16 червня 2002 р. Б. був проголошений святим італійський монах із францисканського ордену капуцинів падре Піо. Насамперед Він є найбільше знаним з того, що з 1918 р. по 1968 р. носив стигми, тобто рани Христа на своєму тілі.

Подамо невеличкий огляд дослідження цього феномену. Рани на руках і ногах мали понад аніж 2 см, так що можна було вложити в кожну з них два пальці. Рана зі сторони серця мала розмір 7 см довжини і 5 см ширини. Тканина до самого серця була знищена. Феста, доктор медицини, що робив тривалі дослідження цих ран, стверджував, що будь-яка рана з часом або переносить запальний процес, або заживає, однак у падре Піо жодних змін ані щодо першого випадку, ані щодо другого. Людським фактором неможливо пояснити, чому відкрита рана не зазнає жодних змін упродовж такого тривалого періоду. Отець Піо мив руки не дуже якісним милом, надівав шерстяні рукавички, однак попри це жодна інфекція жодного разу не потрапила всередину рани. В 1925 р. отцеві зробили операцію на грудях. Після операції рана успішно зажила, а рани на руках, ногах і в боці кровоточили щоденно. Втрата крові з рани в боці становила приблизно чайну чашечку в день.

Якось одна жінка запитала в отця Піо, чи відчуває він біль з цих стигмів (ран), на що отець відповів: "Ти думаєш, що Господь мені їх дав для краси?"

У світському житті отець носив ім'я Франческо Форджоне. Народився 25 травня 1887 р. в П'єтрельчіне - на той час у дуже бідному селі на півдні Італії в десяти кілометрах від міста Беневенто. Батьки отця Піо було глибоковіруючими людьми. З самого дитинства Бог наділив малого Франческо особливими дарами. Отець Агостини, який був духівником отця, свідчить так: "Ніхто про це не знав, що п'ятирічного хлопчика страшно мучив диявол, в цей же час йому являлась Мати Божа". Коли з часом його запитали, чому він це все так довго приховував, отець скромно відповів, що вважав це звичайним явищем, яке переживає кожна людина. Вже з ранної юності Франческо посвятив своє молоде серце і життя на службу Богові. Коли йому виповнилося 15 років, він, попри своє дуже слабе здоров'я, вступив до ордену капуцинів. 10 травня 1910 р. його рукоположили у сан священика. Деякий час опісля ще служив в армії.

З 20 вересня 1915 року він ніс невидимі стигми, а з 20 вересня 1918 р. видимим способом рани Ісуса Христа на своєму тілі, і носив їх упродовж 50-ти років. Отець сам розказав, як це все відбулося. Коли він, як молодий монах, на самоті відчитував молитви після Служби, Бог дав йому таке велике відчуття його нікчемності, що він подумав, що перебуває при смерті. Однак за те, отримав душевний мир і спокій. Коли підняв очі на розп'яття, то побачив, як з хреста виходять п'ять вогненних променів, які пробили йому руки, ноги і серце. В цю мить він сильно скрикнув від болі, знепритомнів і лежав на підлозі, склавши руки навхрест. Брати, побачивши його на підлозі, віднесли до келії. Так, перед тим, як з'єднати цього молодого монаха зі Своїми відкупительними муками, Христос дав йому на початку глибоке відчуття особистої людської нікчемності. З часом, коли отець Піо відправляв Святу Літургію, кров витікала із цих ран. Донині показують його священичі ризи, просяклі кров'ю людського серця.

З першої години ночі люди приходили до церкви, щоб зранку потрапити на Службу Божу, яку відправляв отець Піо. Коли в 4:30 ранку двері відкривалися, то храм в одну мить наповнявся паломниками. Адже отець Піо не тільки відправляв Службу Божу, але за кожним разом відчував всі терпіння Христа на Голгофті.

Що таке Служба Божа? І що таке священик? Служба Божа - це продовження Жертвоприношення Тіла і Крові Ісуса Христа на відпущення наших гріхів. І тому саме під час богослужіння, тоді, коли отець Піо приносив Священні Дари в жертву Богу, він настільки з'єднувався з цим дійством, що з його власних ран також виходила кров. Його останню Службу Божу, яку він приневолено відслужив лицем до людей, знімали на камеру. А в ночі отець помер!

