Цей розділ написаний з надзвичайною ясністю, не є моєю працею, але свідченням людини, яку навідав злий дух. Навіть найвправніший екзорцист має завжди труднощі з розумінням того, що відчувають особи, яких напастує злий дух. Головна мета Дж. Дж. М. - спроба виразити стани, важкі для опису, сподіваючись, що його зрозуміють насамперед ті, що мають подібну біду.
Усе почалось після 16 років. Перед тим був щасливим, вільним і веселим хлопцем, хоча деяке пригнічення мене переслідувало всюди й мені шепотіло: "Ми робимо це, а ти?"; "Ми йдемо туди, а ти?" Не знав причини цього явища, але тоді не звертав на це уваги. Мешкав у приморському містечку Можливо, гарний схід сонця і розлогі поля допомагали мені перемагати цю меланхолію. Коли минуло 16 років, переїхав до Риму, перестав ходити до Церкви; почав користати з усього, що у великому місті притягує новоприбульця; тобто зустрів всі ті екстремальні ситуації, про які у малому містечку ніхто навіть не здогадувався. Дуже швидко познайомився з наркоманами, волоцюгами, злодіями, дівчатами легкої поведінки. Почав із усього цього користати і втратив внутрішній спокій, який мав раніше. Жив у новому вимірі, такому штучному, що викликало нудоту.
Мій батько був дуже суворим і вимогливим, контролював кожен мій крок і завжди був мною незадоволений. У результаті прикрощів з боку батька і неодноразових упокорень, яких від нього зазнавав, я опинився на вулиці. Залишив дім, спізнав, що таке голод, холод, відсутність сну і підлість. Відвідував жінок легкої поведінки і важких до витримання приятелів. Невдовзі з'явилися у мене запитання без відповіді: "Для чого живу? Чому опинився на вулиці? Чому є таким, коли інші мають силу, щоб працювати і усміхатися?"
Саме тоді я зустрічався з однією дівчиною, яка вважала, що зло сильніше від добра. Розповідала про чарівників, чарівниць і виписувала такі речі, що аж голова йшла обертом. Я думав, що вона дуже розумна, оскільки такі роздуми про світ і життя перевищувало можливості звичайної людини. Перечитав усі її нотатки, а потім наказав їй спалити це все у моїй присутності, оскільки в них говорилось лише про зло, і тримати такі речі вдома мені було лячно. Дівчина зненавиділа мене без будь-якої причини. Намагався допомогти їй вийти з цього темного кута, але мені не вдавалося, насміхалася з мене і з того добра, яке їй пропонував.
Повернувся до дому батьків, але познайомився з іншою дівчиною, ще гіршою від попередньої. Кілька років був пригніченим, нещасливим і відкинутим усіма знайомими. Мене огорнула темрява, зникла усмішка з моїх вуст, і сльози щоразу напливали на очі. Був у цілковитому розпачі і питав знову себе: "Для чого живу? Хто я? Для чого існує людина на землі?" Звичайно, у моєму середовищі все це нікого не цікавило. І одного разу в глибині душі в хвилину дуже сильного розпачу я закричав слабким голосом: "Боже мій, мені кінець! Ось стою перед Тобою... допоможи мені". Виглядало, що я був вислуханий; а через кілька днів дівчина, з якою зустрічався, пішла до церкви, висповідалася, і прийняла Святе Причастя, і повністю змінила своє життя в дуже короткий час.
Я, щоби не бути гіршим, зробив те саме. Потрапив до однієї церкви, у якій несли процесійно фігуру Матері Божої з Люрду. Попросили мене, щоб допоміг нести і, хоч я соромився, послухав і був потім з цього дуже гордий. Поєднався з Богом. Прийняв Св. Причастя і був дуже здивований поведінкою сповідника, який був щодо мене добрий і вирозумілий.
