не тільки в ці дні, а постійної молитви і жертви. Тому не треба чекати, коли настане дев'ятий чи сороковий день, але по можливості якнайчастіше давати на Службу Божу за усопшого.
Наведемо такий приклад: хтось із наших рідних чи дорогих нашому серцю людей вкинутий у в'язницю, де немає ні світла, ні тепла, ні їжі. Ми маємо можливість їм допомогти, але чекаємо, що відвідаємо їх дев'ятого чи сорокового дня. Для такої людини кожен день, кожна година, а навіть хвилина є великим терпінням. їй потрібна допомога вже нині, а ми чекаємо аж стільки днів, коли надамо їй реальну допомогу. Добре, коли вся родина збирається разом 3, 9 чи 40-го дня на спільну жертву Святої Літургії за душу усопшого, але хто має можливість^той хай якнайчастіше поминає своїх померлих - це для них найбільший, найдорогоцінніший, найпрекрасніший дарунок, який ми мо­жемо принести їм. Тому ще за життя потрібно пам'ятати про ці речі і просити дітей, близьку родину чи людину, якій довіряєте, щоб після вашої смерті часто давали на Божественну Святу Літургію.
Крім особистого поминання наших рідних, Церква установила окремі дні в літургічному році, коли молиться за всіх від віку почивших; цими днями є суботи перед тими чи іншими празниками. Чому в суботу Церква молиться за усопших? Субота - означає відпочинок, спокій, тому в цей день ми й заносимо наші молитви за їх вічний відпочинок. Першою такою суботою є:
М'ясопусна субота - за вісім днів до Великого Посту, перед неділею Страшного Суду. Вона була встановлена в перших віках християнства. Цей день представлений, мовбито останній день світу, бо завтра неділя, яка голосить нам про Страшний Божий Суд, тому молімося за всіх від віку почивших. У м'ясопусну суботу на вечірні священик у великій єктенії виголошує прохання: "За спочилих рабів Божих і за блаженний упокій їх... За тих, що плачуть і терплять, очікуючи Христової потіхи... Щоб вони були звільнені від усякого болю, печалі й зітхання та щоб поселилися там, де світить світло Божого лиця". На цій же вечірні на стихирах на "Господи воззвах" співаємо: "Упокой, Господи, всіх, що побожно спочили: в пустинях чи містах, на морі чи на землі, чи на іншому місці: князів, архієреїв, священиків і мирян всякого віку і походження, та сподоби їх Небесного Твого Царства". І тому в ці задушні дні стараймося приєднатися до молитви Матері Святої Церкви і просити Божого Милосердя для душ, від віку почивших, які очікують від нас молитви, а від Господа Бога - визволення і прийняття до Царства Небесного.
Зелена субота — перед Зісланням Святого Духа, на дев'ятий день після Вознесения Ісуса Христа на небо. Молитва за усопших у цей день сягає своїм корінням Апостольських часів. Первопочаток цій суботі поклала перша християнська П'ятидесятниця, коли Апостол Петра проповідував зібраному народу про Ісуса Христа, якого: "...Бог воскресив, порвавши пута смерті, бо неможливо було, щоб вона держала Його в своїй владі" (Ці. 2, 24). Після Зіслання Духа Святого Апостоли проповідували серед юдеїв і поган про Ісуса Христа як Бога-чоловіка, який буде судити живих і померлих.
Димитріївська субота - субота перед празником Святого Велико­мученика Димитрія. Щодо цієї суботи існують різні думки. Бо її походження є російське. Димитрїївську суботу почали вшановувати в літургічному році після того, як князь Димитрій Дон­ський, отримавши благословення від преподобного Сергія Радонезького, пішов воювати проти татаро-монголів і отримав блискучу перемогу над Мамаєм на Куликовому полі. Повертаючись із походу, князь знову завернув до Свято-Троїцької Лаври і просив помолитися за всіх воїнів, які загинули на Куликовому полі. Згідно з дослідженнями істориків, з цього часу бере початок Димитріївська субота.
Перше листопада - день задушний. Останніми десятиліттями в Галичині і на Закарпатті прийнявся звичай першого листопада іти на цвинтар і на могилах рідних запалювати свічки. Цей звичай наш народ переймає від Всесвітнього дня померлих, який вшановують не тільки римо-католики, але практично всі народи, пов'язані з християнською культурою і традицією, у більшості країн світу. В нашому народі цей день шанується також як день смерті Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, а ще тому, що цього дня у 1918 році була проголошена ЗУНР Тому цього дня молимося також за всіх тих, які боролися за незалежність нашої Батьківщини. На парафіях Святої Унійної Традиції УГКЦ священики відправляють Дев'ятницю за душі, терплячі в чистилищі. З року в рік зростає чисельність вірних, які приходить на ці жалобні богослужіння за своїх померлих.