Смерть визволила отця від служіння нової, модерної Служби Божої, котра тепер розуміється здебільшого як зібрання віруючих для трапези. Священик нині більше схожий на голову зібрання, аніж на того, хто приносить наймилішу жертву Богові. Святий отець Піо не тільки відправляв Службу Божу, але й глибоко переживав Її і жив Нею. Без жертвенності праця священика буде безплідною в духовному значенні. Чим більше жертвенності і самовідречення, тим більше плодів дає священиче служіння.

Кожна людина знає: щоб бути в житті відповідальним, потрібно бути жертвенним. Де нам знайти силу для цього, як не в Жертвоприношенні Служби Божої? Хто бере участь у Службі Божій, той повинен сам відчувати чималу жертвенність у своєму житті. Особливо священик, який кожного дня споживає з чаші Найдорожчу Кров Ісуса Христа. Справді, від католицького священика вимагається більшої жертви: відмова від сімейного щастя. Але Бог йому встократ більше поверне - священик може кормити цілу церкву Тілом Христовим, може спасти тайною сповіді тисячі й тисячі безсмертних душ, може відновлювати Жертву гори Голгофти на відпущення людських гріхів. Кому Бог більше дає, від того й більше буде вимагати.

Нам відома фраза отця Піо: "Світ скоріше буде існувати без сонця, аніж без Служби Божої". Без сонця біологічне життя на землі неможливе, так само як і без Служби Божої неможливим є духовне життя. Якщо б священики у світі перестали приносити Безкровну Жертву Служби Божої, то світ би загинув. Нерідко можна почути слова: "О, часто ті, що ходять до церкви, є більшими грішниками, аніж ті, хто не ходить взагалі..." Справді, так деколи буває, однак, коли б вони взагалі не ходили, то були б іще гіршими. Якщо б більше розумних, достойних молодих людей посвятили своє життя на службу Богові і ступили на дорогу священства, то лице світу різко б змінилося на краще.

Один старший парафіянин із віденської каплиці Братства Св. Пія Х, який ще живе, хоч уже перебуває в похилому віці, одного разу згадував війну і розказав таке. Тривалий час їх полк не міг відвідати жоден священик і не було ніяких богослужень. Але ось капітан об'явив, що один військовий капелан, нарешті, приїхав і буде служити Св. Літургію, тож кожен, хто бажає, може взяти в ній участь. З усього полку на Службу Божу прийшло тільки двоє. Без сумніву, війна досить сильно відбилася на людях. Але цей чоловік твердо знав, що без Бога нічого не можна отримати, хоч у нього, як і у всіх, було багато поважних причин пропустити богослужіння. Але все-таки він пішов. Під час Служби пролунав сильний вибух, так налякавши його, що він майже пережив сердечний напад. Але він зібрав всю свою мужність і залишився до кінця Служби Божої, тому що для нього Бог був на першому місці. Після закінчення богослужіння, повернувшись у полк, він побачив усіх своїх товаришів мертвими. Вони вже предстали перед Тим, Ким щойно погордили. І тоді молодий чоловік поклявся, що ніколи більше не пропустить Св. Літургії. Саме тому він не прийняв у майбутньому і модернізму. Коли у віденській каплиці відсутній прислуговуючий міністрант, то цей дідусь із першої лавки дає замість нього потрібні відповіді на слова священика, дякуючи Господу за всі Його дари і згадуючи, як йому було збережено життя.

Повернемося до події, яка відбулася 16 червня 2002 року, про яку тоді повідомляла вся світова преса: канонізації відомого монаха з Чину Св. Франциска - отця Піо. Канонізація - це латинське слово, яке означає проголошення святим, тобто офіційне визнання святості людини церковною владою.

Щоб канонізація була дійсною, їй повинно передувати строге церковне дослідження життя людини, яку вважають святою. Даний святий повинен бути прикладом в усьому, тобто його життя повинне бути таким, щоб він був зразком для наслідування. Наприклад, зупинився процес канонізації одного священика, що мав дар пророцтва й пізнання людського серця тільки тому, що священик часто запізнювався на півгодини на богослужіння, хоч і з вагомої причини: багато хто хотів з ним порадитися. Але всеодно часто запізнюватися - це не приклад, який можна наслідувати, і тільки з цієї причини зупинився процес канонізації. Тому під час процесу канонізації повинен бути присутній так званий advocates diaboli (адвокат диявола), роль якого полягає в тому, щоб знаходити якісь недоліки людини. Аби тільки не був проголошений святим той, хто не заслуговує цього.