Вийшов звідти, кажучи собі: "Все ж таки мені вдалося, повернувся до добра!" І хоча не знав точно, що це таке добро, відчував, що так є. Після кількох тижнів довідався про Меджугор'є, де Матір Божа з'являлася від 1981 року. Швидко відправився туди зі своєю дівчиною, заохоченим чудом, про яке зараз не буду розповідати. Ми повернулись до Церкви повністю, змінили своє життя, полюбили Бога більше, ніж самих себе, так, що вона стала монахинею, а я подумував про священство. Не міг стримати своєї радості з цього, що мав ціль до життя і що життя не закінчується тут.
Але це був лише початок. Був "хтось", хто був незадоволений з цього всього. Після кількох років знову подався до Меджугор'є. Після повернення до Риму почав відчувати відголоски тієї темряви, яка огортала мою душу перед віднайденням Бога. Протягом кількох тижнів повернулися ці відчуття, які пов'язував із батьковим важким характером, зі скрутним становищем, у якому з різних причин перебував, з муками, які вважав чимось загальним, не знаючи, що інші цього не переживали. Враження це, як вже згадав, стало реальністю. Я почав мучитися, як ніколи досі. Потів, мав гарячку і втратив сили так, що не міг навіть їсти, а мусили мене годувати. Мав відчуття, що моє терпіння не стосується тіла, бо воно наче не брало участі у всіх цих подіях. Я відчував страшенний відчай і бачив, не знаю якими очима темряву, яка оповила ані мою кімнату, ані ліжко, на якому я вже кілька місяців лежав, а моє майбутнє, можливість життя і сподівання на краще завтра. Почувався, наче вбитий невидимим ножем, і відчував, що той, хто тиснув на цей ніж, ненавидить мене і дуже прагне моєї смерті. Важко це висловити словами, але було так, як я сказав.
Після кількох місяців виглядав як помішаний і не був здатний розсудливо думати, хотіли мене віддати у психіатричний заклад. Вже не розумів того, що казав, бо жив у іншому вимірі - у вимірі терпіння. Я наче відірвався від реальності. Був присутній лише тілом, а душа перебувала деінде, у якомусь жахливому місці, куди не проникає світло і де не існує жодної надії.
У такому стані, між життям і смертю, був кілька місяців і не знав, що про це думати. Втратив приятелів, рідних і розуміння домашніх. Був поза нормальним світом, а вони зовсім мене не розуміли, я, натомість, і не міг претендувати на зрозуміння, знаючи, що діється у моєму нутрі і чого б я ніколи не зміг описати. Майже забув про Бога, а якщо звертався до нього зі слізьми і нескінченними скаргами, відчував, що Він далеко. А була це далечінь, яка вимірюється не кілометрами, а запереченнями; тобто щось говорило "ні" Богові, добру, життю, мені. Попросив, щоб мене направили до лікарні, бо думав, що ця гарячка, яку мав багато місяців, мусить мати фізичну причину, і якщо б її зняти, я б почувався краще. Зрештою, мусів щось робити.
Жоден шпиталь у Римі не хотів мене прийняти, бо мав лише температуру. Мусив їхати за 300 кілометрів до місцевості, де перебував двадцять днів, проходячи різні можливі обстеження. Вийшов зі шпиталю, бо не підтвердився жоден діагноз, з історією хвороби, яка могла б викликати заздрість у будь-якого атлета. Був здоровий, як риба, лиш у примітці було сказано те, що лікарі не можуть пояснити причини гарячки, а також набряки обличчя і його трупний вигляд.
Був блідий, як листок паперу. Лише залишив шпиталь, де усі мої болі трішки зменшилися, почалася велика криза. Часто вертав і дуже мучився. Одного дня опинився у незнаній частині міста. Як я туди потрапив, цього не знаю; ноги йшли самі, плечі рухались незалежно від волі, і подібне діялось з рештою тіла. Було це страшне відчуття; наказував членам тіла, але вони мене не слухали. Не бажаю нікому, щоб хтось відчував подібне. На додачу повернулась темрява, яка, окрім душі, огорнула ще й тіло. Усе бачив так, як вночі, хоча був світлий день. Моє терпіння дійшло до кульмінації; почав кричати, звиватися по землі і кликати Матір Божу, говорячи: "Мамо, Мамо, змилуйся... Мати, благаю Тебе! Мамо моя, будь ласкавою до мене, умираючого!" Біль не відступав, а терпіння було таке неймовірне, що я втратив відчуття орієнтації і, тримаючись стін, дійшов до телефонної кабіни. Вдалося мені набрати номер телефона, ударяючись головою до шибки і апарата. Відповіла мені знайома особа, яка мала прийти, щоб завезти мене до Риму. Перш ніж по мене прибули, я побачив пекло, не був у ньому, але тільки побачив його здалеку. Досвід цей змінив моє життя більше, ніж навернення в Меджуґор'ї.
