"А ось чуда, що супроводжуватимуть тих, які увірують: Ім'ям Моїм виганятимуть бісів..." (Мк. 16,16) - це просте твердження Христа, яке читаємо у кінці Євангелії від св. Марка, було підставою душпастирства звільнення від злих духів у перших віках християнства. Кожен християнин був екзорцистом, тобто мав владу, що походила з віри в силу імені Ісуса. Свідчення про це маємо у св. Юстина, у Тертуліана, Орігена. Потім почали множитися молитви екзорцизму і збірки цих молитов. Тим часом Церковна влада почала також впорядковувати екзорцистат, довіряючи поважніші випадки особам, що мали відповідну підготовку, одночасно збільшуючи кількість сакраменталій, якими могли користуватися всі у менш поважних випадках.
Але аж до наших часів, навіть тоді, коли виконання поважнішого екзорцизму було довірено єпископам чи священикам, ними призначеними (це правило актуальне і сьогодні), кожна єпархія, дієцезія мала відповідну кількість екзорцистів. Не було сьогоднішньої кризи безвір'я, принаймні практичного, в існування злого духа. Сьогодні ж ані єпископи не беруть до уваги цієї пасторальної проблеми (яка повинна бути частиною звичайного душпастирства у кожній дієцезії), ані священики не прихильні і не готові до того, щоби прийняти це служіння. Кодекс Канонічного Права зобов'язує особливо парохів, щоб турбувались родинами і поодинокими вірними, зокрема, в їхніх терпіннях, щоб опікувалися бідними, хворими і тими, хто переживає особливі труднощі (кан. 529). Нема сумніву, що серед тих випадків страждання і особливих труднощів, варто віднести людей, яких діткнув злий дух. Але хто сьогодні їм вірить?
Отож, зростає явище звертання до чарівників, ворожок, знахарів. Рідкі випадки, коли особи звертаються відразу до екзорцистів, не вдавшись перед тим до згубних лікувань згаданих осіб. Справджується дослівно те, що Святе Письмо говорить про царя Ахаза. Коли той важко захворів, то вислав післанців, щоб довідались від Вельзевула (вождя злих духів), бога Екрону, чи він вилікується. Пророк Ілля вийшов назустріч тим післанцям і сказав: "Чи ж нема Бога в Ізраїлі, що ви йдете довідатися від Вельзевула?" (2 Царів 1, 1-4). Сьогодні Католицька Церква відреклася від цієї своєї особливої місії і люди не звертаються більше до Бога, а до сатани.
У своїй промові, виголошеній 15 листопада 1972 року Папа Павло VI сказав: "Які сьогодні найбільші потреби Церкви? Нехай вас не дивує наша відповідь. Не є вона ні наївною, ні забобонною чи нереальною: однією з найбільших потреб є охорона від того зла, яке ми називаємо дияволом".
Це правда, що слова Папи мають значення набагато ширше і не обмежуються вузькою сферою екзорцизмів, але безсумнівно, що стосуються вони також і цієї сфери.
Комісія, яка працює над внесенням змін до Ритуалу (Требника), стоїть перед низкою завдань. Не йдеться лише про зміну вступних правил і молитов, пов'язаних з екзорцизмами. Потрібно висвітлити ціле душпастирство у цій галузі. Сьогодні Ритуал бере до уваги безпосередньо тільки випадок опанування злим духом, тобто найважчий і рідкісний. Ми, екзорцисти, працюємо практично з усіма випадками, у яких виявляється діяння сатани: диявольські напастування (які набагато частіші, ніж опанування), обсесії, опанування будинків, а також багатьма іншими випадками, у яких ми спостерігали результативність наших молитов. Сказав би, що також у цій сфері справджується правило "природа не робить стрибків, але розвивається через повільні зміни" ("natura non facit saltus"). Нема, наприклад, виразної межі між опанованим і напастованим злим духом. Так само нема виразної межі між напастованими і тими, хто страждає від інших видів зла: фізичне терпіння, яке може бути спричинене злим духом, чи моральне (постійний стан гріха, особливо стан тяжкого гріха), у яких, без сумніву, злий дух бере участь. Бачив іноді користь з читання, окрім молитов за хворих, короткого екзорцизму над особами, в яких незрозумілим було походження їхньої хвороби. Так само були корисними короткі екзорцизми, як допомога у Святій Тайні Покаяння щодо осіб, які не можуть позбутися деяких налогових гріхів, як, наприклад, гомосексуалісти. Св. Альфонс Марія де Ліґуорі, доктор Церкви у моральній теології, говорячи про сповідників, наголошував, що священик повинен екзорцизмувати приватно, коли виникає проблема, що, на його думку, може бути ознакою нападу злого духа.
Треба, однак, зазначити, що згідно з чинними сьогодні правилами винятково екзорцистам належать лише випадки опанування злим духом. Усі інші випадки можуть бути вирішені іншими способами: молитвою, Святими Тайнами, використанням сакраменталіїв, молитвами за звільнення у молитовних групах тощо. Але це дуже широке поле, щоб можна було його залишити добровільній ініціативі, не подаючи жодних точних приписів. У додатку подаємо лист Конгрегації Навчання Віри, висланий до єпископів 29 вересня 1985 року. У ньому загалом пригадано правосильні до цього часу розпорядження, не розв'язуючи цього складного питання, яке поручене спеціально створеній комісії. Не знаю, чи в тих останніх роках єпископи постаралися прислати до цієї комісії свої зауваження. Дуже сумніваюся в цьому, маючи на увазі загальну недбайливість у цій галузі. Обмежусь лише кількома спостереженнями.