Другий приклад. До Йоана Павла ІІ, щоб людина була проголошена святою, потрібно два чуда, визнаних науковою комісією. Вимагалося свідоцтво від представників природничих наук, які б підтверджували, що події, наприклад, вилікування хворого, не можна пояснити природними причинами. Наприклад, людина, яка хворіла на рак останньої стадії, негайно і повністю одужала. Або другий приклад: дівчина, яка не мала зіниць, почала бачити. Ці чудеса вважаються доказом з Божої сторони про святість людини. Папа Йоан Павло ІІ проголосив стільки людей святими, скільки всі попередні Папи разом взяті, і можна поставити питання: чи не є все це деякою інфляцією святості, по-перше; і по-друге: як устигли правильно провести так багато процесів канонізації. Щодо деяких людей існує велика підозра, що процес не був проведений правдиво, і, відповідно, проголошення таких блаженних або навіть потім святими недійсне.

Цього не можна сказати про о. Пія. Бо ж тут море доказів і чудес, зроблених ним до даного часу. 16 червня 2002 р. на площі св. Петра зібралося така велика кількість народу, якої Рим не бачив вже понад двадцять літ. Дуже багато людей прийшло тому, що вони особисто відчувають велике заступництво святого отця Піо.

Я хочу тут розказати про дві події з життя святого, які дуже повчальні.

Одного разу приїхала до нього дівчина-протестантка із Швейцарії. Вона була єдиною дочкою батьків-мільйонерів. Дівчинка була хвора на туберкульоз легень, і хвороба вже дійшла останньої стадії. Вона чула про отця Піо, і це пробудило в ній останню іскорку надії. При першій зустрічі святий їй сказав: "Мати Божа мені відкрила, що Вона тебе зараз же вилікує, якщо ти станеш католичкою". Дівчина зраділа і повернулася до своїх батьків, але вони не були тому раді. Вони дали їй зрозуміти, що в неї не буде батьків, ані спадщини уразі переходу в католицизм. Вони вибрали для своєї дочки смерть, а не оздоровлення з переходом у католицтво. Але дівчина дуже хотіла жити. Вона залишила батька і матір і все багатство й повернулася до отця Піо. Там люди доброго серця надали їй помешкання. Вона вивчила катехизм і прийняла католицьку віру. У момент переходу вона стала цілковито здоровою. Про це свідчить відповідна медична довідка. В цей же день о. Піо вперше в житті причастив її Тілом Христовим. Потім святий дозволив їй сидіти близько його сповідальниці. Але радість дівчини від оздоровлення затьмарував смуток через відмову від неї батьків. Тоді отець Піо запитав її з великим співчуттям: "Чи хочеш мати нову матір?" Вона радісно згодилася. Можливо, вона думала, що він мав на увазі небесну Матір - Пречисту Діву Марію. Отець Піо їй наказав сидіти побіч його сповідальниці й терпеливо чекати. Слід зауважити, що до нього до сповіді щоденно приходила велика кількість людей. І ось того самого дня одна жінка жалілася під час сповіді на те, що вона безплідна. Отець Піо запитав її: "Хочеш мати дорослу дочку?" "Так, з радістю, але якщо тільки через Вас". Він повелів їй вийти із сповідальниці і, показавши пальцем на оздоровлену дівчину, сказав: "Оце твоя дочка!" Звернувшись до дівчини, промовив: "Ось мати твоя!" Вони обидві, дівчина і нова мати, глибоко зворушені, обнімалися і цілувалися.

Коли отця Піо попросили молитися за протестантів, він несподівано почав плакати. Бо ж знав, наскільки викривлена їх наука. Із всіх семи Таїнств залишилося недоторканим тільки Хрещення. Ось приклад сучасної святості, далекий від модерністичних викривлень!