Але я ще не думав надприродніми категоріями, а все пояснював собі причинами психологічними і непристосованістю до життя, труднощами з батьком, важким дитинством, кризою почуттів та іншими речами, які добре пояснювали причину всього, що зі мною сталося. Самостійно п'ять років вивчав психологію, і завдяки цьому вдалося мені сконструювати схему, яка пояснювала неминучість цих моїх страждань. У свято Матері Божої Доброї Ради, у якої я благав допомоги, один монах порадив мені зателефонувати до одного харизматика, який відзначався даром знання і був під духовним проводом одного єпископа. Той сказав мені: "Тобі поробили на смерть, вразивши розум і серце; вісім місяців тому ти з'їв зачарований плід". Я вибухнув сміхом, не вірячи жодному слову; але потім, подумавши, відчув, як знову в середині в мені починає жевріти надія. Почуття, про яке я вже і забув, та почав думати про згаданий плід і згадувати, що це було вісім місяців тому. "Це правда, що саме тоді з'їв такий плід". Згадав собі також, що не хотів його їсти, тому що мав відразу до людини, яка мені його дала. Усе збігалося. Тоді також почув раду, що стосувалася способу виходу з цього стану - прийняти благословення.
Шукав екзорциста і після різних насмішок священиків і єпископів, а також упокорень, яких від них зазнав, потрапив до о. Аморта. Дуже добре пам'ятаю той день. Не знав, що означає це особливе благословення, і думав, що це знак хреста, який священик робить на закінчення Служби Божої. Я сів, він поклав єпітрахиль (стулу) на мої плечі, а руку - на голову; почав відмовляти молитви по-латині, які я зовсім не розумів. Через хвилину ніби свіжа, майже охолоджувальна роса зійшла з моєї голови на ціле тіло. Вперше за рік гарячка почала мене залишати. Я не говорив нічого, він далі виконував свої дії, а в мене поволі почала відживати надія, денне світло поволі стало денним, спів птахів вже не був подібний до крякання круків, зовнішні галаси вже не дратували, а ставали звичайним шумом; я носив навіть у вухах вату, бо від найменшого шуму мене підкидало.
О. Аморт сказав мені прийти знову. Як вийшов, хотів сміятися, співати, стрибати з радості: "Як добре, сказав собі, що це закінчилося!" Правдою було це все, чого довідався: не було це божевілля, але злість з боку "когось", хто мене ненавидів і хотів мені вчинити зло. "Це правда, - повторював собі в машині, - це все правда". Тепер вже минуло три роки і поволі після того, як отримав кілька благословень, став нормальним. Відкрив також, що щастя походить від Бога і не осягнемо його завдяки власним зусиллям і надмірним турботам.
Зло, невезіння, сум, неспокій, трясіння ніг, напруження нервів, нервова втома, безсоння, страх перед шизофренією чи епілепсією (я мав насправді кілька приступів) і багато інших хворіб, жертвою яких я був, - це все зникло під час звичайного благословення. Проходить вже третій рік від моменту, коли отримав докази, які свідчать про те, що диявол існує і діє набагато більше, ніж ми думаємо, і робить усе, щоб не виявити себе, переконуючи нас, що ми маємо ту чи ту недугу, в той час, як він є автором кожного лиха і тремтить перед священиком з кропильницею в руках. Я вирішив описати це своє пережиття, щоби ті, які будуть читати, зауважили цей аспект нашого життя, який я пізнав дуже добре. Я є щасливим, що Бог допустив це величезне випробування, тому що тепер починаю пожинати плоди тих численних страждань. Зараз моя душа є чистішою, і я бачу те, чого раніше не помічав. Насамперед я вже не є таким скептиком і більш уважним до реальності, яка мене оточує. Я думав, що Бог покинув мене, а Він, власне, тоді працював наді мною, готуючи мене до зустрічі з Собою.