Одним і найбільш чутливих до цієї теми єпископів є, без сумніву, кардинал Суенес, який постійно має справу з цим під час молитов за звільнення, що відмовляють в групах віднови у Святому Духові. У короткому розділі своєї книжки, яку я вже цитував, він зазначає: "Практика звільнення від злих духів за допомогою екзорцизмів, яка здійснюється без повноважень, спричиняє важливі проблеми, які потребують виокремлення і висвітлення. На перший погляд, ця лінія поділу здається виразною: екзорцизми є лише у повноваженні єпископів чи священиків, призначених ними, коли маємо справу з ймовірними випадками опанування злим духом; випадки, які не є справжнім опануванням, становлять вільне поле, не обмежене приписами, а, отже, доступне для всіх".
Але кардинал знає, що випадки правдивого опанування не чисельні й здебільшого вимагають особливого і компетентного вивчення, щоб можна було їх належно окреслити і визначити як такі. Тому додає: "Усе, що не є справжнім опануванням, подібне до поля з невиразно окресленими кордонами, де панує замішання і неясність. Уже сама складність термінів не сприяє полегшенню проблеми; нема загальноприйнятої термінології і під тією ж самою назвою міститься різний зміст (цит. праця, с. 95).
Дещо далі, щоб дати практичні поради, кардинал пише: "З метою властивого постановлення і розв'язання проблеми, треба, передусім, визначитися з найменуваннями і чітко окреслити різницю між молитвою за звільнення та екзорцизмом, звільнення через безпосереднє гостре звернення до злого духа. Екзорцизм, що звільняє, є у розпорядженні лише єпископа, коли маємо справу з опануваннями, але бракує чіткої лінії розподілу, що розділяє форми екзорцизму, які не належать до опанування (цит. праця, с. 119-120). Я, правду кажучи, бачу чітко цю межу, принаймні в термінах, беручи до уваги те, що справжнім екзорцизмом, який належить до єпископа чи призначеного ним священика, є сакраменталій, який спричиняє заступництво Церкви. Усі інші форми екзорцизму - приватні молитви, хоча і здійснені в групах. Не знаю, чому кардинал Суенес не згадував ніколи про екзорцизм, як про сакраменталій, і як про такий, якому винятково мала б належати назва екзорцизм. Хоча присвятив невеликий розділ сакраменталіям і називає деякі з них, але не згадує про екзорцизм як про сакраменталій. Щодо мене, то це був би вже один ясний пункт. Нехай кардинал вибачить мені це зауваження.
Переходячи до подання практичних порад, кардинал Суенес пише: "Пропоную, щоб зарахувати до компетенції єпископа не лише випадки диявольського опанування, як це є згідно зі Старим правом, але також усі явища, у яких є підозра явного впливу злого духа. Хочу звернути увагу також на те, що якщо екзорцистат перестав існувати як нижчий церковний чин, то ніщо не стоїть на перешкоді, щоб Конференція Єпископів звернулася до Риму з проханням про його відновлення" (цит. праця, с. 121-122). Кардинал радить, що для випадків менш серйозних екзорцистат міг би бути наданий також відповідно підготовленим мирянам.
Знаходжу інші поради в дуже добрій книжці, яку часто цитую, написаній о. Ля Ґруа. Після пригадування порад кардинала Суенеса автор висуває пропозиції, які могли б бути негайно реалізовані, не чекаючи на вказівки згори. Це практичні поради, можливо, і їхнє здійснення могло б також додати важливих елементів рішень комісії, яка переглядає цю частину Ритуалу. У кожній дієцезії (єпархії), - пише він, - єпископ повинен створити на поміч екзорцистові, розпізнавальну групу, складену з трьох-чотирьох осіб, серед яких був би лікар і психолог. Усі підозрілі випадки повинні бути розглянуті у цій групі, яка б після відповідних досліджень скерувала особу або до лікаря, або до екзорциста, або до молитовної групи. Група чи групи молитви -якщо б випадки були численними - повинні б складатися з досвідчених і підготовлених осіб і повинні діяти у так званих легких випадках, залишаючи екзорцистові важчі випадки. У молитовній групі завжди повинен бути священик. "Звільнення від злого духа належало б, таким чином, до звичайного душпастирства хворих. Добре організоване лікування повинно містити такі пункти: євангелізацію, практику користання зі Святих Тайн Покаяння та Євхаристії, духовні вправи, участь у молитовних групах. Зайве говорити, що в легших випадках не можна читати заклинань над особами, лише молитви, хіба що є уповноважений до цього священик" (цит. праця, с. 113-114).
Як бачимо, проблема ця не обмежена лише збільшенням чисельності екзорцистів і наданням їм можливості приготування до правильного виконання цього важливого завдання. Є також багато інших відкритих справ, які потребують вирішення таким чином, щоб ця галузь не була вже закритим полем з написом "Проводяться роботи". Злий дух не припиняє ніколи своєї діяльності, тим часом слуги Господа сплять, як сказано у притчі про пшеницю і кукіль. Але перший найважливіший крок -зацікавлення єпископів та священиків цією проблемою згідно з вченням Святого Письма, Традиції і вчительського уряду Церкви, а також II Ватиканського Собору і повчань останніх Понтифіків.
Я написав ці сторінки, щоби спричинитися до розв'язання цієї проблеми, що вважаю головною метою. І лише тоді, коли ця мета буде досягнутою, вважатиму, що досягнув своєї цілі, не зачаровуючись похвалами з боку критики і швидким поширенням моєї книжки.