Св. о. Піо зустрічався з архиєпископом Марселем Лефевром. Але дехто перекручує, ілюструючи цю зустріч у негативному руслі, вкладаючи в уста о. Піо вигадані слова на адресу цього монсеньйора. Ці вигадані слова з цієї події навіть друкуються в книжках. На спростування такого очорнення архиєпископа Лефевра і заснованого ним Братства, яке відстоює католицьку Традицію, ось опис цієї зустрічі з уст наочного свідка, який супроводжував монсеньйора і був при ній. Одразу після Різдва 1967 р. архиєпископ Лефевр у товаристві о. Ноела Барбари, СРСR і брата Феліна з Згромадження Отців Святого Духа поїхав до отця Піо до Сан Джованні Ротондо (Апулія, Італія). Він зустрів його на коридорі, підтримуваного двома капуцинами з монастиря. Святий поспішав до сповідальниці. Архиєпископ Лефевр сказав отцеві Піо коротко, що його Згромадження Отців Святого Духа так само, як всі релігійні спільноти мусить відбути надзвичайне зібрання генеральної капітули в дусі "aggiornamento" (відкриття на світ). Оскільки побоювався фатальних наслідків, просив отця Піо про молитву благословення за його чин. На це отець Піо тільки вигукнув: "Я маю благословити архиєпископа? Ні, ні! То радше архиєпископ повинен мене поблагословити!"Отець Піо похився і чекав на благословення. Архиєпископ Лефевр поблагословив його, а отець Піо поцілував єпископський перстень і продовжив свою дорогу до сповідальниці. Розмова тривала дві хвилини. А все інше, що говорять про цю подію, це вигадка, чиста неправда і наклеп.

Слід також згадати, що о. Піо воював проти нескромної моди. Звик говорити: "Хто в своїх бідах хоче користати з моєї помочі, мусить і мені помогти у боротьбі проти нескромності". Від самого початку був рішучим противником всякої жіночої нескромності; своїм духовним дочкам не дозволяв носити сукні з вирізами, декором, облягаючого одягу чи штанів, прозорого одягу, а вже в жодному випадку сукень без рукавів. Дожив ще до часів міні-спідниць; коли його батьківська турбота стала до того ступеня невблаганною, що жінок, не відповідно вбраних, які приступали до нього до сповідальниці, відразу виганяв, а їх нерідко було багато. Дійшло до того, що настоятелі монастиря почали всерйоз турбуватися через клопоти, пов'язані зі значною кількістю вигнаних каянників. З метою розв'язання цієї проблеми зробили вивіску при вході до церкви, як жінки повинні бути вбрані, коли приступають до сповіді і йдуть до церкви. Отець Піо говорив до непристойних невіст: "Йди і найперше вберися!" Варто згадати, що Мати Божа сказала в Фатімі, що настане мода, яка ображатиме Серце Ісуса і Матір Божу, і що ця мода спричинить велику Божу кару...

Ще один приклад. Один чоловік покинув свою жінку і двох дітей задля співжиття з іншою жінкою. Він прожив з нею багато літ. Потім невірний муж захворів на рак і знав, що дні його пораховані. Перед самою смертю йому порадили примиритися з Богом і приступити до Св. Сповіді, Св. Причастя і Св. Єлеопомазання. Невірний чоловік погодився. Коли його законна жінка отримала вістку про його смерть, вона запитала о. Піо під час сповіді про долю його душі. Священик зблід, почав тривожитися й плакати, і сказав: "Я тобі відповім, тому що знаю - ти зможеш це винести. Душа твого чоловіка навічно проклята. Коли він приймав Таїнства перед смертю, він затаїв багато гріхів, не розкаявся в них. Він згрішив проти Божого милосердя, кажучи: "Я хочу насолоджуватися зараз життям, а до Бога навернуся, коли буду старий".

Ми тут бачимо ясно, що людина може приймати Святі Тайни без поважних намірень. Досить, щоб людина затаїла свідомо лиш один смертельний гріх під час сповіді, і вона вся стане не тільки недійсною, але навіть святотатською. Так само можна сказати про Св. Причастя. Недостойне Причастя - найтяжчий гріх, гірший за вбивство. Бо вбивця грішить проти людського тіла, а той, хто недостойно приймає Причастя, грішить проти самого Тіла Христового. Щодо сповіді, то, як бачимо з прикладу невірного і проклятого чоловіка, священика можна легко обманути, але Бога не обманемо.

Святий отець Піо часто бачив долю людини після смерті. Хай же він захистить нас від наших проступків, бо багатьом здається, що зовсім не тяжко спасти свою душу. Але святий отець Піо підтвердив, що якщо колись люди падали до пекла, як сніжинки зимою, то зараз людство перетворилося на бурхливу річку, що пливе туди. Хай ми завжди з великою пошаною і повагою приступаємо до Святих Таїнств.

Найхарактернішою рисою святого Пія з П'єтрельчіно була безперервна молитва, за допомогою якої він підтримував безперервний контакт з Богом. Молитва була для нього притулком, зброєю, потаємною силою.