День за душі померлих започаткував абат Бенедиктинського абатства в Клюні (Франція) св. Оділон (994-1048), який наказав після урочистостей Всіх Святих відправити Святу Літургію за померлих.
У XIII ст. це свято прижилося у Західній Церкві, а в XIV ст. його запроваджено в Латинській Літургії. У 1915 р. Папа Римський Венедикт XV дозволив цього дня відправляти три Літургії.
Окрім цих днів, в українській духов­ній традиції є ще інші дні поминання усопших. Такими днями є час Святого Великого Посту, коли відправляється Свята Літургія Григорія Двоєслова Папи Римського з парастасом, під час якого вичитуються імена усопших, подані на сорокоусти. В більшості парафіях Га­личини відбуваються урочисті Великодні процесії на цвинтар на другий чи третій день Пасхи, на Томину або інші неділі до Вознесения Господнього. В цей час співаємо на гробах наших рідних гімн "Христос Воскресе із мертвих.
Був також звичай, коли на міських цвинтарях жалобні набоженства відправ­лялися на Зіслання Святого Духа. По селах ішли жалобні процесії на Зелені Свята на братські могили, де відправляли панахиди за тих, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Попразент - так у нас на Галичині називався наступний день після парафіяльного відпусту (храмового празника). На сам відпуст молилися за здоров'я і Боже благословення для парафіяльної спільноти, а другого дня молилися за душі всіх почивших на цій парафії. У місцях, де цвинтар недалеко від церкви, перед чи після відпустового богослужіння родина відвідує гроби своїх рідних. У деяких місцевостях, особливо Перемиської дієцезії, на другий або на третій день Різдвяних свят також моляться за душі усопших. В інших околицях запалюють свічки на цвинтарі на Святий Вечір, а за самою вечерею моляться за усопших із родини і так само за Великоднім сніданком.
На свято Покрова Матері Божої, яке вважають святом українського війська, в окремих парафіях відбуваються по­минальні богослужіння за воїнів УПА. Ще в інших місцевостях за полеглих героїв моляться на Усікновення голови Йоана Хрестителя 11 вересня. Такою багатою є духовна традиція нашого народу щодо молитви, поминальних і задушних днів за тих, які переступили поріг смерті і за свої неспокутувані гріхи терплять у чистилищі, очікуючи від нас молитви, посту і жертви за їхнє визволення. Стараймося ці духовні прадідівські наші звичаї зберегти і передати молодшому поколінню. Пам'ять про померлих свідчить про це, що християнська любов не закінчується зі смертю, але переходить у вічність. Хто любить, завжди пам'ятатиме не тільки ближніх, які сьогодні поруч із ним, але також буде згадувати тих, які переступили поріг вічності.
Зберігся також стародавній звичай, який перейшов від ізраїльського народу до Христової Церкви і існує понині, - принос жертви за усопших. Коли священик приходить на парастас у дім усопшого, а також коли є Божественна Літургія з парастасом чи парастас відправляємо на цвинтарі в задушні дні, тоді вірні дають пом'яник, в якому записані імена усопших, і приносять жертви. Якщо парастас відправляється в хаті померлого, тоді на столі або на спеціальному приготовленому місці, покритому полотном чи обрусом, ставлять свячену воду, кладуть три хліби і кропило. Якщо парастас відправляється разом зі Святою Літургією у храмі, тоді приносять також і інші дари, серед яких може бути цукор, вино для Служби Божої тощо. Про принесення хлібів за померлих читаємо вже в пророка Єремії, який жив за 650 років до Христа. Він так пише про руїну Ізраїля: "Повмирають великі і малі у цій країні, і не будуть їх ані ховати, ані оплакувати; і ніхто не буде робити на собі нарізи, ані обстригати голови. І не будуть ламати хліба для того, хто в журбі, на розраду по мертвому, і не даватимуть келеха, щоб утішити його по батькові чи матері" (Єр. 16, 6-7).

о. Василь Ковпак, СБССЙ
Молитовник "Со святими упокой"