Цим свідченням хочу підбадьорити всіх, хто має недуги, подібні до тих, що я мав, щоби не тратили надії і вірили, що Бог ніколи нас не покидає, хоча нам так здається. Я сам переконався, що в дійсності воно так. Потрібно витривати, хоч би випробування тривали цілі роки. Крім того, хочу уточнити, що благословення мають настільки більший ефект, наскільки Бог цього хоче, і це не залежить від волі екзорциста чи екзорцизмованого; ця інтенсивність залежить набагато більше від бажання навернення екзорцизмованого, ніж від самих молитов екзорцизму. Сповідь і Причастя мають таку саму вартість, як найбільший екзорцизм. У сповідях, особливо, якщо вони були добрими, я відчував негайне зникнення вище згаданих терпінь; і в причастях таку нову солодкість, про існування якої я і не здогадувався.
Раніше, ще перед цими моїми стражданнями, я ходив до сповіді і приступав до Святого Причастя, але не страждаючи, не був здатен бачити, від чого вони мене захороняють. Тепер знаю і заохочую, особливо остиглих, щоб повірили, що Бог насправді присутній у Тайні Сповіді і Пресвятій Євхаристії, яку часто приймаємо з великим розсіянням.
Особливо заохочую повірити скептиків, перш ніж "хтось" їм допоможе в цьому силоміць, як це сталося зі мною. На закінчення звертаюсь із закликом до всіх нещасливих, до опанованих, до зненавиджених сатаною, який послуговується їхніми знайомими, щоб їх мучити і довести до смерті. Не втрачайте віри, не покидайте надії, не піддавайтеся намовам і навіюванням, які злий дух вам накидує.
Це його правдива мета, а не лише спричинити вам страждання і хвороби. Він не прагне нашого терпіння, але чогось більшого -наші переможені душі, які б казали: "Кінець, мене переможено - я є іграшкою у руці зла; Бог не здатний мене звільнити; Бог забув про Своїх дітей, якщо допускає таке терпіння. Бог не любить мене, і зло сильніше від Нього". Це правдива перемога злого духа, якій ми мусимо дати відсіч, навіть якщо вже не маємо віри, тому що вона затьмарена болем. "Ми повинні прагнути вірити", -тоді такої волі злий дух не може опанувати, бо воля належить нам; не належить вона ані Богові, ані злому духові, бо Бог її нам подарував, коли нас створював. Тому ми повинні завжди казати "ні" тому, хто хоче її ослабити, а мусимо вірити і св. Павлові, що перед Іменем Ісуса Христа згинається кожне коліно на Небі, і на землі, і під землею" (Фил. 2,10).
Це наше спасіння. Мусимо твердо вірити, інакше зло, яке нам заподіяно чарами чи закляттями, може нас мучити роками, без покращення. Для тих, хто вважає себе шаленим і не бачить порятунку, можу посвідчити, що після багатьох благословень це зло зникає, наче його й ніколи не було. Тому ми не повинні його боятися, але хвалити Бога за хрест, який нам зсилає. Після завжди приходить Воскресіння, так, як після ночі наступає день, бо так все створене. Бог не ошукує, Він нас Собі вибрав, щоб ми товаришували з Ісусом в Гетсиманії, щоб були учасниками Його терпінь для того, щоб разом з Ним воскреснути.
Непорочній Діві Марії жертвую це свідчення, щоб вчинила його плідним для добра моїх стражденних братів. Відплачую любов'ю, прощенням, усміхом і благословення тим усім, хто став знаряддям злого духа, щоб завдати мені мучеництво, яке я переніс. Молюся, щоб моє терпіння дозволило їм побачити світло, яке я отримав як дар від нашого чудесного Бога.