Своїм духовним чадам і всім, хто звертався до нього за духовною настановою або порадою про те, як реалізувати свою віру в конкретному житті, падре Піо звичайно відповідав: «Моліться, багато моліться, діти мої. Моліться завжди, невпинно!»

Для Падре Піо молитва була простором бесіди душі з Богом, яка народжувалася від внутрішнього багатства, вдячного подиву перед тим, що Господь чинить в ньому і навколо нього, а також від потреб і страждань, які він щодня поділяв з тими, кого Господь ставив на його шляху.

Ось що він писав своєму духовному наставнику: «Як тільки я беруся за молитву, одразу відчуваю, що душа утихомирюється і заспокоюється так, що це важко висловити словами». Інший раз, як це трапляється з кожним, він зізнавався, що йому важко внутрішньо зосередитися: «... Я відчуваю, що моє тіло пригнічує безліч хвороб, і у мене немає сил зосередитися, як би я цього не бажав...».

У певному сенсі, саме «важка молитва» зробила Падре Піо не тільки зразком молитви, а й наставником молитви, особливо близьким сучасній людині,  якій часто не вдається відірватися від того, що відбувається навколо, яка не завжди вміє зрозуміти і прийняти сенс і причини того, що відбувається.

У листах до духовних наставників Падре Піо нерідко писав саме про такий стан духу, коли іноді йому здавалося, що молитва його марна і навіть відкинута Богом: «...Я молюся безперервно, але моя молитва ніколи не підноситься від цього низького світу: небо, мій Отче, здається мені зробленим з бронзи; залізна рука лежить на моїй голові: вона постійно відштовхує мене далеко-далеко...».

Різні події життя, особливо самі скорботні, спонукали його йти вперед по шляху молитви, в пошуках лику Господнього, з довірливим відданням себе Божественному провидінню та повним смиренням перед задумом Бога про його душу. «Стогну, плачу, блукаю, - писав падре Піо, - терзаюся болем і безсиллям, моя бідна душа підкоряється Господу, кажучи: 'Ісусе найсолодший, нехай буде не моя, а Твоя воля'. Завжди повторюю: Fiat (хай буде!), і не бажаю нічого, крім точного виконання цього Fiat, саме так, як того вимагає Він, щедрий і сильний...».

Падре Піо - справжній учитель молитви саме тому, що він сам був слухняним учнем, уважним і вірним голосу Духа і голосу духовних керівників, які день за днем ​​вели його по дорогах довіри і глибокого єднання з Господом.

Як безмовна, молитва серця, так і інтенсивна, довга молитва перед і після здійснення Євхаристії, протягом усього життя Падре Піо була для нього центром апостольства і духовності, «золотим ключиком» для того, щоб увійти в серце Боже і в той же час взяти на себе тягар безлічі бур, що потрясали серця його братів: «Мене поглинула любов до Бога і любов до ближнього, - пише він, - Бог завжди присутній у моїх думках і в серці. Ніколи не втрачаю Його з виду: захоплююся Його красою, Його добротою і Його скорботами, Його милосердям ... У Ньому я відчуваю себе завжди умиротвореним, принаймні внутрішньо; а в зовнішньому іноді не все так добре. Що ж до братів? На жаль, часто, якщо не сказати постійно, мені доводиться говорити разом з Мойсеєм: пробач їм їхній гріх, а якщо ні, то витри мене з книги Своєї. Як жахливо жити серцем!».

Завдяки своєму духовному досвіду й повсякденному шляху рука об руку з Господом Падре Піо був одночасно щедрим і практичним, коли мова йшла про молитовний шлях його духовних чад. Одній духовній дочці він послав справжнісіньке «керівництво» для повсякденної молитви, щоб вона могла рости в єднанні з Господом. Це керівництво зберігає сьогодні всю свою актуальність і педагогічну цінність. Серед основних пунктів Падре Піо вказував на наступні:

         - Присвячувати два моменти протягом дня духовним роздумам

         - Не випускати з поля зору присутність Бога

         - Як можна частіше поновлювати благі наміри

         - Молитися перед обідом і після нього

         - Молитися перед сном і після сну

         - Віддавати в руки Господа нічний відпочинок.

Ця програма була запропонована духовній дочці, яка вже досягла певного прогресу на шляху до досконалості, однак вона може бути корисним зазначенням для будь-якої людини, яка бажає доручити самому Господу керівництво власними кроками, навіть коли вони повільні і невпевнені.

Ось як продовжував свої настанови Падре Піо: «Ви не повинні падати духом або впадати в зневіру, коли дії Ваші не виходять з тією досконалістю, з якою Вам би хотілося; але що Ви хочете? Ми слабкі, ми - земні, а не будь-яка земля дає плоди, які хотів би хлібороб...».

Згадаймо про так звані молитви серця, або Ісусову молитву. Папа Іван Павло II в одному з роздумів перед молитвою «Ангел Господній», говорячи про цей особливий вид молитви, відомий насамперед східній традиції, підкреслював, що вона полягає в «умінні слухати, в глибокому і гостинному мовчанні, голос Духа». Хоча ця молитва і відбувається в серці, вона таємним чином набуває спільнотний сенс, не випадково вона лежить в основі надзвичайної інтуїції Падре Піо - створення «Молитовних груп», ланцюжків сердець, які об'єдналися перед лицем Христовим.

Падре Піо, - безсумнівно, один зі святих, до яких віруючі звертаються найчастіше з тим, щоб випросити заступництва і покровительства, і таким чином, як сам він любив повторювати, він може продовжувати своє улюблене служіння - розради і духовного керівництва. Падре Піо був дарований нам Господом, а потім вказаний Церквою як зразок і наставник християнського життя, і особливо - як «людина молитви і страждання».

Своїм духовним чадам він давав просту пораду:

«Перед Богом схили коліно і з найбільшим смиренням повторюй цю коротку молитву: 'Помилуй мене, жебрака і хворого'. Потім встань і чини свої повсякденні справи зі святою безпристрасністю».

Це - урок гіганта духу, який протягом усього свого життя, як сам він говорив, «хотів бути лише бідним монахом- молільником».

Падре Піо був не тільки молитвеником, а й людиною діяльного милосердя. У 1947 році його зусиллями почалися будівельні роботи над Будинком полегшення страждань, який відкрив свої двері в травні 1956 року. У цій лікарняній структурі численні хворі отримують догляд і лікування «з людським обличчям». Як під час його життя, так і після його смерті багато людей отримали чудесні зцілення у відповідь на молитви до падре Піо. У канонічному процесі його прославлення був наведений випадок: восьмирічний хлопчик Маттео Піо Кольтелла захворів на важку форму менінгіту. Його органи поступово відмовляли. За молитвами подвижника хлопчик отримав несподіване і повне зцілення.

У 1962 році захворіла на злоякісну пухлину близька знайома Кароля Войтили, який звернувся письмово до Падре Піо, просячи його молитви. Ця жінка, Ванда Полтавська, донині живе в Кракові.

Подібно до свого вчителя - святого Франциска, Падре Піо носив на своєму тілі стигмати. Святий з П'єтрельчіно соромився їх і називав ці знаки «своєю ганьбою». Стигми змушували його відчувати себе великим грішником. Але в той же час він відчував і особливу присутність Господа, тому знімав рукавички під час здійснення Євхаристії з почуття благоговіння перед Богом і поваги до знаку - нехай, в його розумінні, і ганебного, принизливого, - але дарованого Самим Господом.

Стигми Падре Піо являли собою п'ять ран, які з'явилися в п'яти місцях - там же, де повинні були знаходитися рани від розп'яття у Спасителя: на долонях, ступнях і в області ребра. Рани приносили Падре Піо великі фізичні страждання. Вони зберігалися до останніх місяців життя Падре Піо, а в момент його смерті повністю, безслідно зникли з його тіла.

Покірний і коханий Отче Піо: просимо, навчи також і нас покори серця, щоб і ми були зараховані до грона немовлят із Євангелія, яким Отець обіцяв об’явити таємниці свого Царства. Допоможи нам, щоб ми молилися невтомно й були певні, що Бог знає, чого ми потребуємо, ще перш ніж ми Його про це попросимо. Дай нам погляд віри, щоб ми уміли одразу розпізнавати в убогих і стражденних обличчя самого Ісуса. Підтримуй нас у час боротьби й випробувань, а якщо впадемо, то вчини, щоб ми пізнали радість, яка плине із таїнства примирення. Перекажи нам твою сердечну прив’язаність до Марії, Матері Ісуса і нашої Матері. Супроводжуй нас у земному паломництві до щасливої Вітчизни, до якої також і ми сподіваємося дійти, аби навіки споглядати славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.